Сьогодні розповідаємо про Євгена Марцинішка – багаторічного завідувача поліклінічним відділенням Перемишлянської районної лікарні. Двері до кабінету 65-річного лікаря були завжди відчиненими. До нього на прийом приходили і діти, і дорослі, і АТОвці, і пенсіонери.

Після того, як ми опублікували текст у пам'ять про Євгена Марцінішка, редакції Tvoemisto.tv стала відома уточнена інформація про лікаря від його родини, тож подаємо ці уточнення.

Читайте також: Завжди перший. У пам’ять про педіатра Богдана Остальського

14 грудня 2020 року, після трьох тижнів лікування від коронавірусу, Євген Теофанович помер у львівській інфекційній лікарні. До свого 66-річчя він не дожив 40 днів.

Девіз лікаря і людини

У Євгена Марцинішка – понад 45 років медичної практики. Одразу після медучилища він працював фельдшером у рідному Бориславі. Коли його призвали до армії, то допомагав у медчастині. Згодом вступив до Львівського медінституту, після якого отримав скерування у Перемишлянську поліклініку, де і залишився до останніх днів: спочатку був педіатром, а потім став завідувачем поліклінічного відділення – на цій посаді він пропрацював чверть століття.

Євген Марцінішко останні 20 років жив у селі Лагодів на Перемишлянщині зі своєю третьою дружиною Марією Матвіїв. Вона розповідає, що їхній будинок завжди був відкритим для усієї великої родини – трьох дітей пана Євгена від першого і другого шлюбів і для трьох онуків.

Пані Марія із теплом у голосі каже, що це були щасливі 20 років життя.

«Він мав велику мрію, щоб усі діти та онуки були здорові. Хотів нікого не образити, щоб усі жили добре, щоб нікого не оминути. Він багато вкладав у родину. І я його розуміла, бо це діти», – говорить жінка.

Утім, додає вона, хоч пан Євген і приділяв так багато, як міг, часу родині, він, передусім, був лікарем і завжди був готовий допомагати.

«Він був настільки відданий своїй праці, що я деколи казала, що він себе просто заганяє – не можна віддаватись настільки роботі, настільки занурюватись у ті проблеми. Але у нього був такий характер. Він направду був дуже добрий», – згадує пані Марія.

Читайте також: «Пан генерал». У пам’ять про військового медика Івана Гайду

«У нього завжди на першому місці була робота. Це був ще той трудоголік. При чому, безвідмовний – завжди вислуховував, радив, лікував, підвозив, домовлявся», – також згадує попередня дружина Євгена Марцинішка Олена Шеліна, яка також працює у Перемишлянській лікарні.

«Людині треба допомогти» – таким був його девіз по життю», – додає вона.

Євген Марцінішко був завжди виважений і розсудливий, а перед тим, як щось сказати чи зробити, добре думав. За те його й любили. Він був лікарем для усіх – до нього на прийом записувалися діти, сімейні пари, люди похилого віку, АТОвці. В останні роки старшим людям і воїнам допомагав особливо – їх не лише оглядав і лікував, а й завжди впускав до себе без черги. За можливості, мало не за руку сам водив їх з кабінету в кабінет.

Тривалий час Євген Марцинішко був головою лікарської комісії і членом призовної комісії.

Читайте також: Працювала до останнього. У пам'ять про керівницю міського лабцентру Галину Михальчук

Один кабінет на двох

Відпочинком та розрадою від роботи у Євгена Марцинішка була рибалка, розповідає дружина Марія Матвіїв. Їздив з товаришами на озера, але не далеко, бо ж комусь може знадобитись його допомога. Про такі спільні поїздки згадують і товариші лікаря.

Володимир Гулька з Євгеном Марцинішком разом пропрацювали понад 35 років. Спочатку – в одному кабінеті, а згодом, коли робили ремонт, приміщення поділили, та на прохання Євгена Марцинішка, всередині залишили спільні двері.

«Наші кабінети на коридор мають два різні входи/виходи. Але всередині у нас також були спільні двері, щоб ми могли заходити один до одного», – розповідає заступник з експертизи непрацездатності Пустомитівської ЦРЛ, товариш Євгена Марцинішка Володимир Гулька.

Читайте також: Людина-фортеця. У пам'ять про медика-майданівця Василя Савенка

За його словами, познайомилися вони у 1984 році, коли Євген прийшов працювати в поліклініку при районній лікарні.

«Ми з ним однолітки, тому якось одразу потоваришували. Мали хороші стосунки і на роботі, і поза нею. За можливості, разом їздили на рибалку. Він був дуже хорошим товаришем і міг дати собі раду зі всім – і з людьми, і з паперами», – каже Володимир Гулька.

За словами співрозмовника, характер у Євгена Марцинішка був напрочуд спокійний, він був виваженим і врівноваженим чоловіком. Любив порядок, тому на столі у нього все було чітко – документація, накази, медичні картки.

