Вулиця Гончарська
Львів побудований так, щоб всі вулиці сходилися до центру і колись вулиця Князя Романа слугувала одною з таких червоних ниток, щоб проїхати через місто. У 1505 році з’являється перша згадка про той напрям, як про вулицю, і називалась вона Гончарська. У 18 столітті вулиця носила назву Галицького передмістя, у 1871 році – Галицька, у 1885 році – Баторія, у 1940 році – Свердлова, у 1941 році – Вермахт штрасе, у 1944 році – Ватутіна і від 1992 року вона носить назву Князя Романа на честь волинського князя Романа Мстиславовича, який 1199 року приєднав до своїх володінь Галичину. Ця вулиця одна з перших була впорядкована бруківкою, бо була магістральною.
Вид на вулицю Баторія. Фото 1912 року
Якщо говорити про 18 ст. – поч. 19 ст., коли оборонні мури зносяться і місто виходить за свої середньовічні стіни, то на цій вулиці у ті часи були сади, парки, приватні маєтки. Один з найвідоміших маєтків – Олександра Фредра, дідуся Андрея Шептицького.
Теперішня вулиця князя Романа активно забудовується у 19 ст. – поч. 20 ст. Тоді з’являється новий різновид бізнесу, коли будинки будували не для того, щоб в них жити, а для того, щоб здавати їх в найм. На Князя Романа якраз з’являються такі будівлі. Це, наприклад, там, де зараз готель Швейцарський, або ж будівля поліклініки на розі Князя Романа та Фредра.
Найбільший будинок на вулиці – це будинок Справедливості, нинішня військова кафедра НУ «Львівська політехніка». Ця будівля збудована дуже мудро. Вона мала ціль представляти велич Австро-Угорської імперії. В цій будівлі тоді були сконцентровані: поліція, слідчі органи, суд та тюрма попереднього ув’язнення. На ній зараз є меморіальна дошка про те, що там перебував Іван Франко. Щоправда, коли читаєш табличку, то складається враження, що він там був два роки, а насправді – менше двох тижнів. Його заарештували 25 грудня, а відпустили 5 січня.
Палац Справедливості, будівля Кримінального суду у Львові, тепер – корпус Політехніки фото кінця XIX ст.
Також з відомих будівель на цій вулиці – школа Франца Йосифа, на якій дуже гарні скульптури видатних діячів.
Знаковим є будинок львівського радіо, у якому зародилася «Львівська хвиля» в 30-х роках 20 століття. Там виступали відомі батяри Щепко з Тоньком. На другому поверсі будівлі була розташована одна з найвідоміших кав'ярень. Хоча ця будівля має ще одну цікаву передісторію, адже з 1912 року там був бордель. Також треба згадати будівлю Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка.
Будівля III гімназії ім. Франца Йосифа на поштівці початку XX ст.
Цією вулицею колись курсував трамвай, який повертав з площі Галицької на Князя Романа та виїжджав на вулицю Івана Франка. Сьогодні він тут не їздить, колії зняли там не так давно, років п’ятнадцять тому.
Будівля №6 на вул. Баторія, резиденція “Польського радіо” (від 1929 року). Фото 1914 року
Цікавим є те, що провулок між вул. Князя Романа та вул. Нижанківського теж важався раніше частиною вулиці Князя Романа і там досі є трьохзначний загальноміський номер, за яким раніше надсилали листи. Адже, коли будинок будувався, він отримував номер. №500 міг бути біля №100. Натомість у 1872 році після міжнародного Конгресу поштарів вирішили, що адресація всіх будинків має бути за парними та непарними номерами, орієнтованими до центру міста. Тому поняття вулиці як такої, що з адресою, треба рахувати з 1872 року.
Будинок з констрепційним номером №449
Також на вулиці Князя Романа колись були монастир кармелітів взутих та Українська козацька церква. Церква існувала там до 18 століття. У радянський час на місці церкви зробили міські туалети.
Біля цієї церкви ховали козаків після облог Львова у 1648-1656 років. І потім, коли цю церкву зносили та ліквідовували цвинтар, то возами кістки вивозили на інші цвинтарі.
