«Все буде добре, сину». Репортаж з кордону, куди українців вигнала війна
«Сину, почалася війна, тепер усе буде інакше, але все буде добре». Я дивлюся в очі свого п’ятирічного хлопчика, а там уже нема й сліду солодкого сну, там страх і довіра.
У Львові повітряна тривога. Найімовірніше, вперше за останні 77 років, відтоді як закінчилася Друга світова. 24 лютого 2022 року Росія обстрілює 17 областей України. Коли я дивлюся в очі свого сина, танки в’їжджають на Київщину.
Іван
«Бувають нормальні, такі, що хіба їжу забирають, бо голодні. А є… В сусідній хаті розстріляли всю сім’ю», – каже Іван. Хлопцеві 15 років. Він говорить спокійно, на обличчі ледь помітна тривога, а в очах утома.
Кілька десятків годин дороги. Він із братом ледве вибрався з-під обстрілів на Київщині. Коли доїхали до Львова, переночували в бусі на стоянці. З’ясували, що, рятуючись, забули документи, але це питання вдалося швидко вирішити. Потім знову в дорогу – до Польщі. Туди за кілька днів до того виїхала сестра. Іван їде сам, брат вантажить гуманітарну допомогу і повертається додому.
Він хотів стати агрономом. Батьки мають велике господарство, ферму на десятки голів худоби. Вони залишилися в селі, що за 60 кілометрів від Києва.
«Я хотів бути агрономом, тепер ніде вступати, там засіли військові, не наші. Росіяни зайшли півтора тижня тому. Через наш хутір ішли колони, їх «накривали»… Тепер там і наші військові є», – розповідає хлопець.
Під обстрілом загинули декілька корів, каже Іван. Батько обміняв їх на дизельний генератор і пальне у військових, так у хаті знову з’явилося світло.
Електрика зникла, коли росіяни розбомбили трансформатор. Ракета впала за декілька метрів від хати сусіда. Там повибивало всі вікна і двері.
«До сусіда, від хати метрів за 50, прилетіла ракета. Вони якраз біля каміна сиділи. Всі живі. Він мав невелике виробництво алкогольних напоїв. Молився, щоби обладнання залишилося неушкодженим, бо дуже дороге. Перевіз його і трохи заспокоївся, але жінка ще довго плакала. Нас потім із кулемета почали обстрілювати. Стріляли по подвір’ю, по ангарах. По хаті не стріляли, може, адекватні були», – веде далі Іван.
Почалась евакуація, з оточеного містечка виїжджав його друг. «Казав, що дорогою десятки, а може, й сотні одиниць різної техніки побитої бачив. Цілу ніч наші гатили, тому ми вже не переживали», – пояснює хлопець.
Іван сміливий і сильний. З батьками нічого не станеться, каже він, бо «тато має рушницю, ще до війни придбав, тому все буде добре».
За кілька кілометрів до польського кордону міцно обіймаю його і помічаю, що він не має ні сумки, ні наплічника, лише документи в кишенях.
Кажу йому: «Повертайся. Тут усе буде добре». Він ствердно киває і всміхається… Вперше за весь час, проведений у дорозі.
Дорога до кордону
Сьогодні 14 день війни. До Польщі вже виїхали 1 мільйон 200 тисяч українців, а загалом з України – два мільйони людей. У ЄС ці люди матимуть право жити та працювати, отримувати медичну допомогу й освіту впродовж одного року, без необхідності проходження довгих процедур щодо надання притулку. У разі тривалого конфлікту статус біженця може бути продовжений їм на ще два роки.
У перші дні війни, щоби перетнути кордон, люди стояли в черзі по три доби. Холод, голод, страх. Жінки плакали, діти хворіли. Наші чиновники говорили про гуманітарну катастрофу. Сьогодні на пункті пропуску черга із кількох сотень автівок. Приблизно 10 годин чекання. І це, треба сказати, один із «найшвидших» пунктів пропуску до Польщі, кажуть волонтери зі Львова, які звозять сюди біженців на своїх автах.
Неподалік від самого пункту пропуску розкинули великий білий намет. До нього кілька десятків людей у черзі. Тут роздають їжу, тут можна зігрітися, взяти гарячу воду для чаю або дитячої суміші. Також є декілька біотуалетів. Але їх не вистачає, тож люди ходять на узбіччя вздовж дороги, і там сморід.
