Коли тато побачив мене у формі – заплакав. Жінка-морпіх про службу та відвагу

8647 0
У підрозділі, де працює Олександра Безсмертна, є ще близько 300 жінок-військовослужбовців за різними спеціальностями.

Олександра Безсмертна очолює пресслужбу 36-ї окремої бригади морської піхоти. У дитинстві вона мріяла стати балериною, але стала військовою. Сьогодні дівчина носить звання капітана. У інтерв’ю Tvoemisto.tv в межах проекту «Щоб ви робили, якби не боялись» вона розповіла про клятву морського піхотинця, роботу з військовими та цивільними, а також про те, як чоловіки ставляться до жінок, які служать.

Скільки років ви у Збройних силах України, зокрема у підрозділі бригади морської піхоти? Що привело вас сюди?

У підрозділі бригади морської піхоти я вже три роки, а в Збройних силах – вісім. Коли вступала до Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, то хотіла бути військовою журналісткою. Однак у той час у Львові вже не було цієї кафедри, а я не встигала подати документи в Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Паралельно подала ще документи в два медзаклади – до Вінниці та Одеси. Оригінали все ж відвезла до Львова, в Академію сухопутних військ, на факультет підготовки спеціалістів із забезпечення військ. Оскільки в мене мама 27 років пропрацювала у шпиталі, то військова галузь була для мене не новою. Із дитинства люди в формі викликали у мене повагу і захоплення.

Як поставилися ваші батьки до вибору майбутньої професії? Чи не були проти?

Батьки мене відразу підтримали. До речі, коли я вступила, пройшла курс військової підготовки (нас тоді відправили на місяць на полігон), склала присягу, а тоді приїхала додому в Хмельницький взяти форму. Мій тато, як мене побачив, заплакав.

Чи працюють із вами у підрозділі жінки? Скільки їх проходить військову службу?

У підрозділі, де я працюю, є близько 300 жінок-військовослужбовців за різними спеціальностями. З них 20 – це кадрові офіцери, решта – це контрактники, серед них матроси, сержанти і старшини. Жінки почали реалізовувати себе через збільшення переліку посад у ЗСУ.

А як ставляться до жінок-військових у морській піхоті? Є якісь упередження чи це вже пережитки минулого?

У нас є посібник лідерства для підрозділу морської піхоти під назвою «Вести! Боротися! Перемагати!» У ньому йдеться про те, що тут виховують щирих побратимів, відданих захисників і відважних воїнів. Отож, воїн статі немає, тут неважливо жінка ти чи чоловік.

Коли мене запитують: «А чи служать у вас дівчьонки?, – до речі, так і кажуть «дівчьонки»,  я відповідаю: «Ні, дівчьонок у нас нема, в нас служать воїни. Якщо ви бажаєте таким стати, то будь ласка».

Тільки треба розуміти, що таке справжня служба. Ми працюємо в полях, на завданнях, на міжнародних навчаннях. Ми – велика бойова родина, яка постійно десь є, але не вдома.

А що, коли жінка має маленьких дітей або захоче піти в декрет? Як тоді бути?

Жінкам, які служать за контрактом і мають дітей віком до 16 років, закон «Про материнство» дозволяє не їхати на виконання завдань у зону бойових дій на Схід. Однак, якщо жінка працює в стройовій частині чи в кадрах, то з цим легше, адже це ті підрозділи, котрі можуть працювати і в ППД. Із бойовими посадами – навпаки. Потрібно бути завжди з підрозділом.

Чи багато жінок йдуть на службу?

Люди часто кажуть, що хочуть служити в морській піхоті, а я завжди запитую, що вони хочуть взяти від цієї служби. Усі відповідають, що в нас хороше грошове забезпечення. Так, це зрозуміло, а що далі? Є такі жінки, приміром, які хочуть конкретну посаду, але не хочуть виконувати завдань. Торік збільшили перелік посад, на яких можуть працювати жінки: командир танку, командир відділення, снайпер, гранатометник. Але, якщо хочете стати кимось із них, то маєте розуміти – себе треба цьому присвятити або, як мінімум, відбути перший контракт, три роки. Не приступити до виконання обов’язків і піти в декрет, як часто буває. Не йти командиром танку, маючи маленьку дитину. Поясню, коли ти командир танку, то під час бойових завдань треба їздити всюди зі своїм підрозділом. Якщо жінка скаже, що не поїде, бо має маля вдома, то підведе підрозділ. Тому командири часто вирішують не брати жінок на військову службу. Материнство – святе, але жінка має чимось пожертвувати.  

Розкажіть більше про ваші традиції, зокрема про носіння берету. Чим він особливий і коли його дозволяють вдягнути?

23 травня минулого року ми перейшли на нові берети, їх називають штурмовими. Вони кольору морської хвилі. Однак традиції залишися незмінними. Морськими піхотинцями в нас стають після того, як складають клятву.