Розібрання давнього костелу Св. Леонарда (XVII ст.) на вулиці Баторія. Фото 1870-х років
Вулиця Лисенка
Вулиця Лисенка колись була основною дорогою на Львів. Наприкінці XVІІІ століття тут було дуже багато садиб та парків. Сучасна забудова з'явилася вкінці XIX, на початку XX століття.
Спершу вулиця називалася Стрілецькою. Хоча перша вулиця Стрілецька чи стара Стрілецька – це сучасна вулиця Лесі Українки. Там колись вправлялися у стрільбі з лука, арбалетів і пізніше з вогнепальної зброї. Коли місто вийшло за свої середньовічні стіни, тоді стрільниця перенеслася на територію сучасної вулиці Лисенка. Згодом вулицю перейменували на Куркову. «Курек» – означає «когут» по-польськи, а емблемою Стрілецького (Куркового) товариства якраз і був когут.
Цю назву вона отримала у 1871 році, а вулицею Лисенка стала у 1945 році. До слова, приміщення Куркового товариства збереглося до сьогодні. Щоправда, стрільниці там вже немає. Натомість тут є вже зовсім інші організації, а в приміщенні адміністративного будинку зараз розташована філія Львівського історичного музею: Музей визвольної боротьби українського народу.
Поряд з музеєм є стежка, якою можна вийти до лікарні Охматдит. Ця лікарня теж має цікаву історію. До її створення був причетний Андрей Шептицький, у ті часи це була просто загальна лічниця для всіх.
На вулиці Лисенка, в основному, можна побачити житлові забудови австрійських часів, але там є і військові об’єкти, як-от забудова на Лисенка, 12. Це австрійські казарми, які мають історичне значення, адже коли 1 листопада 1918 року українці прийшли до влади, то за цією адресою можна було записатися у Легіони Січових Стрільців. Саме там був осередок формування українського війська.
Через дорогу за адресою Лисенка, 15 колись був палац Дідушицьких, і саме туди у сусідній будинок була перевезена відома Поторицька бібліотека. Це була одна з найбільших книгозбірень Львова.
Також на вулиці Лисенка є колишній Францисканський костел, що на розі вулиць Короленка та Лисенка, через дорогу від якого за Австрії була площа Францисканська. Пізніше цей сквер називали площею Гвардії Народової, а від 1939 року площа не має назви. Цікаво, що раніше тут був сінний базар, і на ньому можна було придбати сіно.
Колишня площа Францисканська, 1914 р. Костел францисканців Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії
Трохи далі, за адресою вул. Лисенка, 43, є Храм святого Іоана Золотоустого, колишній Костел Найсвятішого Серця Ісусового та Монастир францисканок. У радянській час у цій гарній споруді був шкірно-венерологічний диспансер, в монастирських келіях та самому храмі. Лабораторія у капличці залишилась до сьогоднішнього дня.
На вулиці Лисенка також можна побачити фрагменти оборонних мурів Монастиря Кармелітів босих. Це неподалік Лисенка, 12. Там невеликий фрагмент, але це автентичні стіни. Також з вулицею Лисенка межує цікава локація – Святий сад, колишній сад Монастиря Кармелітів босих. Там в 70-х роках збирався відомий музичний гурт «Супер Вуйки». Це був осередок львівських хіпі, емблемою яких був відбиток лапи голуба. Там можна було почути музику, яку неможливо було почути в радянський час ні по телевізору, ні по радіо.
Також поруч з Лисенка є цікава вулиця, яка має назву, але не має жодного номера. Це вулиця Міклухи Маклая. Вона з’єднує Лисенка з Гуцульською.
На Лисенка, 14 колись, ще за радянських часів, була середня загальноосвітня школа №36, а за Австрії це було училище товариства «Народний дім», зараз там розташований відділ рідкісної книги Львівської бібліотеки Стефаника.
Також тут колись були прокладені рейки і їздив трамвай №12. Дзеленчав голосно, двері у ньому не закривалися, тому студенти висіли на ньому, як виноград. Рейки зняли на початку 70-х років, бо сучасні трамваї не можуть піднятися на таку гору. Трамвай тих часів не розвертався на кінцевій. Він мав дві кабіни для водія, і водій просто переходив в інший кінець транспортного засобу.