Поблизу згаданого намету зустрічаю міського голову Яворова Ігоря Грабовського. Він якраз записує відео. Каже, незабаром доставлять ще один намет, більший. Справжнім лихом називає сміття вздовж дороги.
«Нарешті аж тепер щось вдається впорядковувати. Був страшний хаос, не знали, що з тим робити. Поляки передають багато «гуманітарки», всякої-різної. З нашої громади люди також дають все, що можуть. Орендуємо такі намети за гроші. Сьогодні мають привезти ще один, більший. Люди привозять генератори, проводять світло, обігрів. Нині людей трохи менше. Але бачите, що робиться у Львові? Там сотні тисяч людей, і всі вони приїдуть сюди. Так, є поїзди, але треба розподіляти людей по всіх пунктах пропуску, бо буде колапс», – вважає Ігор Грабовський.
І запевняє, що сміття з узбіччя збирають щодень, але цього недостатньо.
Тут метушаться люди, бавляться діти, деякі з них голосно плачуть. Неподалік від намету, в якому роздають їжу, бачу чоловіка. Він вивантажує з мікроавтобуса продукти і голосно командує польською. Двоє чоловіків йому допомагають.
Один із них називається Андрій, йому близько 50 років. Він із Запоріжжя, має четверо дітей. Кілька днів тому вони перетнули польський кордон, а він залишився тут і завзято працює.
«Поляки тут вивантажують усе: їжу одяг, соки, дитяче харчування. Воно поїде до Львова. Там це все посортують і розподілять за потребою. А тут черга не закінчується ніколи. Мої поїхали, а я залишився допомагати. У мене четверо дітей. Старша донька вже доросла, самостійна, а троє менші. Вони там у безпеці. Із Запоріжжя я їхав 58 годин без зупинки», – розповідає Андрій.
Я йду дорогою, повертаюся до свого авта повз колону автомобілів. У деяких плачуть діти, у деяких дорослі. В одних люди сплять, у других крізь запотілі вікна визирають собаки, коти. Більшість автівок замкнені. З деяких повиходила купа люду, метушаться, потягуються, щось перебирають у багажниках, розмовляють. Біля автобусів найбільше дітвори. Дехто ночував у Львові, а дехто приїхав із Харкова, Запоріжжя, Полтави, Херсона, Дніпра.
«Учора на кордон ми прибули опівночі. 12 годин відстояли і поїхали до Львова, бо змерзли. Сьогодні, може, вже перейдемо», – розповідає жінка, якій на вигляд за 30-ть. Вона міцно тримає за руку чотирирічного хлопчика Діму. Дитина весь час намагається висмикнути руку, щоби підняти камінець і кинути його в калюжу. Вони їдуть із Запоріжжя. Хочу дізнатися, що казала ця жінка своєму синові, коли почалася війна, але не смію питати.
Біля одного автобуса стоїть Даша. Жінка годує сина окрайцем сірого хліба. Йому півтора року, у нього блакитні очі та рум’яні щічки. Дитина всміхається мені. Запитую в Даші, скільки часу вони стоять на кордоні. Жінка відповідає, що години дві, але ще стільки ж або й більше треба буде постояти. Питаю, звідки вона. Жінка починає плакати: «Із Харкова. Його розбомбили. Немає нічого: ні квартири, ні будинку …» Даші пощастило вибратися зі зруйнованого міста. Втікала під обстрілами. У неї немає валіз чи сумок, але це не головне. Головне, що вона врятувала сина, усміхається йому і шепоче: «Все буде добре».
За 14 днів війни окупанти обстріляли десятки міст і містечок України, вбили 52 дитини. Вони розстрілюють легкові авта, на яких люди втікають із окупованих населених пунктів, бомблять житлові будинки.
У Ворзелі, який оточили загарбники, залишився син пані Олени. Йому 38 років. Чоловік евакуював своїх дітей, а сам повернувся у місто. Тепер із облоги йому вже не вибратися, бідкається жінка.
«Мам, я таке бачив, каже він, що ти навіть не уявляєш. Учора вбили друга, просто розстріляли… Син по кілька діб із підвалу не виходить. Кілька днів узагалі не було зв’язку. Я стояла дві ночі на колінах і молилася як ніколи: «Богородице, бережи його і всіх інших, що там залишаються, бо там біда!» Він так пишався тим будинком, там таке чудове місце було. А тепер так гірко. Нічого не хочеться. У мене вже нічого немає. Я дивлюся на цих жінок із дітьми, я розумію, як вони їх чекали, бачу, як вони відважно їх рятують, і це жах. Я мушу плакати, розумієте? Він дзвонив у п’ятницю,був наче в ступорі якомусь. Я кажу синові, що все буде добре. Але чи так буде насправді…» – висловлює сумнів Олена.