Товариш кілька разів за розмову наголошує на тому, що Євген був безвідмовним.

«На роботі жив лише нею, у позаробочий час – віддавався родині. Конфліктним не був точно, хоча при його посаді інколи треба було, бо ж буває, що треба вияснити ситуацію чи поставити когось на місце. А він це якщо й робив, то дуже толерантно», – розповідає Володимир Гулька.

У кабінеті завідувача поліклінікою завжди були родинні фотографії. Це чи не найпершим згадує ще один колега по роботі та товариш Андрій Соляник. У Перемишлянській районній лікарні він працює заступником з медичного обслуговування населення і відповідає за фельдшерські пункти за межами Перемишлян.

Андрій Соляник каже, що в їхній поліклініці Євгена Марцинішка любили та поважали і медичні працівники, і пацієнти. Під його кабінетом завжди було найбільше людей. «Тримав» кожного довго – аргументував тим, що людину треба спочатку вислухати, а потім допомогти.

Читайте також: Була там, де важко. У пам'ять про лікарку-анестезіолога Ірину Федорошин

«Євген – хороший і надійний товариш. У нас така робота, що інколи один одного треба підстрахувати, бо можна затриматися десь в районі, вчасно не доїхати. На Євгена можна було завжди покластися», – каже Андрій Соляник.

Лікар і товариш каже, що Євген Марцинішко завжди був спокійний. І той спокій, який ішов від нього, дуже привертав людей.

«Пацієнти, особливо хворі, хочуть врівноважених і спокійних лікарів, щоб їх вислухали. А Євген вже заспокоював лише своїм стриманим зовнішнім виглядом », – говорить Андрій Соляник.

За словами співрозмовника, у його товариша було дуже розвинуте відчуття родини. І навпаки – уся сім’я дуже переживала за чоловіка-батька-дідуся, «тягнулася» до нього.

«Мені здається, що в їхній родині ніколи й сварок не було. Вони цього, певно, навіть не вміли робити», – додав він.

Марія Матвіїв розповідає, що у селі вони мали невелику господарку і чоловік завжди нею займався – хоч і був поважним лікарем, та не соромився.

«Він любив поколядувати, поспівати, завжди хотів бути веселим. Рідко хто міг зауважити, що у нього щось не так. Він намагався не викладати своє особисте, свої проблеми – для того ми сідали разом і вирішували», – говорить дружина Марія.

Про мальовничу хатину в Лагодові, де збиралась уся велика родина, згадує і онук Євгена Марцінішка Роман.

«Там усі ми завжди були бажаними гостями. Окрім того, що він був лікарем і великою людиною для нашого регіону, він був великою людиною для кожного з нас», – каже Роман.

Чоловік додає, що Євген Марцінішко був громадським і політичним діячем – неодноразово обирався депутатом Перемишлянської районної ради, лобіював медицину, просував її покращення через політичні важелі впливу.

За його здоров’я молилися по церквах

Захворів на коронавірус Євген Марцинішко, найімовірніше, на роботі. В останні тижні перед нездужанням виконував обов’язки головного лікаря медустанови. Саме тоді лікарня відкривала відділення для хворих на Covid-19, треба було за всім простежити. Окрім Євгена Теофановича, більше ніхто ані на роботі, ані вдома не захворів.

Лікар хворів приблизно 3 тижні. Коли погіршився стан, його спочатку госпіталізували у Перемишлянської ЦРЛ, де приймають хворих на Covid-19, далі були змушені перевести до Львова – в інфекційну лікарню. Тоді, 29 листопада, він ще ішов самостійно.

«Спочатку Євгена лікували у загальній палаті. Його стан не покращувався. Через тиждень йому зробили рентген, який показав, що правої легені вже немає. Перевели в реанімацію, де пробув ще тиждень», – пригадує Олена Шеліна, яка працювала у Перемишлянській лікарні і потім довідувалася про його здоров'я від спільного однокурсника, який працює в лікарні у Львові.

Тоді за здоров’я улюбленого лікаря молилися по різних церквах Львова та Перемишлян, люди жертвували на Служби Божі, молилися також онлайн.

Євген Марцинішко помер 14 грудня 2020 року після трьох тижнів лікування. Прощання із ним відбулося на подвір'ї їхньої з Марією хатинки в Лагодові, служба – у місцевій церкві. А потім також відбулось прощання із Євгеном Марцінішком на подвір'ї церкви у Перемишлянах, що розташована навпроти поліклініки, де довгі роки він працював улюбленим лікарем для всіх. Це для того, аби попрощатись із ним могли ті, хто не мав змоги приїхати у Лагодів.

«У своєму заповіті він написав дуже хороші слова, що за своє життя він надбав мало, але нікого не хотів обділити своєю любов’ю. Він старався у кожній хвилі бути біля того, хто його потребував», – говорить дружина Марія.

Ольга Шведа

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав