Одним із найбільш гучних питань у межах дерусифікації й декомунізації Києва останнього часу стала дискусія про зміну назви Повітрофлотського проспекту. Кияни проголосували в «Києві Цифровому» лише за видозміну назви – на проспект Повітрянофлотський, попри заклики однієї з політсил змінити назву на проспект Європейського Союзу. Дигер і екскурсовод Кирило Степанець стверджує, що це буде далеко не перша зміна назви цієї транспортної артерії. На прохання «Твого міста» він розповідає історію проспекту та ділиться непересічними фактами з «життя» шосе. 

Сучасний Повітрофлотський проспект – важлива транспортна артерія міста, одна з головних у Солом’янському районі столиці. До перейменування 1923-го називався Кадетським шосе. Вздовж нього розміщені будівлі, які відігравали важливу роль у історії не тільки району, міста, але й всієї країни. Зокрема, саме там розташована будівля Міністерства оборони України, а неподалік – у колишньому приміщенні райкому партії Залізничного району – ще торік була амбасада росії.

Як резиденція митрополитів започаткувала ціле шосе

Історія дороги сягає XVIII століття. В 1726 році митрополит Варлаам Ванатович (Вонятович) заснував на правому березі Либеді літню резиденцію київських митрополитів. Це стало можливо після того, як літописна річка Либідь була загачена і на її місці утворився ставок, на якому поставили водяний млин.

Навколо резиденції (дачі) був величезний гай. Основою для нього стали дубові насадження природного походження, що росли тут споконвіку, ледь не з язичницьких часів, коли люди вклонялися священним деревам. Сама ж дача мала вигляд невеликого будинку, в якому у літню пору відпочивали місцеві митрополити. На першому поверсі були митрополичі покої, на другому – будинкова церква Святого Володимира з дзвіницею.

1763 року Арсеній Могилянський розширив територію митрополичої резиденції і посадив величезний сад. Площа садиби церковних єрархів становила майже 290 гектарів.

Церква Святого Володимира, поштівка

На початку 1780-их років на горі Щекавиця біля Подолу утворили центральне міське кладовище. Відтоді в Шулявський гай перейшли травневі гуляння – «вакації» або «маївки» студентів і викладачів Києво-Могилянської академії. Відпочиваючи в гаю, спудеї співали пісень, ставили п’єси, грали в м’яча.

Шулявщина 1830-их років, митрополича дача

На початку ХІХ століття до студентських вакацій доєдналися городяни. А в Шулявському гаю 21 травня 1807 року здійснили перший в історії Києва вдалий політ на повітряній кулі. Під час цієї події було багато поважних гостей, зокрема Київський митрополит Серапіон, генерал-губернатор Михайло Кутузов. Як писали тоді, куля, наповнена «гарячою матерією», піднялася на висоту до 200 метрів, а політ тривав майже 10 хвилин. У гаю влаштували розважальні заклади і кафе. Полюбляли тут відпочивати й викладачі Київського університету: Михайло Максимович, Віталій Шульгін, письменник Євстафій Рудиковський.

У 1820-их роках будинок митрополита разом із прилеглими будівлями занепав. Через декілька десятиріч на місці колишньої дачі було заплановане будівництво Кадетського корпусу. Шулявський гай відійшов до військового відомства, а занедбані будівлі митрополичої дачі розібрали. Історично Шулявський (а згодом Кадетський) гай колись займав простір, обмежений сучасною залізницею Київ – Фастів, теперішніми Чоколівським бульваром та Повітрофлотським проспектом.

Дорога до Кадетського корпусу

По східному краю гаю в 1850-их роках пролягала початкова частина нового Кадетського шосе, яке за будівлею Кадетського корпусу поступово переходило в дорогу до села Жуляни. На початку Першої світової війни воно було подовжене в бік Чоколівки, а вздовж були зведені нові військові навчальні заклади. Колишній митрополичий, тоді вже Кадетський гай остаточно втратив значення рекреаційної зони.