Вулиця Руська
Ще у княжі часи, коли місто було розташоване навколо площі Старий Ринок (кінець 13 початок 14 століть), так і пізніше, коли перемістилося навколо площі Ринок (14-18 століття), то місцеві мешканці переважно розселялися компактними національними громадами. Звичайно, у 19 столітті цей принцип відійшов, але у назвах вулиць він залишився. Так, у Львові є вулиці Вірменська, Сербська (колись Шкоцька або Шотландська), Жидівська (нині Староєврейська), Руська. Саме про Руську і піде мова.
У Львові вулиця Руська з’явилася набагато століть раніше, аніж на мапі Європи з’явилося слово росія. Це різні поняття і не слід їх плутати. Вперше вона згадується у 1414 році як вулиця Соляників. У 1472 з'явилася назва Руська. Під час німецької окупації вона називалася Ройссенштрассе, а з літа 1944 року – знову Руська.
На цій вулиці є будівля «Товариства взаємних убезпечень «Дністер». Колись послуга називалася «убезпечення», а тепер ми називаємо «страхування». Тепер від слова «страшно», а колись – від того, щоб убезпечити на випадок лиха. Будинок звели у 1905-1906 роках на місці трьох кам’яниць 17 – поч.19 століть, які розібрали у 1904 році. Будівельні роботи проводила фірма Івана Левинського, а перед будівництвом провели конкурс. Першу премію на ньому отримав А. Захаревич, але його прпозицію, як і первісного проекту майстерні І. Левинського, не прийняли.
Основний же проект розробили співробітники І Левинського – Т. Обмінський та О. Лушпинський, будівельними роботами керував Ф. Левицький. Будинок став втіленням стилю української сецесії. Будівля багато декорована. ЇЇ можна порівняти з дерев’яною скринькою, що вийшла з-під різця народного майстра.
Будівля була розчленована за функціональним призначенням. Крило, що виходить до вулиці Підвальної, призначалося під житло для службовців та персоналу. А крило з боку вулиці Руської було призначене під офіси. Також слід зазначити, що на партері (нині це – 1-й поверх) розміщувався зал спортивного товариства «Сокіл», а на сцені залу у 1909 році у складі аматорського театру виступав Лесь Курбас.
На двох фасадах є написи, котрі, навчаючись у школі навпроти, я ніяк не міг зрозуміти. А коли питав у дорослих, то теж не отримував відповіді. І лише згодом дізнався, що написи означають дату зведення будівлі «Року Божого 1905-го».
Говорячи про вулицю Руську, слід згадати ще про палац Любомирських. Хоча його адреса площа Ринок 10, але бічний фасад займає значну частину вулиці Руської. Забудова 17 століття розташована на семи «парцелях», а саме на місці кам'яниць Шимоновичівської та Торосевичівської від площі Ринок, 3-х будинків з боку вулиці Руської, 2-х — вулиці Івана Федорова. Колись тут була ділянка, що належала князю Сапізі. А у 1744 році ці ділянки поєднали.
Назву кам'яниця отримала завдяки князеві С. Любомирському, котрий сприяв її перебудові для власного житла 1760 року. У 1772—1821 рр. тут мешкала адміністрація австрійських губернаторів Галичини. 1 жовтня 1895 року Товариство “Просвіта”, яке тоді стало найпотужнішим громадським об’єднанням галицьких русинів, придбало у Львові будинок на Ринку, 10. Товариство купило цей будинок з ініціативи заступника голови «Просвіти» Костя Левицького. В ньому містилися осередки різноманітних українських товариств і організацій (редакція газети «Діло», книгарня Наукового товариства імені Тараса Шевченка (продавали видання НТШ, твори класиків української, переклади українською творів зарубіжної літератури), редакція журналу «Громадський Голос»).
Кам'яниця на площі Ринок, 10
Саме з балкона цього будинку 1941 року Ярослав Стецько проголосив Акт відновлення Української держави.
