Нині в нашого суспільства є два основні завдання – перемогти у війні та забезпечити гідне життя кожному, хто від неї постраждав. 

Під гідністю маю на увазі не подачки від влади у вигляді безкоштовного проїзду чи знижок на товари, а справжню інтеграцію в суспільне життя. Якщо людина внаслідок бойових дій чи терористичних атак отримала інвалідність, то має мати змогу й далі жити активним самостійним життям. Якщо це користувач колісного крісла, то він не має бути зачинений вдома, а мати змогу самостійно вийти, пересуватися містом, працювати, мати свої справи, отримувати послуги. І ключове в цьому «самостійно»! Уявіть собі, що хтось із вас був би змушений сподіватися на милість і допомогу інших людей навіть у тому, щоб елементарно вийти з будинку, зайти в магазин чи аптеку, поїхати громадським транспортом в ЦНАП чи навіть піти в кіно або театр. Чи гідним було б таке життя? Чи почувалися б ви повноцінною людиною? Навряд… Інвалідність – не вирок, а вирок – це байдужість людей, які формують міський простір і роблять його недоступним для самостійного пересування. 

Основний принцип побудови міського простору: якщо він буде зручним для найуразливіших груп мешканців та маломобільних, він буде зручним для всіх людей. 

Хто такі маломобільні

Це ті люди, яким складно пересуватися й долати перешкоди на шляху: особи з інвалідністю, з поганим чи взагалі відсутнім зором, люди старшого віку, діти до трьох років, вагітні, батьки з дитячими візками, а також ті, що мають травми чи переломи, проблеми зі здоров’ям (вади серця, хвороби легенів, опорно-рухового апарату), подорожують з валізами, переміщають вантажі та багато інших. Загалом за підрахунками, проведеними до повномасштабного вторгнення, маломобільних у нас від 30 до 50% населення. 

Станом на 2023 рік десятки тисяч людей вже мають інвалідність внаслідок війни. І цифра ця щодня зростає, фізично постраждалих сотні тисяч.

У цій ситуації недооцінювати важливість створення інклюзивного та безбар’єрного середовища в населених пунктах України може тільки безумець або ж лицемір.  

Багато хто не розуміє, що таке справжня доступність. Дехто досі думає, що достатньо «наліпити» де-не-де пандусів, і все гаразд. Але це не так. Доступність – це цілий комплекс заходів. 

Як забезпечити доступність

Вулична інфраструктура

• Облаштування рівних пішохідних доріжок і тротуарів без сходів, бордюрів та інших бар’єрів на шляху.
• Всі пішохідні переходи мають бути без бордюрів, пониження мусять мати до 0 см (не 2 см, не 5 см і не 10 см, а НУЛЬ!). Краще за це – лише підняті до рівня тротуару переходи.
• Зрозумілі й логічні тактильні напрямні, що відповідають методичним рекомендаціям або чинним нормам.

Транспорт 

Громадський транспорт повинен бути низькопідлоговим або принаймні з низькопідлоговими секціями. В містах, де не весь транспорт має низьку підлогу, рухомий склад варто рівномірно розподілити між усіма напрямками. Платформи зупинок громадського транспорту треба підняти до рівня першої сходинки низькопідлогового транспорту.

Для оновлення трамвайного парку реалізувати проєкти модернізації з додаванням низькопідлогових вставок для міст, які не можуть закупити цілком нові вагони. Маршрутна мережа має бути спланована так, щоби була можливість якнайближче доїхати до всіх лікарень та інших об’єктів надання послуг населенню.

Будівлі та споруди

• Усі будівлі варто споруджувати так, щоби вхід на перший поверх був нарівні з землею (тротуаром), без сходів, а в багатоповерхових будівлях з цього ж першого поверху має одразу бути ліфт на горішні поверхи.
• Усі наявні будівлі та споруди громадського призначення повинні були обладнані пандусами з нормативним ухилом та дотриманням всіх ДБН.
• Інфраструктурні об’єкти на зразок метро мають бути обладнані витягами й ліфтами.

Інтер’єри будівель також мають відповідати вимогам доступності:

• інклюзивні санвузли у вільному доступі;
• тактильні покажчики напрямків руху та написи шрифтом Брайля;
• столи, інформаційні вказівники та все необхідне на висоті, достатній для користування людьми на колісних кріслах.

Перше, з чого варто почати зміну свідомості, це відмова від позавуличних (підземних та надземних) переходів як єдиної альтернативи. Всі мешканці мусять мати безбар’єрний короткий шлях переходу дороги (доступні підземки – це нонсенс і фікція). 

Ось далеко не повний перелік того, що варто робити, аби ваш населений пункт вважався доступним. Але це базова інформація, яка дає загальне розуміння принципів. 

Що ж робити

Зміни не настануть, допоки на них не буде достатнього суспільного запиту. Рушієм цих змін може і має стати кожен із нас. 

Із чого почати:

• дізнайтеся способи звернень до вашого органу місцевого самоврядування (у Львові це гаряча лінія міста, тел.15-80, мобільний додаток «15-80 Львів», електронне звернення через сайт міської ради, а також Центри надання адміністративних послуг);
• занотуйте й зафіксуйте на фото всі проблемні ділянки, які бачите дорогою з роботи додому і навпаки. Хто пересувається з дитячим візком, уже знає і зауважує такі місця;
• напишіть звернення з описом проблеми і вкажіть, що ця проблема перешкоджає пересуванню маломобільних груп населення;
• контролюйте виконання і наполягайте на важливості описаної проблеми;
• впливайте на своїх місцевих депутатів, щоб вони також просували ці питання;
• розповідайте, говоріть, переконуйте своє оточення, звертайтеся в ЗМІ, до політиків, чиновників, робіть важливі акценти.

Приклад оцінки доступності середовища можете подивитися в цьому відео:

Саме гідне ставлення до людини як до найвищої цінності відрізняє сучасну цивілізацію від дикої орди за «порєбріком». Дуже сподіваюся, що в нашій цивілізації питання доступності вже ні в кого не викликатиме сумнівів. 

Фото: ГО «Зручне місто»

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.