У період Української революції 1917 – 1920 років більшу частину дерев Кадетського гаю вирубали й спалили у київських «буржуйках». Так закінчилася історія старовинного гаю. Від нього залишилися лише поодинокі вікові дуби, що ростуть на території теперішнього Першотравневого масиву. Залишком того гаю є невелика діброва з кількох десятків 100-150 річних дубів уздовж вулиці Антонова, а також лісопарк, що простягається вздовж залізниці та вулиці Уманська.

Кадетський гай, поштівка початку ХХ ст.

Кадетські корпуси, що існували в Російській імперії ще з XVIII століття, були початковими військово-навчальними закладами з програмою середніх навчальних закладів і готували юнаків до військової кар’єри.

10 травня 1850 року в Шулявському гаю була урочисто закладена будівля Київського Кадетського корпусу. Допоки тривало його будівництво, навчальний заклад тимчасово розмістили в новоспорудженій будівлі для 1-ої гімназії біля університету (сучасна адреса: бульвар Тараса Шевченка, 14).

Урочисте відкриття «Неранжованого Київського Кадетського корпусу» припало на 1 січня 1852 року. Будівлю освятив Київський митрополит Філарет. Тоді ж розпочалося навчання у двох підготовчих класах для 200 юнаків віком від 9,5 до 12 років. Споруда, яка обійшлася в понад мільйон рублів та на яку пішло 102 тисячі 540 цеглин, нарешті прийняла кадетів.

Складалася вона з головного фасаду та двох бічних крил і мала однакову довжину вздовж шосе та бічних крил – 166 на166 метрів. На той час це була найбільша за площею будівля Києва – довга споруда у формі літери «Н».

Головна будівля Кадетського корпусу, 1880-ті роки

Як починалося кадетське життя: «Стояла сонячна рання весна. Квітнули каштани і біла акація. Мене у цей день підняли рано. Після урочистого батьківського благословіння мати повезла мене в корпус, що знаходився на околиці міста. Й ані свіжий, бадьорий ранок, ані мальовничий шлях не могли розсіяти того хвилювання, котре я відчував перед вступом у новий, незнаний для мене світ. І коли швейцар у потертій військовій лівреї відкрив переді мною величезні двері корпусного передпокою, я відчув, що домашнє життя залишилось там, у колясці» (спогади Олексія Ігнатьєва, 14-річного сина тодішнього київського генерал-губернатора).

Окрім внутрішнього впорядкування будівлі Кадетського корпусу, тривало облаштування прилеглої місцини. 27 лютого 1858 року Шулявський гай передали у відання Корпусу. Навесні того ж року вздовж Кадетського шосе мали висадити тополі. Київський університет тоді дозволив віддати з ботанічного саду 60 дерев. Наступної весни керівництво Кадетського корпусу просило ще 40 дерев білої акації.

Навчальні програми передбачали посилення ролі фізичної підготовки кадетів – плавання, фехтування, гімнастика. На початку нового століття в навчальному закладі було вже 549 кадетів.

Уроки гімнастики

У 1908 році відкрили прокладену від Брест-Литовського шосе трамвайну колію до Корпусу, названу Кадетською. До 1915-го вона перебувала у власності підприємця Марголіна й обслуговувала здебільшого корпус, поки у 1916 – 1918 роках не була подовжена в два етапи до нових військових училищ та Чоколівки відповідно.

1916 року відбувся останній «царський» випуск кадетів. Після встановлення Гетьманату Павла Скоропадського в 1918 році навчальний заклад відновив свою роботу. Відбулася українізація – всі накази по корпусу відтоді почали видавати українською мовою. Було запроваджене чергування старшин і, згідно з наказом Головної шкільної управи військового міністерства, від 15 жовтня 1918 року старшини Української армії почали носити загальну похідну форму з кантом на погонах.

В умовах воєнних часів військове міністерство за необхідності залучало кадетів до оборонних заходів. У грудні 1918 року Корпус одержав наказ міністра сформувати з охочих вихованців 7 класу (до 17-річного віку з дозволу батьків) сотню бойскаутів у складі куреня, призначену тільки для тилової служби: охорони будинків поблизу Кадетського корпусу та зв’язку з військовою частиною.