Вулиця Коцюбинського
У часи, коли Львів почав виходити за межі тісних середньовічних мурів, колишні передмістя поступово перетворились на його дільниці. Це спричинило до того, що на межі ХІХ-ХХ ст. колишні дороги передмість почали перетворюватись на вулиці і на них постали багатоповерхові будинки. Первісна забудова у районі сучасної вулиці Михайла Коцюбинського, яка припадає на період кінця ХVIII століття, на жаль, не збереглась.
Пануюча тут гора, яку ми сьогодні називаємо Цитадель, була заселена ще в сиву давнину. За даними Ф. Яворського, під час розкопок у першій половині ХІХ ст, які проводив тут археолог П.Жегота тут «знайдено рештки древнього поселення та поганський вівтар». Сьогодні ми сприймаємо Цитадель як одну гору, а насправді до її складу увійшли три гори: Шембека, Познанська та Каліча (або Вроновських).
Найбільших змін топографія місцевості у районі вул. М. Коцюбинського зазнала у середині ХІХ ст., під час зведення потужних фортифікацій львівської Цитаделі. І як зазначають дослідники: «Узгір’я ці на той час були вкриті садами та городами, серед яких стояли численні будинки і навіть двори, які належали багатому львівському патриціату».
Переглядаючи старі плани міста Львова, можна переконатись у складностях і величезній праці, виконаній на непростому, гористому терені. Роботи розпочали із розбудови мережі доріг для доїзду, щоб створити умови для підвезення будівельних матеріалів. Розбудова і заміна польових стежок на тверді шосе були для міста надзвичайно корисними, так як вплинули на розвиток дільниць, які до того часу жили у сонній атмосфері далеких передмість, не маючи жодних перспектив швидкого розвитку.
Військові архітектори взяли до уваги можливість швидкого відступу з майбутніх фортифікацій, використовуючи дорогу на Стрий. В цьому напрямку від Цитаделі вела дорога, яка за даними Б. Мельника, не пізніше 1863 року одержала назву Вонвозова (Wąwozowa). Розширена та зміцнена вона досконало виконувала виключно функції дороги, а радше – транспортної артерії для довозу цегли та каміння.
Читайте також: З якими назвами вулиць у Львові ми попрощаємося
Найдавніша назва – Вонвозова виникла від того, що дорога проходила яром (польською wąwóz) поміж двома горами. З плином часу із повсякденного вжитку зникла стара назва, а їй на заміну прийшла нова. Так з 1886 року до вересня 1941 року ця вулиця мала назву на честь відомого економіста та поважного львів’янина – Юзефа Супінського.
«Skorowidz Lwowa», виданий у 1899 році, подає, що Ю. Супінський помер у 1893 році і водночас зазначається, що вулицю його іменем назвали за сім років до смерті. У роки німецької окупації – з вересня 1941 року до липня 1944-го вулиця називалась Гартунггассе (Hartunggasse), що можна перекласти з німецької мови, як дорога у яру. У липні 1944 року їй повернули стару назву Супінського, а вже в грудні того ж року за нею закріпилась сучасна назва – Михайла Коцюбинського.
Архітектурне обличчя вулиці формувалось наприкінці ХІХ – першій половині ХХ століття. Документи дають нам змогу згадати імена людей, які володіли нерухомістю та проживали на цьому схилі Цитадельної гори на порозі ХХ століття.
Найперші будівлі зводились біля підніжжя гори – на перехресті із сучасною вул. Вітовського, яка у той час називалась Пелчинською. Окрім звичної для нас нумерації будинків, парної і непарної сторін, у ті часи ще використовувалась і так звана конскрипційна (загальноміська) нумерація.
