Фото: Вікторія Андрєєва

Фото: Вікторія Андрєєва

Мар’яна Возниця: Я навчилась першою простягати руку

1844 0
Донедавна Мар’яна Возниця очолювала львівський «Охматдит», а віднедавна — Західний міжрегіональний департамент Національної служби здоров'я України. Вона каже: гендерні стереотипи чоловіків не цікавлять — це результат внутрішніх жіночих конфліктів.

Як це змінити, на кого опиратися і чи варто усім жінкам бути лідерками, Мар’яна Возниця розповіла Tvoemisto.tv в межах проєкту «Час жінок».

Від лікаря-невролога до директорки Західного міжрегіонального департаменту Національної служби здоров'я України. Ваша кар’єрна драбина впорядкована, логічна. Так вам хотілося — обіймати керівні посади, чи радше так сталося? Амбіції чи доля випадку?

Це сходження тривалістю 20 років. Я закінчила інтернатуру у серпні 1994 року, повернулася до Львова, одружилася і влаштувалася в «Охматдит». Усе це трапилося практично одночасно. Після року роботи досвідчений лікар, який працював у лікарні багато років, Леонід Різник виїхав в іншу країну. Я була вагітна першою дитиною і залишилася з нашими обов’язками сама. Досі вважаю, що це була дуже крута школа. Так і закрутилося — лікарня велика, завжди дуже багато роботи, плюс конференції різні. На одній з таких я познайомилася з Ольгою Децик і Зоряною Салабай з відділення патології недоношених новонароджених Львівської обласної лікарні, які запросили до них працювати консультантом. Тому вранці я працювала в стаціонарі «Охматдиту», далі йшла в поліклініку на прийом, а потім їхала на Чернігівську. Чи думалося про якусь кар’єру? Та ні, думалося про пацієнтів, яких було дуже багато.

Читайте також: Хочу, щоб вони стали дорослими. Як Наталія Ліпська будує у Львові «космічний корабель» для онкохворих діток

Коли народила другу дитину, вже не хотіла швидко виходити з декрету і почала працювати на аутсорс: писала блоги, створювала інфографіки. З часом відкрила для себе тренінги з кризових комунікацій, PR, і опісля повернулася в лікарню. Тоді якраз почалася Революція Гідності, і я волонтерила, робила благодійні аукціони. Якось поїхала в художню колегію для дітей в Полтаву, де розмальовували ящики з-під боєприпасів, які привозили з фронту. Цю ідею ми відтворили тут — возили ящики з нашого полігону. Потім був стоматологічний проєкт для мобілізованих хлопців і багато інших. І так сталося, що певний час в «Охматдиті» не було головного лікаря. Я була у відпустці, їдемо з чоловіком на підйомнику — і тут телефонний дзвінок: «Мар’яно, у нас знов немає головного лікаря. Ми тут собі думаємо: може, ти спробуєш?». А я напередодні якраз думала: треба або щось кардинально змінювати, або взагалі йти з медицини. Тож я подалася на конкурс і виграла його. Це був фантастичний досвід. Я пропрацювала більше трьох років із 5, передбачених контрактом, але програму, яку представляла, виконала.

А чому вирішили піти працювати в НСЗУ?

Я не планувала працювати в Національній службі, але це орган-реформатор, структура, яка запустить зміни в лікарнях. Коли тільки відкрили ці департаменти, ми, управлінці, між собою обговорювали, хто ж туди потрапить? А потім відкрилася вакансія на керівника Західного депаратаменту і я подала резюме на конкурс. Відчула, що треба спробувати і не боятися рухатися далі. 

У нашому суспільстві якось так заведено: пропрацювати 50 років на одному місці, дістати грамоту і йти на пенсію, я бачила таке і в лікарні. Ми засиджуємося, коли все добре, коли навколо комфортно. В НСЗУ я перейшла працювати з великої лікарні, у мене було шість заступників, водій, приймальня і секретар. Стільки людей зараз мене питають: «Мар’яно, ти була директоркою такої класної лікарні! І перейшла туди працювати. Чому?». Мені хотілося, щоб зміни в медицині були системні, і іншого варіанту, аніж оця реформа, бути не може.

Читайте також: В Україні я не знала диригенток. Оксана Линів про свій шлях до успіху

Коли я чую: «Вітаю вас з підвищенням», — думаю: це не підвищення, це мій особистий вибір. Це також радянський союз в голові — підвищення, пішла по кар’єрних сходах вгору. Мені це виглядає інакше. Моя кар’єра не була планована, але, мабуть, це в мені закладено. У певний момент я вирішила: якщо будуть пропозиції — я їх розглядатиму. Їздила немало по Європі і спілкувалася з різними керівниками медичних установ — і ніде головний лікар не працює 30 років. Люди доволі мобільно себе почувають, переходять з однієї посади на іншу. До того ж, я — пластунка, а пластуни співають, що немає нічого гіршого, аніж «в безділлі змарніти, ціль в житті не знайти». Тому мені ці цікаві оці всі кризи, стартапи.