Київський Кадетський корпус пов’язаний із багатьма відомими особистостями. Тут працювали мовознавець Павло Житецький, філолог Андрій Линниченко, громадський діяч Володимир Науменко, геолог Павло Тутковський. Корпус закінчили й майбутні історик Володимир Іконников та філософ Микола Бердяєв, діячі українського війська доби УНР – Всеволод Петрів, Микола Садовський, Сергій Остапенко, а також картограф Олексій Тілло та художник Микола Дубовський.

Історія будівлі тривала й після закриття Корпусу. Споруда служила військовим за будь-якої влади. У квітні 1919-го в спорожнілій будівлі колишнього Кадетського корпусу розмістилися 6-ті Київські командні курси, серед випускників яких був майбутній письменник Аркадій Гайдар. Командні курси в 1920 році перейменували на 5-ту Київську піхотну школу.

За нацистської окупації Києва будівля була казармою частин вермахту і дуже постраждала від нальотів радянської авіації 5 листопада 1943-го. Фактично тоді зруйнували майже всю середню її частину. Остаточно споруду відновили аж у 1951 – 1953 роках.

Поряд сформувався комплекс споруд спортивного призначення. Зокрема, був відкритий стадіон ЦСКА, а поруч із ним у 1955 році – один із найбільших на той час критих плавальних басейнів. У 1991-ому будівля колишнього Кадетського корпусу прийняла в свої стіни Міністерство оборони України.

Міністерство оборони України, фото 2011

Осередок військових вишів

На старому Кадетському шосе були ще два військові навчальні заклади. В 1913 році розробили проєкт створення й відкриття у місті другого військового та артилерійського училищ. У Кадетському гаю, вздовж шосе, під нові навчальні заклади виділили 18 десятин землі, що перед тим належали Кадетському корпусу.

Будівництво училищ за проєктом петербурзького архітектора, академіка архітектури Дмитра Зайцева розпочали 1914 року. Загалом пропонували витратити лише на споруди Другого військового училища 2,5 мільйона рублів. Отже, побудова двох навчальних закладів могла обійтися в уже 5 мільйонів рублів.

Перший набір до артилерійського училища відбувся 15 жовтня 1915-го. Того ж року тривав і перший набір до Миколаївського військового училища. В березні 1917-го закінчили будівництво корпусів артилерійського училища і, вочевидь, тоді ж завершили будівництво корпусів військового училища.

Колишнє Миколаївське піхотне училище, поштівка

Комплекс споруд Миколаївського артилерійського училища складався з головного корпусу, адміністративного будинку, двох навчальних корпусів, манежу, механічного млина, ангара для навчальних гармат, речового складу, пральні, стаєнь, котельні й водонапірної башти. В східній частині комплексу розташувалися три житлові будинки для офіцерів.

Після подій жовтня 1917-го юнкери училищ брали участь у придушенні більшовицького повстання. Центральна Рада прагнула подальшого входження їх до українського війська. В березні наступного року в училищі розташувався Запорізький кінно-гайдамацький полк імені Костя Гордієнка, який очолював полковник Всеволод Петрів, майбутній військовий міністр УНР.

Однак через місяць призначення цих споруд змінилося. В квітні будівлі колишніх училищ передали Міністерству народної освіти, а в травні тут розмістився Український народний університет, першим ректором якого став Іван Ганицький. Виш працював за програмою державних університетів і мав три факультети: історико-філологічний, природничо-математичний та правничий. Приймали туди юнаків і дівчат віком не менш ніж 16 років, які закінчили шість класів гімназії, учительський інститут або семінарію. Курс викладання в академічному відділі був розрахований на три роки.