Саме завдяки останній можемо судити про послідовність зведення будинків, а прізвища господарів заслуговують на увагу дослідників. Так, у 1899 році будинки №1 (245) та №10 (315) належали Дулембі Яну та Марії, №2 (1450), №2а (1451) та №2b (248) належали Самуелю Маєру, №3(249) належав Францішеку Єнджейовському; №4(254) – доктору Юстину Блонському, №5 (244) – Тадеушу Пругару, №6 (247) – Петронелі Руденській, №7 (250) – Софії Шмідт, №9 (251) – доктору Рудольфу Зуберу, №11 (255) та №13 – Францішеку Войновському зі спілкою, №12 (1311) – Нухіму Гюнсбергу і спілці, №14 (1312) – Бетті Гірш, №15 (256) – А. Пєньондзу та Й. Ковальському, №16 (1236) – Маркусу Данку, №17 (257) – Яну Боднаруку, №18 (1236) – Каролю Новорольському, №19 (258) та №21 (259) – Яну Лібіху, №20 (1225) – Клементині Рахальській, №22 (1313) – Ядвізі Гіжицькій, №24 (1284) – Леонарду Марінге, №26 (1269) – Станіславу Грабовському та його дружині, №28 (260) – Ігнації Рудницькій.
Але ніщо не є постійним і вже на початку ХХ століття змінюються старі власники, а на місці колишніх будівель зводяться споруди, які відображають нові стилі та відповідають новим потребам мешканців. Проте архітектори, втілюючи свої новітні задуми, намагались вписувати їх у вже існуюче архітектурне обличчя вулиці.
Найбільш виразними у архітектурному відношенні на вул. М.Коцюбинського є комплекс будівель №11, 11а, 13 зведений для професорів університету в 1927-1929 роках архітектурним бюро М. Нікодемовича і М. Штадлера.
Також відомий будинок №21, побудований у 1910 році. Це так званий Академічний Дім.
Після Другої Світової війни багато львівських вулиць були перейменовані і часто їхні нові назви не мали нічого спільного із історією Львова, а імена людей у назвах були випадковими для нашого міста. Натомість цілком закономірно і виправдано саме ця вулиця носить ім’я корифея української прози, який за твердженням М. Возняка у 1905, 1909, 1910, 1911 та 1912 роках гостював на цій львівській вулиці у будинку №19.
Не дивлячись на те, що вул. М. Коцюбинського розташована поза межами Львівського історико-архітектурного ядра, тут є чимало будівель, які гідні бути внесеними до списку пам’яток історії та культури нашого народу. І будь-яке втручання у вже сформований ансамбль може призвести до втрати не лише архітектурного обличчя, але й дасть привід для звинувачення сучасних львів’ян у зневазі до пам’яті предків.
Для українців Львова початку ХХ ст. сучасна вулиця М. Коцюбинського була дуже знаною. У верхній її частині сформувалось декілька осередків українського культурного життя, традиції якого знаходили своє відображення впродовж останніх ста років. На особливу увагу заслуговує ділянка, де розміщені будівлі під номерами 19, 21, 23.
Будинок №19 зведений в 1905 році. У період між двома світовими війнами він належав родині Пєньондзів. Ініціали одного із них, а саме Антонія Пєньондза, можна і сьогодні ще побачити на склі із сецесійними орнаментом, що збереглось на вхідних дверях сходової клітки. У цьому будинку багато років проживали дійсні члени НТШ Володимир Гнатюк та Осип Роздольський.
Неодноразово поріг цього будинку переступали видатні діячі української культури. У наукових справах сюди часто приходили Іван Франко, Михайло Павлик, Василь Щурат та інші.
Неподалік, ближче до Цитадельної гори, під номером 23, розташований невеликий будинок, який у 1924 році перебудував із старої вілли архітектор Є.Нагірний. У тридцятих роках ХХ ст тут була народна школа ім. Тараса Шевченка.
Проходячи верхньою частиною вул. М. Коцюбинського, не можливо не звернути увагу на характерну триповерхову споруду з дахом, що нагадує архітектуру Гуцульщини. Це будівля колишнього Академічного Дому.
У сучасних друкованих виданнях часто можна побачити дату зведення цієї будівлі під 1910 роком, але докладне вивчення джерельного матеріалу дає підстави твердити про те, що завершення будівельних робіт зі зведення Академічного Дому припадає на 1906 рік.