Деякі чоловіки привозять до кордону свої сім’ї. Залишають тут жінок із дітьми, валізи і прощаються. Обіймаються, наче востаннє, цілуючи дітей.
Мене наздоганяє чоловік, років 45, у військовій формі. Один із тих, які щойно прощалися з сім’єю. Дивиться мені у вічі і каже: «Все буде добре. Вони скоро повернуться!»
Вікторія Савіцька
Фото авторки
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Репортаж Твого міста
- Історії родин та львівських вулиць. До чого відкрив доступ Держархів Львівщини
- “Від нас могло нічого не лишитися”. Мешканці Сихова оговтуються після атаки
- Уперше по-новому. Як святкуватимуть Різдво у головних храмах Львова
- «Українські перевізники як заручники». Репортаж із заблокованого кордону
- «Підемо на пікет, якщо її закриють». Що буде з останньою комунальною лазнею Львова
- «Не штрафуйте нас, будь ласка, ми чемні» або Як працює велопатруль у Львові
- Ікони на склі, вишиванки, живопис. У Львові відкрили виставку з унікальної колекції
- На спогад про Гармаша, який хотів відродити «Республіку святого саду»
- «Мусить змінитися». Що відбувається в Медцентрі ЗСУ у Львові
- Шарм і катастрофа. Як у самому центрі Львова руйнується монастир XVII століття
- Як зміняться вулиці Княгині Ольги і Наукова та що буде з мостом
- Львівський ювелірний піде з молотка. Репортаж із заводу, що працює 80 років
- Таємниці підземних переходів Львівської політехніки
- Водії чекають 5-6 діб. Що відбувається на кордоні з Польщею та як вирішити проблему
- Рятують старі речі зі смітників. Як у Львові працює бюро архітектурного порятунку
- Озера твого міста. Де у Львові можна побачити набережну і відпочити
- «Зараз нас годує Закарпаття». Яка ситуація з овочами та фруктами у Львові і які ціни
- «Це компроміс». Як виглядає вулиця Степана Бандери у Львові
- 1200 порцій за пів години. Як біля Львівського вокзалу працює польова кухня
- «Там пекло, але хочемо додому». Історії людей, які змушені перечекати війну у Львові
- Чому закрили гастроном «Сквозняк» і що буде з будинком Сегаля у Львові
- «Пірнаю вже 10 років». Як львівський викладач займається моржуванням
- Усе буде кебаб, або Чому вулична їжа витісняє у Львові локальну кухню
- «Ще з тих часів». Як у центрі Львова збереглося радянське кафе
- Загадка трояндового будинку. Як львів’янка самотужки реставрує будинок із розписами
- А якщо напад? В якому стані перебувають укриття у львівських школах
- Ковчег Дзиндри. Репортаж із музею, який знайдеш там, де не очікуєш
- «Сліпі не можуть жити серед сліпих». Репортаж з аварійного будинку для незрячих
- Містом на інвалідному візку. Чи стали оновлені вулиці Львова доступними. Експеримент
- Такого у Львові більше ніхто не робить. Репортаж із майстерні аніматора
- Простір співжиття. Блиск і бідність львівських дворів
- Тут живе дух Львова. Як працює сторічний музичний магазин, який потрапив до рекордів України
- Хвороба без фільтрів. Історія одного пацієнта з Covid-лікарні у Львові
- Карпатсько-літературна одіссея горами, грибами і творчістю
- Зберегти синагогу
- «Обдзвонювали всіх». Як живе містечко, де вакцинували найбільше людей
- Нове життя старого Підзамча. Репортаж з промислового центру Львова
- Історія львівської Фабрики кахлевих печей, яка встояла крізь століття. Фоторепортаж
- Після хвилі. Як львівська грекиня відроджує втрачену ідентичність
- Богородиця і Христос у вишиванці. На Львівщині є храм з неповторним іконостасом
- Ліки для Гаяне
- «Ми були першими». Репортаж з крафтової пивоварні у Львові
- 80 років повернення. Як у центрі Львова відновлюють церкву, яку знищила бомба
- Шеф Анкіт
- Пережив бомбардування і банкрутство. Репортаж із львівського локомотиворемонтного заводу
- «20 років вже тут збираємось». Як сьогодні працює книжковий ринок біля Федорова