За Гетьманату Павла Скоропадського заклад реорганізували. 17 серпня 1918-го законом Ради Міністрів Української Держави навчальний заклад перетворили на Київський державний український університет. Ці стіни пам’ятають імена багатьох українських діячів, що ними міг би пишатися будь-який навчальний заклад: Олександр Грушевський, Богдан Кістяківський, Овксентій Корчак-Чепурківський, Михайло Кравчук, Агатангел Кримський, Іван Огієнко, Григорій Павлуцький, Михайло Туган-Барановський, Костянтин Шероцький, Дмитро Багалій, Микола Василенко та ще низка знаних особистостей. Із 30 грудня 2008 року це Національний університет оборони України.

Збереглася донині й більша частина будівель комплексу колишнього Миколаївського артилерійського училища, зведених у 1914 – 1917 роках. Це головний навчальний корпус, адміністративний будинок, навчальні корпуси №1 (тепер поліклініка навчального закладу й адміністративні установи) та №2 (тепер адміністративна установа), манеж (тепер навчальний корпус), ангар для навчальних гармат (тепер друкарня), механічний млин (тепер пункт технічного обслуговування автомобілів), речовий склад (тепер варта й адміністративні установи), пральня, одна з чотирьох стаєнь (тепер спортивна зала навчального закладу), котельня (тепер навчальний корпус) і водонапірна башта (не діє з 1940-их років).

«Військове» містечко

Неподалік від колишнього училища, ближче до Севастопольської площі, є невеличкий житловий район, який старожили називають Авіамістечком.

У 1912 році в Російській імперії були створені шість авіазагонів, один із яких – 7-ма повітроплавальна рота – розташувався в Києві. Наступного року цю роту перейменували на 3-ій Авіапарк (фактично це був військовий авіаполк).

Невдовзі між Чоколівкою та Жулянами виник аеродром, навколо якого побудували необхідну інфраструктуру: авіамайстерні, ангари та літню школу. Одна з перших згадок про «парки Авіаційної школи», розташовані за Чоколівською колонією, містяться в документах за червень 1915-го. Невдовзі до містечка була прокладена дорога з боку сучасної Солом’янської площі.

Радянська добудова

Навпроти колишнього артилерійського училища впадає в око велична споруда з масивною колонадою. Це будівля Національної академії внутрішніх справ, яка разом з іншими формує цікавий архітектурний ансамбль Солом’янської площі. Архітектура головного фасаду є зразком радянської забудови 1940 – 1950-их років і репрезентує радянський неокласицизм (ампір). Ця будівля весь час свого існування готує працівників органів внутрішніх справ. З 1991 року навчальний заклад називався Київською вищою школою МВС України, а статус Національної академії має з 1996 року.

Академія МВС і пам'ятник біля нього, фото 2017 року

Поруч із навчальним закладом – меморіал пам’яті працівників, що загинули на бойовому посту. На місці сучасного парку Миколи Зерова, що біля старовинного Солом’янського кладовища, тривалий час були окопи. Їх використовували для навчань курсантів сусідніх військових навчальних закладів.

1971 року в парку поставили пам’ятник Миколі Островському, спорудили літню естраду, а в наш час збудували велику Спасопреображенську церкву.

Історія будівлі посольства рф

У колишньому приміщенні райкому партії Залізничного району ще донедавна була амбасада росії, яка зайняла цю будівлю ще з 1992 року. Тим, кого оминула комуністична дійсність, варто пояснити: окремі комітети КПРС мали розташовуватися в кожному адміністративному районі міста і всі разом підпорядковуватися міському комітету. Їхньою найпершою метою була пропаганда.

Так радянський спрут намагався оплутувати мізки людей. Тож дуже символічно, що посольство рф було саме в приміщенні колишнього райкому. Чотириповерхову будівлю Залізничного райкому спорудили в 1954 році за адресою: просп. Повітрофлотський, 27. Автором проєкту став архітектор С. Михайлов.

Архівне фото райкому 1950-х років

Цікаво що протягом наступних двох років були зведені ще чотири майже аналогічні споруди. Кумедним фактом є й те, що до 2012 року амбасада США на вул. Винниченка (тоді Коцюбинського) розташовувалася в аналогічній споруді – як посольство росії, котра вважає Америку своїм споконвічним ворогом.