Так, наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. гостро виникло питання про необхідність будівництва у Львові будинку для проживання української студентської молоді – Академічного Дому. «Академіками – зазначає у своїх спогадах Петро-Богдан Крип’якевич – звалися тоді студенти вищих навчальних закладів». Ініціатором будівництва виступив тодішній голова НТШ професор М. Грушевський. Ще у 1903 році через пресу він звернувся до всіх, кому було не байдуже майбутнє українського народу допомогти у цій благородній справі. Невдовзі вдалося зібрати чималу суму грошей, а серед жертводавців першими зазначались меценати: Євген Чикаленко, Василь Симиренко, Микола Аркас, Михайло Грушевський, Теофіль Дембицький та інші.
Іван Головацький у своїй праці, присвяченій історії Академічного Дому, зазначає, що цю ділянку для побудови домівки для українського студентства придбали наприкінці 1903 року, а за твердження Ігоря Жука, цю парцелю подарував Іван Левинський.
Ю. Бескид у книзі «Український Академічний дім у Львові» подає, що нагляд за будівництвом здійснювала комісія НТШ у складі: Іван Левицький, Іван Макух, Юліян Мудрак, Степан Федак, Іван Франко. Комісія пильно стежила за тим, щоб докладно були дотримані цілі зазначені.
Проєкт Академічного Дому виготовили у Будівельно-архітектурному бюро І. Левинського архітектором Тадеєм Обмінським, а його реалізацію довірили архітектору Филимону Левицькому. Ця споруда стала втіленням ідей нового на той час стилю т.зв. «гуцульської сецесії». Застосування декоративних ліпних і особливо керамічних вставок з народними орнаментальними мотивами було характерним для будівель, споруджених у цьому стилі фірмою І. Левинського. А характерний напис «Академічний Дім» на керамічних плитках вздовж фасаду існував ще в 1960 році, згодом його знищили.
Перші академіки у своїй новій домівці оселилися у 1907 році. Також тут розмістилася канцелярія НТШ бібліотека та музей, які перебували тут до 1913 року. Першим куратором Академічного Дому були М. Грушевський, І. Франко та Є. Чикаленко.
Проєкт Академічного дому, світлина: Фотографії старого Львова
Перша Світова війна внесла свої корективи у життя львівської студентської молоді. І у серпні 1914 року у Академічному Домі розмістилася сотня Українських Січових Стрільців під командуванням В. Кучабського. А вже через місяць коридорами студентської домівки нишпорили російські військові. Саме в цей час звідси пропали рукописи українських письменників, архів Ю. Федьковича та депозит Лесі Українки.
Після закінчення Першої Світової війни та українсько-польських боїв за Львів, з 1919 до 1926 р. у будівлі Академічного Дому була розташована жіноча гімназія Сестер Василіянок, директором якої на той час був Василь Щурат. Саме завдяки йому Академічний Дім відвідували студенти Українського Таємного Університету.
Зиновій Книш у своїх спогадах так згадує про приїзд до Академічного Дому: «Вечір стояв теплий, хоч уже й середина осени – 19 жовтня 1926 року. Приїхав я до Львова, як студент другого року права. ... В кишені в мене лежало повідомлення, що прийнято мене на мешкання до Академічного Дому при вул. Супінського ч.21, по приїзді маю зголоситися в управителя, він покаже мені місце в кімнаті. Чесно я собі на те заробив. Цілі вакації ішла в краю акція на допомогу в устаткуванні Академічного Дому, пущено клич: "одне ліжко для Академічного Дому!» На те потрібно було назбирати сто золотих. Наша Студентська Секція в Коломиї не сиділа, згорнувши руки, зорганізувався аматорський гурток під проводом "залізного студента" з царських ще часів у Варшаві, Олекси Скалозуба, що примандрував до Коломиї з українським військом. Дали ми кілька театральних вистав в околиці, а що прихід ішов на Академічний Дім - публіка заповняла залю, наша Секція "перевиконала плян" і кілька наших студентів, між ними і я, здобули в тому Академічному Домі приміщення.
До того часу була там жіноча гімназія Сестер Василіянок. Тільки внизу, неначе в підземеллі, чинна була студентська харчівня, т. зв. менза (З латини – стіл. В університетах – місце де харчувалися студенти.) завжди повна студентів, що приходили туди не тільки на обід, але й на те, щоб милуватися видом гарненьких гімназисток, що й собі пускали бісиків до хлопців. ... Академічний Дім звільнився, перебрало його під своє ведення "Товариство Прихильників Освіти" і студенти збігалися туди, як до Єрусалиму».