Ви навчалися і в Україні, і за кордоном. Як це вплинуло на ваш світогляд?

Я закінчила Львівський національний медичний університет, через 7-8 років вирішила піти вчитися на юридичний факультет — співробітниця загітувала. Насправді сама я не дуже хотіла, я вже була лікарем, мені не потрібні були дипломи. Але це стало стартом нового життя, потім було багато тренінгів, семінарів. А коли потрапила в управління, то зрозуміла, що без навчання просто нереально — зараз все змінюється. Та ж сама реформа — це зміна фінансування системи охорони здоров’я. Де — лікар, а де — фінанси і менеджмент? На щастя, завдяки іноземним організаціям — Світовому банку, UNIСEF, USAID, УКУ, LvBS — ми навчилися вчитися, а це також дуже складно. А ще є наша локальна освтня програма ШУММ (Школа успішного медичного менеджера).

Сповідуєте вічне студентство?

Без цього нікуди. У мене на фейсбук-сторінці є хеш-теґ #тільки_щоб_на_роботу_не_ходити — такий мій тролінг, який виник, коли стала головною лікаркою. Наприклад, поїхала до Києва, щоб зустрітися з представниками благодійного фонду, домовитися про співпрацю з лікарнею. Дзвінок: «Ти на роботі?». Кажу, що так. А в кабінеті? Ні, не в кабінеті. А у відповідь: «То чого ти кажеш, що ти на роботі?». І під час навчання десятки таких дзвінків, пояснюю, де я, а з іншого боку слухавки чую: «Ясно. Ти знову не на роботі». Мій хеш-теґ #тільки_щоб_на_роботу_не_ходити вже знають по всій Україні, я так назвала свою лекцію в Дніпрі. Звісно, є наша академічна освіта, яку ми давно здобули, є сертифікації, а є навчання, що дає справжні компетенції. Мусить бути безперервний процес навчання, а не раз на 5 років вибратися на місячні курси. Чим вища твоя посада, тим більше ти маєш вчитися.

Під час роботи на керівній посаді доводилося стикатися з гендерними стереотипами? Чи існує все ж різниця між чоловічим та жіночим лідерством?

У нашій країні це просто фантастична річ, ще й огорнута особливою зворушливістю. Ніби нічого поганого ніхто не має на увазі — це ж просто жінка. А починається все, приміром, коли ти стоїш у товаристві, і приходять чоловіки, між собою вітаються за руку. Який контакт з жінкою? Його нема — тебе оминають. Якщо знають тебе, то поцілують чи пригорнуть. Тому я навчилася першою простягати руку, і спершу це викликало в чоловіків паніку. На конкурсі очільників лікарні мені не поставили жодного додаткового питання по темі моєї презентації. «А що сказав ваш чоловік, коли ви вирішили йти на цю посаду? А ви знаєте, що ви будете тепер працювати цілими днями, і вас взагалі не буде вдома? А вас не лякає, що ваш чоловік може від вас піти?».

Читайте також: Я рада, що була криза. Як у Львові стилістка першою в Україні підбирає одяг за архетипами

Це існує не лише на професійному рівні. Влітку ми з друзями каталися на каяках в Одесі. Посадили нас на ті каяки і кажуть: «Мужики, ви руками працюйте, як лопатою! Дівчата, ви ніби борщ в каструлі мішаєте, ніби борщ!». Такі моменти скрізь, але в нашій країні вони позбавлені правдивої дискримінації. Просто так прийнято, і жінкам це подобається. Якщо говорити про одяг, то прискіпливіше оцінюватимуть, що жінка одягла. І зазвичай це роблять самі жінки, тобто дискримінація народжується в нас самих, а не в чоловіках. Тому я до таких речей ставлюся з іронією.

За час вашого керівництва такі балачки припинилися?  

«Подивіться, яка вона крута, подаємо тепер їй руку», — це так не працює. Це не пов’язано з професійними успіхами. Мабуть, до цього треба дозріти еволюційним шляхом. У мене була фантастична співробітниця в «Охматдиті» — розумна, класна і дуже гарна. Вона вранці виглядає так, як я виглядала, може, двічі за життя. І коли я кажу їй: «Оленко, ти так гарно виглядаєш!», вона дякує, а коли кажу, що зробила коасний проєкт, у відповідь чую: «Та що ти! Перестань, я ще нічого не вмію». Це ми, жінки, — на компліменти щодо зовнішності усміхаємося, а коли йдеться про добре виконану роботу — ніяковіємо і знецінюємо свої досягнення.