Будинок звели в 1953 році. На табличці Повітрофлотський названий вулицею, а не проспектом

Після анексії Криму та початку бойових дій на Донбасі росіяни перетворили райком на справжню фортецю, затуливши вікна броньованими щитами. Від початку теперішньої війни ця будівля стоїть пусткою.

Дорога до «Жулян»

У кінці колишнього Кадетського шосе розміщені повітряні ворота міста – аеропорт «Київ» (у народі – «Жуляни»). Саме це й обумовило неодноразову зміну назви вулиці.

Після остаточного встановлення в Україні радянської влади зросла роль авіації. 1923 року було створене Товариство авіації та повітроплавання України і Криму. Наступного року почалися регулярні авіаперевезення. Під перший аеропорт був пристосований аеродром поблизу Жулян. Саме тоді назву Кадетське шосе змінили на Повітрофлотське (з 1934 по 1944 рік – Героїв Стратосфери).

Перший літак із Харкова прибув на аеродром пробним рейсом 25 травня 1924 року. Політ тривав 3 години 20 хвилин. У повоєнну добу аеропорт на Чоколівці, або Київський аеропорт (такі назви вживали в ті роки) відновився уже як пасажирський.

1949 року за проєктом архітектора Віктора Єлізарова був зведений комплекс споруд аеропорту, до якого входила головна будівля аеровокзалу та допоміжні споруди. Незабаром для забезпечення безперебійного транспортного сполучення аеропорту з центром міста проклали нову тролейбусну лінію – маршрут № 9.

Дещо раніше, наприкінці 1948-го, навпроти будівлі аеропорту була заснована 410-та авіаремонтна база цивільної авіації, що згодом змінила назву на 410-ий завод цивільної авіації. Основним призначенням підприємства від початку був ремонт авіаційної техніки.

Становлення авіарембази відбувалося в складних умовах. Ось уривок зі спогадів першого інженера Якова Местмана: «Прилетівши до аеропорту Жуляни, ми вирушили прямо на своє майбутнє робоче місце. Це було досить далеко, адже нинішнього аеровокзалу ще не існувало… Літаки «підрулювали» до тимчасового на іншому кінці аеродрому. Підійшовши до будівлі складу, ми побачили засмічену територію, якісь похмурі дерев'яні будки, ніде більше ні травинки».

Перший відремонтований двигун був зданий вчасно – 21 жовтня того ж 1948 року. І тепер 410-ий завод існує та працює, переживши декілька економічних криз.

У 1950-ті роки до аеропорту почали прокладати швидкісну автомагістраль, що здобула відповідну назву – Аеровокзальна. Однак із невідомих причин роботи не були завершені.

На той час аеропорт «Жуляни» був єдиним у Києві, тож обслуговував усі внутрішні пасажирські та вантажні рейси. Також через нього проходили міжнародні лінії з Москви в столиці країн соціалістичного табору (Берлін, Будапешт, Бухарест, Варшава та інші). Аж поки в 1959 році не заснували аеропорт «Бориспіль». Тоді ж київський аеропорт здобув назву «Жуляни».

Повітрофлотський проспект, 1958 рік

Відповідно до перспективних планів розвитку міста передбачалося винесення аеропорту ближче до Василькова. Подібні плани озвучували, але, щоправда, вони не увінчалися успіхом.

8 червня 2016 року Міжнародному аеропорту «Київ» було присвоєне ім’я Ігоря Сікорського. Сьогодні в ньому три термінали – А (міжнародний), В (бізнес-термінал) і D (внутрішні рейси). Старий термінал наразі використовують лише як адміністративну будівлю.

30 вересня 2003 року поблизу території аеропорту, на вул. Медова, відкрили Музей авіації, колекція якого щороку поповнюється новими зразками і нині представлена більш ніж 70 експонатами: від моделей перших літаків до зразків повітряних кораблів, що працювали в недалекому минулому або працюють тепер у вітчизняному авіапросторі.

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.