У стінах Академічного Дому неодноразово відбувалися різноманітні українські імпрези та виставки, які дратували шовіністично настроєні антиукраїнські кола Львова. 1 листопада 1928 року з нагоди десятої річниці Листопадового чину, мала відбутись виставка робіт молодих талантів малярської школи Олекси Новаківського. Проте відкриття не відбулось, оскільки польські студенти вчинили напад на Академічний Дім. Ще більшого погрому цей осередок української культури зазнав 14 жовтня 1930 року, коли було понищено багато художніх творів О. Новаківського та інших митців Львова.
Саме на ці роки припадають часи, коли у стінах Академічного Дому проживав видатний борець за волю українського народу, керівник радикального крила ОУН – Степан Бандера.
Напередодні Другої Світової війни польська влада закрила Академічний Дім, проте він не припинив своєї діяльності завдяки старанням митрополита Андрея Шептицького. Не дивлячись не те, що офіційно установа стала називатись «Український християнський інтернат імені митрополита А. Шептицького» львів’яни і надалі продовжували цю споруду називати Академічним Домом.
Після 1939 року будівля Академічного Дому, як і більшість споруд, які колись належали НТШ, передали Академії Наук УРСР. По закінченню Другої Світової війни і до сьогодні тут розташований один із корпусів Української Академії Друкарства.
Читайте також: Кохання Ванди, смерть акробата і звук музики. Якою є історія вулиці Чайковського
У часи Незалежної України в колишньому Академічному Домі відновили пам’ятну таблицю на честь Є. Чикаленка та встановили меморіальну дошку на вшанування пам’яті С. Бандери. Хоча перелік меморіальних дошок мав би бути значно більший, оскільки тут у студентські роки формували свій патріотичний світогляд сотні синів українського народу. Серед них: Олександр та Василь Бандери,Олекса Гасин-“Лицар”, Дмитро Грицай-“Перебийніс”,Омелян Грабець-“Батько”, Зенон Коссак, Микола Лемик, Михайло Колодзинський, Роман Зубик, Роман Купчинський, Степан Ленкавський,Ярослав Падох, Юліян Редько, Ярослав Стецько, Іван Тиктор та багато інших.
Тривалий час перед Академічним Домом, на місці колишнього спортивного майданчика, знаходились гаражі Української Академії Друкарства, які сьогодні вже зруйновано.
Вулиця Коновальця
Вулиця з’явилася у так званому районі Новий Світ. До початку XIX століття це була заміська територія з приватними садибами, віллами та парками. Активний її розвиток розпочався після появи у Львові залізниці у 1861 році. Дільниця, до якої належала сучасна вулиця Коновальця, набула особливого значення. До того основною діяльністю на ній було добування піску та гіпсу, тому й поруч є вулиця Гіпсова.
Територія нинішньої вулиці забудовувалася згідно з генеральним планом міста під керівництвом головного архітектора Юліана Захаревича. Без його згоди та благословення нічого у Львові не будували. Наприклад, на вулиці можна побачити такі будівлі як Дім іммігрантів під номером 12, який, до речі, відносять до раціональної постсецесії, або знану віллу під номером 27.
Вілла Гелени Бромільської на вулиці Коновальця,27. Світлина: Фотографії старого Львова
Взагалі тут жили далеко не бідні люди. Для розуміння слід зауважити, що до XIX століття не існувало поняття «прибутковий будинок», коли будували не для себе, а щоб здавати в найм. Тоді, від початку 1900-х років, з’явилися такі будинки, і, власне, на вулиці Коновальця були вілли та приватні маєтки.
Читайте також: Територія, де нині є ринок «Добробут», має бути музеєфікована
Ще один з найвідоміших будинків під номером 120, де жила родина Романа Крип'якевича. Пам'ятаю його як цікаву особистість та співрозмовника. Коли у Львові з'явилася Богословська академія, яка згодом переросла в Український католицький університет, то особисто набирав іноземними мовами екзаменаційні сесії для студентів. А займався тим ділом на віллі в Романа Крип'якевича, це були 1990-і – початок 2000-х років.