Як виглядає зараз ваш робочий день? Чи вдається втримати баланс між домом і роботою?

Літак, поїзд, автобус, машина — і вдається. Вихідні дні стали на вагу золота — це дні, призначені тільки для сім'ї, відпусток, родичів, подорожей. У лікарні я була на зв’язку 24 години на добу. Тепер зловила себе на думці, що почала навіть з песиком ходити на вулицю частіше. Моя робота стала інакшою. Зараз мене часто немає у Львові: я опікуюся 8-ма областями Західної України, тому доводиться багато їздити. Крім того, є багато паперової роботи — планування, звітності. Оскільки нас тут є лише троє, я зрозуміла, наскільки людина може бути багатопрофільною. Коли на тебе падає купа всього, іноді ти сам не чекаєш, скільки всього можеш придумати. Робочий день складний, але цікавий, бо мені дуже хочеться, щоб ця реформа відбулася.

Ви і вдома — керівниця? Як ділите повноваження з чоловіком?

Цього року ми з чоловіком святкували 20 років шлюбу. Старшій донечці Софії буде 19, молодшому Івану нещодавно виповнилося 12. Розмежування повноважень у нас з чоловіком ніколи не було. Гараж/кухня? Не про нас. Хто вранці встав — той і робить каву. У нас це партнерство, а не суперечка. Діти іноді дорікали мені: «Мамо, тебе часто нема вдома», — але я бачу, що їм подобається те, що я роблю. Вони цим цікавляться, розпитують не лише про мої обов’язки, але й глобально, за що вболіваю. Рік тому Іван сказав, що хоче переїхати в Данію: «Побачив на YouTube ролик: у Данії, навіть якщо ти не громадянин їхньої країни, тобі нададуть усю медичну допомогу». Коли прийшла працювати в НСЗУ нагадала йому про це. Так мені простіше пояснити, над чим я працюю, — щоб було, як у Данії.

Читайте також: Ярина Бойчук: Треба навчитися вимикати сумніви та страх

Діти також звикли бути зайнятими, і мені здається, у такому ритмі спільні відпочинки є більш цінними. Нема сенсу придиратися один до одного чи за щось сваритися. Ти цінуєш і насолоджуєшся часом, який усі проводять разом.

На презентації проєкту «Час жінок» ви розповідали про те, як важливо мати підтримку, зокрема жіночу. Хто підтримує вас?

Нещодавно Центр громадського здоров’я робив круглий стіл про профілактику онкозахворювань, зокрема раку грудної залози. 9 років тому у мене був такий досвід, і я пам'ятаю, наскільки тоді мене підтримали подруги. Родина теж підтримала, звісно, але мамі про це я не могла розказати. І я собі іноді згадую про це: наскільки ж важливо мати, до кого подзвонити, того, кому можеш сказати: «Слухай, тільки нікому не кажи» або «Мені так страшно, я туди ніколи сама не зайду». Нам потрібен хтось, хто відповість: «Ану соплі витерла, через 15 хвилин чекаю тебе внизу і йду з тобою». Іноді ж треба і так сказати. А часом треба прийти і просто разом поплакати.

Можна мати і радісні приводи підтримки, кудись поїхати разом. У мене, на щастя, завжди були такі коліжанки. Я колись думала, що ми всі маємо поважати приватний простір інших, і якщо в неї є проблема, а вона мені про це не каже, — значить, я роблю вигляд, що цієї проблеми нема. Так, часами і так має бути, але іноді треба розтрусити людину і сказати: «Що з тобою не так? Я людина егоїстична: я погано сплю через те, що бачу, що ти не впорядку. Поки не скажеш, я від тебе не зможу відчепитися». І воно діє. Іноді людина просто не може сказати, але потребує допомоги.

А як щодо стереотипів про отруйну жіночу дружбу і зміїні колективи?

Пам’ятаєте, я вже казала про дискримінацію, яку ми самі іноді провокуємо? Це як у психотерапії: розумієш проблему — зможеш її вирішити. Звісно, я про ці всі серпентарії чула, та іноді ми самі цьому стереотипу піддаємося і підживлюємо ці образи. Я вважаю, що не треба себе мучити. Якщо сів не там — треба перейти в інший кабінет. Коли тобі справді з людиною некомфортно і ти не пов’язаний з нею чимось, що доведеться розривати, то для чого напружуватися? Коли пережив дружбу віком 20-25 років, розумієш, що в певних моментах можна і не звертати увагу один на одного — кожна є інакша, і в кожної є свої чудасії. Можна навіть любити одна одну за це. Для чого сваритися? І стереотип про слабкість жінок теж живе у нас всередині. Чоловікам — і я в цьому багато разів переконалася — все одно.