Є таке поняття – єдиний стандарт проходження смуги морського піхотинця. Він затверджений командувачем морської піхоти. Військовий, який приходить в підрозділ морської піхоти, має відслужити щонайменше пів року. Пізніше проводять засідання і вирішують, чи вартий він складати клятву і носити берет. Якщо він служив, але систематично порушував дисципліну – значить не вартий. Якщо ж позитивно себе зарекомендував, то має пройти медичний огляд, підготовку, виконати фізичні нормативи та письмові, тобто здати своєрідний екзамен за підручником лідерства підрозділу морської піхоти. Після цього є смуги морського піхотинця. Людина має пройти від 7 км психологічних і фізичних випробувань в складі підрозділу. Це – групове завдання: багнюка, біг, стрільба – умови максимально наближені до бойових на психологічну і фізичну витривалість.

Коли смугу подолали, то військового допускають до клятви. Він стає на одне коліно, зачитує клятву, і командир підрозділу вручає йому берет. Беретів, до речі, також і позбавляють, через недисциплінованість, приміром. І його вже не повертають.

Я свого берета дуже чекала, мені було соромно, що всі в беретах, а я спочатку в кепці. Хотіла якомога швидше впоратися з нормативами, скласти клятву і отримати берет. У травні два роки тому мені це вдалось: на березі Азовського моря пройшла 7-кілометрову смугу і мене допустили до складання клятви.

Як вам працювати з чоловіками? Чи не сприймають вас, як слабшу?

Я завжди кажу, що в нас немає жінок і чоловіків. Є воїни. Бо ж деякі жінки можуть дати фору чоловікам. Я жінка за межами військової частини, тут я – військовослужбовець.  Я завжди намагалась робити так, щоби у військовому складі мене сприймали, як побратима, а не як жінку, на яку можна подивитися. Хлопці часом називають мене побратимом, навіть не сестрою.

Окрім цього, я – та ланка, яка зводить військових і цивільних, що потребує великих зусиль. Одна справа працювати з технікою, а зовсім інша – з людьми. Часом мені пропонують допомогу, понести бронежилет чи каску, я кажу, що ні, адже це моє екіпірування, мої засоби захисту. Я несу їх сама.

До речі, від представників морської піхоти США знаю, що в них немає такого, коли морпіх допоміг жінці-морпіху донести її речовий мішок чи зброю. Для них це приниження. В Україні не так, бо в нас інша ментальність. Мудра жінка знає, коли слід показати себе слабшою, однак насправді ми часом сильніші, ніж чоловіки.

Поділіться вашими мріями. Якими вони були раніше і про що мрієте зараз?

Коли була маленька, то мріяла бути балериною. Десь із 3 класу хотіла встигнути всюди: і на фортепіано ходила 9 років, і на гімнастику 3 роки, але за станом здоров’я попрощалась з нею. Потім пішла на танці. Хотіла бути найкращою і першою у всьому. Постійно піднімала планку і до неї тягнулася.

У психології є таке поняття, як жінка подвійного успіху. Тепер я мрію реалізувати себе, як мама. Але не так, щоби на три роки закритися від суспільства.

Хочете поєднувати роботу та материнство?

Так. Нещодавно ми обговорювали, що в Україні декретна відпустка триває три роки і це дуже довго. У нас часом, звісно, важче раніше вийти з декрету, на садок і доглядання за дитиною треба багато коштів. От згідно зі шведським законодавством, оплачувана декретна відпустка триває до 480 днів. При цьому закон зобов'язує кожного з батьків використати мінімум три місяці (90 днів) з цих 480 днів. Решту днів можна поділити між собою так, як батьки вважають за потрібне.

На три роки вибитися з колії – це занадто, аби потім жінці знову ввійти в робочий ритм, тим більше, якщо вона після військової служби. Тому в найближчим планах – продовжувати військову кар’єру, розвиватися і навчатися, але водночас відчути радість материнства. Сподіваюся, мої рідні і близькі допоможуть мені в цьому.

Ольга Коваль

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.

Цей медіа-продукт створено TvoeMisto.tv за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукту належить виключно TvoeMisto.tv і не завжди відображає погляди USAID або Уряду США. Відтворення та використання будь-якої частини цього продукту в будь-якому форматі, в тому числі графічному та електронному, копіювання або використання у будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело та письмової згоди редакції ;TvoeMisto.tv заборонено.

This media product was produced by TvoeMisto.tv with the support of the United States Agency for International Development (USAID). The product content is solely TvoeMisto.tv and does not necessarily reflect the views of USAID or the US Government. Reproduction and use of any part of this product in any format, including graphic, electronic, copying or use in any other way without the corresponding reference to the original source and written approval from TvoeMisto.tv, shall be prohibited.


Що б ви робили, якби не боялись