Вулиця Коновальця цікава тим, що багато будинків мають фасади або кутові частини, які виходять на інші вулиці, тому можуть мати інші адреси. Наприклад, вул. Коновальця, 11 має адресу вул. Київська, 27. Або ж будинок на перетині з вул. Русових – це чотирьохповерхова кам'яниця на куті, збудована у 1908 році за проєктом Юліана Цибульського – одного з відомих львівських архітекторів, які в той час будували.
Фактично, всі будинки мають якісь такі характерні риси для пам'ятників. Сама забудова - певний час, і тому там є пам'ятники державного значення, переважно це пам'ятки місцевого значення (неоренесанс).
Крім того, є люди, які мали стосунок до цієї вулиці, як-от Іван Раковський (1874-1949 року) – голова наукового товариства ім. Шевченка, ректор першої української загальної енциклопедії, видатний природознавець та антрополог, який мешкав на тій вулиці.
Читайте також: У Львові в підвалі будинку знайшли імовірні рештки млина XIII століття
Є вілли, які побачити дуже важко, адже вони за високими парканамии. Наприклад, вілла на Коновальця, 100. Ви її можете побачити. Вона велика, гарна, але так забудована, що краще на неї дивитися з вулиці Гіпсової, хоча насправді вона має адресу Коновальця. Є вілли, які мають назви – приміром, на Коновальця, 92 вілла називається Люба. Господарі давали цим будинкам назви. Назви віл у той час дуже часто вибивали на стіні. Скажімо, віллу Люба збудували у 1909 році в стилі раціональної сецесії за проектом Юзефа Пйонтковського.
Перші будинки, які збереглися до наших днів, на вулиці з'явилися наприкінці XVIII – початку XIX столітті. До цього часу, в основному, тут були сільськогосподарські землі. Сучасна забудова почалася у другій половині XIX століття.
Вулиця Коновальця, 1900-1914 роки, Центр міської історії
Сьогодні вулиця Коновальця – це вулиця, де ще можна зайти у дворики і відчути дух отого Львова австрійського періоду, перед Першою світовою війною. Тому, що він там зберігся – там є ті будиночки, затишні дворики, збережені архітектурні елементи – балкони, вікна, входи, двері. Тут все це можна побачити і відчути.
Коли ця вулиця ожила? Коли нею поїхав трамвай. У Львові електричний трамвай з'явився у 1894 році і, власне, трамвайна колія, сприяла розвитку цієї дільниці. Також львів'яни знають, що це була територія гіпсу і піску. У кінці вулиці Коновальця, де кінцева трамвая №2, є кілька будівель, які зведені на тих родовищах гіпсу і піску, наприклад готель «Турист».
Читайте також: Якою була вулиця, названа на честь провідника Листопадового чину у Львові
У першій половині XX століття тут з'явилася нормальна дорога, бруківка. Трамвай передбачав упорядкування вулиці. Також на вулиці був один важливий об'єкт, який обмежував сполучення з іншими вулицями. Це великий Городоцький цвинтар. Він був з боку вулиці Коновальця, не далеко, на цьому місті сьогодні – привокзальний ринок, колишній таксопарк, зараз це територія вулиці Федьковича. Практично вулиця Федьковича, до Коновальця і до Привокзальної – це була межа Городоцького цвинтаря, який проіснував до другої половини XIX століття. Уже на початку XX століття він почав занепадати. У 20-30-хх роках там мало що будували. У радянський час тут були базар і таксопарк.
Говорити про якийсь розвиток у плані міської забудови раніше не доводиться. На Коновальця жили різні люди: німці, поляки, іудеї. У часи Другої світової війни, в часи німецької окупації, там жило дуже багато німецьких офіцерів. Оці вілли якраз так побудовані, що їх легко охороняти, тому туди і селились. До речі, після Другої світової війни тут уже селилися радянські офіцери.
Фото: Твоє місто, «Фотографії старого Львова»
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.
Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.