- Між паранджею та вишиванкою
- Викорінені
- «Називайте мене Джонні». Історія білоруса, змушеного переховуватися у Львові
- «Працюємо сповна». Репортаж з єдиного в Україні заводу, де виготовляють пожежні танки
- Дім для всіх. Як живуть мешканці Спільноти взаємодопомоги «Оселя»
- Штучна шкіра та вправність рук. Як у Львові рятують дітей і дорослих з опіками
- Як живеться під дахом Першого театру
- «Ало, що у вас трапилось». Репортаж із диспетчерської Центру екстреної меддопомоги у Львові
- Конструктор для дорослих. Як у Львові ремонтують і модернізують літаки-винищувачі
- Музей залишених секретів. Історія гуцулки, яку відвідували митці і політики
- Смак дитинства упродовж пів століття. Як у Львові працює фабрика «Світоч»
- Де живе львівський Лускунчик. Історія склодзеркального заводу у Львові
- Як у Львові терміново розгортають новий Covid-корпус. Фоторепортаж
- Перше правило – мовчати про коронавірус. Як переживають карантин бездомні у Львові
- «Сьогодні я не поцілую тебе на ніч». Репортаж із Covid-відділення у Львові
- Зробити поле для гольфу своїми силами? Подорож до амбітної та історичної Сколівщини
- «Ти роботу собі нормальну знайди!» Як це працювати контролером у трамваях Львова. Репортаж
- Чи можна заразитись туберкульозом у трамваї? Репортаж із львівського Центру легеневого здоров’я
- «Не будіть у нас звіра!». Як у Львові минув діалог влади і громади. Репортаж
- Волонтер з Донецька, пані Лавра з Чупринки. Репортаж з Маршу нескорених у Львові
- Хто більше любить Україну? Як Порошенко і Вакарчук одночасно агітували у Львові. Репортаж
- З'їли і не заплатили. Як минув день довіри у ресторанах Львова. Фоторепортаж
- На шпацер з наукою. Як у Львові на вечір ожили відомі вчені
- У бібліотеку через інстаграм. Для кого працюють львівські медіатеки
- Вулиця веж і винарень. Фоторепортаж із першого вуличного фестивалю на Лесі Українки
- Невідкладна допомога парасолькам. Фоторепортаж із львівської майстерні «Айболить»
- Вдихни і співай. Як живе львівський ансамбль незрячих «Струмочок»
- Передайте далі. Репортаж із львівської маршрутки
- Купити гамак, вишиванку і козу. Фоторепортаж із Косівського ринку
- Яким буде сміттєпереробний завод у Львові. Приклад Польщі
- Три по піісят. Репортаж із совкових барів Львова
- Не заходьте за стрічку! Репортаж із відкриття Бескидського тунелю
- Останній дзвоник у російській, українській та польській школах Львова. Репортаж
- Буки Розточчя. Як дбають про природну спадщину ЮНЕСКО поблизу Львова
- Друг на годину. Фотопрогулянка з песиками з ЛКП «Лев»
- День Валентина у Львові. Дев'ять теплих фото і одна історія про кохання
- Потопити «човників». Репортаж із черги на пункті пропуску в Шегинях
- Чекаючи на господаря. Фоторепортаж із притулку для тварин «Милосердя»
- «Скоро нас спишуть». Як помирають книжки в бібліотеках
- Львівський Шанхай. Фоторепортаж із блошиного ринку
- Сварог на Знесінні. Як живуть львівські рідновіри
- Три «К» для перезавантаження Центру Довженка на Сихові
- Конституція Левандівки. Як культурний центр «Супутник» розвиває район
- «Усі хочуть працювати розумом, а не мітлою». Чотири історії львівських двірників
- «Раніше звідси лише вперед ногами виносили». Перезавантаження Органного залу
- Нецифрові технології. Фоторепортаж із графічної майстерні Академії друкарства
- Розкраєні. Як село на кордоні стало торговельною хвірткою до Євросоюзу
- Безпритульні, притульні. Як живуть вуличні собаки в Україні та Польщі
- Хоспіс, а не вмиральня. Як піклуються про смертельно хворих в Україні і Польщі
- Щось таке справжнє. Як в Україні й Польщі відроджують традиційну музику
- Життя, смерть, шахта. Як ведеться гірникам Львівщини та Польщі