фото: Орест Дрималовський
Максиму – 25. Малює з дитинства. Після закінчення художнього вузу працював дизайнером, однак зрозумів, що його найбільша пристрасть – живопис.
– Дуже люблю зображати Львів. Особливо його неповторну давню архітектуру. Мені здається, що Львів – це місто з особливим темпераментом або ж, як кажуть, з характером. Тут мешкають емоційні люди з неймовірною волелюбністю, із загостреним почуттям справедливості. І це чудово. Не архітектура створює ауру Львова, а люди, котрі тут мешкають, - розповідає він.
Читайте також: То є Львів! Пані Наталя з Кнопою
– Мабуть, чимало людей вважають, що живопис – то надзвичайно спокійна справа для якихось сангвініків. Насправді це зовсім не так. Коли я малюю, то переживаю море різноманітних емоцій. Від збудження, стану піднесеності до неймовірного роздатування. Інколи я навіть готовий порвати на дрібні шматки щойно створену роботу. Це, ясна річ, коли мені у ній щось не подобається або ж я пропустив якусь важливу деталь, – продовжує художник.
– Не хотілося б здатись матеріалістом, але останнім часом я найбільше задумуюсь над тим, де мені продати свої роботи. Це болюче питання для кожного митця. Держава фактично не підтримує ні молодих художників, ні письменників, ні музикантів. На Заході ситуація абсолютно інша: там створюють для молоді різноманітні фестивалі, мистецькі бієнале, форуми художників. Я розумію, що під час війни ми не думаємо про розвиток мистецтва, – каже він.
Читайте також: То є Львів! Брат Боніфатій
– Тут доречно було б пригадати маленький факт з історії. Під час Другої світової війни у Великобританії політики хотіли відмінити усі витрати на культуру, мотивуючи тим, що зараз є більш важливі справи. На що Черчилль відповів: «Джентльмени, а заради чого ми тоді воюємо? Навіщо нам перемога, якщо не буде культури?» – додав Максим.
Автор – Орест Дрималовський. Фото автора