Що важливо у вихованні дівчаток? Особливо у світі, де стільки стереотипів.

У першу чергу, важливо самій не піддаватися стереотипам. Так, як я зараз розповідаю усе вам, так і з дочкою своєю говорю вечорами. Просто сидимо і регочемо з різних комічних ситуацій. Важливо не приховувати і говорити щиро. По-друге, потрібно поважати простір одна одної. Треба розуміти, що твоя дитина може обрати абсолютно інший шлях, аніж обрала ти. Часто ж буває, що дітям нав’язують свою історію життя — особливо ту, яка не склалася. Зрозуміло, що треба дітей скеровувати, але не варто гнути через коліно. Я думаю, що мої батьки трохи в шоці від того, що відбувається. Бо коли я стала головною лікаркою, мама до останнього в це не вірила. Не йшлося про те, зможу я чи ні. Вона питала: «Мар’яно, та для чого тобі такий тягар?». В її розумінні було правильно мати чоловіка, двох дітей, гарну роботу. А для чого це напруження? Але в кожного свій шлях.

Читайте також: «Ви не уявляєте, скільки ми можемо». Жінки-лідерки про любов до себе, відвагу і сестринство

Є жінки, на яких ви рівнялися чи рівняєтеся?

Хіба на коліжанок — реальні люди з живими історіями. У нас з подругами є своє внутрішнє менторство. Приміром, моя товаришка працює в стоматполіклініці, має трьох дітей і є для мене менторкою, як ідеально поєднувати роботу і сім’ю. Там діти завжди нагодовані, вдома затишно, а на своїй кафедрі вона — доцентка. А я — її менторка в стартапах і креативних ідеях. Нам важливо бачитися, щоб збалансовувати одна одну. Історії успіху є серед нас, і не варто шукати їх на обкладинках журналів.

Що для вас взагалі означає лідерство? Його можна опанувати, розвинути в собі? Та і чи треба кожній з нас бути лідерками?

Лідерство — це про вибір. Неважливо, чи жінка ти, чи чоловік: лідер — це людина, яка приймає рішення. Чи всі вони прості? Зовсім ні. Ця відповідальність завжди пов’язана з кризами і критикою, а лідерство доповнюється стресотійкістю і багато чим іншим. Важливо себе питати: «Для чого це все? Щоб — що?». Якщо відповідь на це питання є, тоді, так, варто розвивати в собі цю рису. І не варто боятися ані того, що ти — лідер, ані того, що ти ним не є. Якщо усі будуть лідерами, то яким буде тоді процес вдосконалення? А рівноправність, про яку так часто зараз говорять, настане тоді, коли перш за все жінки це відпустять. У нас немає дискримінації.

Для лідерів важливе також позитивне мислення. Це велика риса — вміти цінувати те, що ти маєш. «Таку маєш тепер посаду, певно, треба поспівчувати», — у нас не прийнято казати, що я сама захотіла цю посаду. Це радше оцінюють негативно. Повертаючись до початку розмови: чи планувала я бути керівницею? Кажу чесно: ні, бо все почалося 20 років тому. Але якби усе почалося зараз, я б сказала: «Так, через 10 років я б хотіла очолити лікарню». У нас так говорити не можна і не прийнято — одразу клеймо кар’єристки і тієї, що йде по трупах. Тому люди не готові цим ділитися, а зрілість суспільства проявляється і в таких речах. Я вірю, що скоро будуть помітні великі плоди нашої щоденної праці.

Вікторія Мацькович

Фото Вікторії Андрєєвої

Цей медіа-продукт створено TvoeMisto.tv за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукту належить виключно TvoeMisto.tv і не завжди відображає погляди USAID або Уряду США. Відтворення та використання будь-якої частини цього продукту в будь-якому форматі, в тому числі графічному та електронному, копіювання або використання у будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело та письмової згоди редакції ;TvoeMisto.tv заборонено.

This media product was produced by TvoeMisto.tv with the support of the United States Agency for International Development (USAID). The product content is solely TvoeMisto.tv and does not necessarily reflect the views of USAID or the US Government. Reproduction and use of any part of this product in any format, including graphic, electronic, copying or use in any other way without the corresponding reference to the original source and written approval from TvoeMisto.tv, shall be prohibited.

Що б ви робили, якби не боялись