Коли Євгенія Кузнєцова писала текст Радіодиктанту національної єдності «Треба жити!», то не очікувала, що він перетвориться на культурне явище. Українці запустили флешмоб і почали створювати свої версії диктанту – діалектні, професійні, іронічні. Слово «пітятко» потрапило до найчастіших пошукових запитів Google, а начитка Наталії Сумської, попри хвилю гейту, запустила новий тренд у TikTok.

На запрошення «Клубу експертів та експерток» Євгенія Кузнєцова, письменниця, авторка тексту радіодиктанту, дослідниця української мови, розповіла про свою любов до діалектів, мовні відкати, українців у світі та про те, як через їжу можна розказати, ким ми є. Її нова книжка «Cooking in Sorrow. A Manual for Interacting with Ukrainians and Food» – іронічна енциклопедія української душі, написана з любов’ю та вірою в те, що українцям не просто треба жити, а й розповідати про себе світові.

«Це була продумана акція»

Чи очікували ви, що після радіодиктанту, для якого написали текст «Треба жити!», українці почнуть флешмоб і писатимуть свої варіанти тексту?

Нічого подібного я не уявляла, але мушу признатися, що написала цей варіант невипадково. Спершу був зовсім інший текст, за який я, можливо, отримала б багато квіточок у коментарях (такі гіфки з букетиками), а ще сумні, слізливі смайлики. Він був більш художнім, але дуже меланхолійним. А потім я поговорила із собою, що ми сядемо, напишемо диктант і будемо всі плакати. Мені скажуть, який гарний текст, метафоричний, художній. 

Я вирішила скористатися можливістю і піти більш ризикованим шляхом. Зробила посилання на класиків – Леся Подерв'янського, Ліну Костенко, перелічила все те, що зачіпає, але не для розриву, бо зараз цього вистачає, і написала ось такий текст. І це, мабуть, спрацювало, тому що я була б нещира, якби сказала, що просто написала і зовсім не чекала, як воно могло вийти. Все ж таки це була трохи продумана акція з мого боку. 

У першу добу після диктанту я була вже не рада, що пішла цим шляхом. Але будь-яка творчість, чи то літературна, чи музична, чи будь-яка інша, якщо вона трішки відхиляється від очікувань, є завжди важчим шляхом. Проте він того вартий. 

Чи думали ви про те, що люди почнуть писати свої тексти з різними діалектизмами, професійні, психологічні? Ви, коли пишете книжки, мабуть, чітко уявляєте їхню аудиторію? Тут вам треба було зачепити дуже різних людей.

Я не впевнена, що мені вдалося зачепити наймасовішу аудиторію, у соцмережах ми все одно перебуваємо в своїх «бульбашках». Але я дуже рада, що зачепилася тема діалектизмів, тому що вона мені близька. Я навмисно використала ці слова (пітятко, кияхи. – Ред.) До речі, на своє виправдання скажу, що шукала слова, які як чуються, так і пишуться, тому що розуміла, що люди можуть їх не знати. Я взяла фонетично найлегші слова. Як ще можна написати слово «пітятко»? 

Я бачила багато інших версій з різних сфер, психологічну версію, версію викладачів англійської, що завгодно. Але я дуже рада, бо до цієї теми мені не байдуже. У своїй книжці «Мова-меч. Як говорила радянська імперія» (науково–популярне видання для широкого кола читачів про мовні стосунки на тлі радянського періоду. – Ред.) є розділи про діалекти, просторіччя, як до цього ставилися, чому ми дуже довго соромилися своїх діалектів і хто нас цього навчив. 

Мені пишуть, що треба видати збірку з різними версіями діалектів. Не знаю, чи це ідея, в яку варто вкладатися. Єдине, що мені би хотілося, це фонетично послухати ці тексти, тому що я читаю і мені дуже цікаво, як це все звучить. Можливо, зробимо  відео з добіркою. 

Українці наче відкрили старі бабусині скрині з вишиванками, прикрасами, діалектами, і ми побачили, що українська мова різноманітна, багата, цікава. Ми часто дискутуємо про те, що російська могла поглинути українську, але після радіодиктанту побачили, що люди знають мову, притаманну їхньому регіону. Можливо, раніше соромно було це показувати, а зараз вони ніби отримали на це дозвіл, відчули, що це модно. 

Я дуже сподіваюся, що якась моя малесенька цеглинка в цьому напрямку спрацювала. У нас досить багато проєктів, у яких мовиться про діалекти: «Твоя підпільна гуманітарна», «Ідея Олександрівна», навіть є ютуб-канал «Пітятко», але цього все одно замало. Ймовірно, це зараз трішки вийшло за досить вузький контекст. Люди, які вже мали попереднє зацікавлення діалектами, зазвичай шукатимуть контент, пов'язаний з цим. Це я знаю з того, як працювала над «Мовою-мечем» і пішла у відео, бо мені дуже хотілося заговорити до тих, що зі мною не погоджуються. Тому що дуже легко написати щось і збирати вподобайки, схвальні коментарі від тих, що з тобою і так згодні. Але сенс уже не в тому. Дуже добре, коли вдається вийти за межі «бульбашки». Так, у основі все одно ті, що погоджуються, що й без того обожнюють діалекти, але ж воно як кола по воді. Зачіпає тих, що не думали про це з такого боку, що і так вважали, що тут у нас балакають не по-українськи, а «по-нашому», що це взагалі не українська мова. От десь там, наприклад у Львові, говорять по-українськи, а в нас це просто якось по-нашому. І що це взагалі несправжня мова. Мені дуже хочеться, щоб ці кола ширше розійшлися. Можливо, це не те, що когось  переконає, але це невеличкий крок у той бік. І я сподіваюся, що далі буде ланцюгова реакція: хтось когось запише, з кимось поговорить.

Ці кола вже поширюються: серед гугл-трендів було слово «пітятко».  Ви писали декілька варіантів тексту, чи ставили вам умови щодо теми або якісь інші?

Серед вимог був тільки обсяг – приблизно 200 слів. Редакторам я показувала свій перший варіант тексту. Він усім сподобався. Але через якийсь час я написала, що є нова версія, і ми вирішили, що буде вона. 

Українці активно зреагували на начитування, обговорювали, навіть гейтили актрису Наталю Сумську, що вона читала надто швидко. Чи були тренування перед радіодиктантом?

Так, були. Я до них не була залучена, лише до фінального редагування. Наприклад, у мене було «стяжка пружин для рембату», редактори сказали, що це надто складно. Тоді я придумала замінити на «генератори». Коли підбирала слово, думала, щоб мелодика тексту не постраждала, тому що він написаний у стилі римованої поезії. І тут дуже важливо, щоб ритм не загубився. Ось тому я і пані Наталя були в це залучені, обговорювали це з редакторами, думали, як не нашкодити ритму тексту. 

І мене, звичайно, обурює, мені шкода, коли пишуть, що це прокол організаторів, що пані Наталя не тренувалася і що текст їй дали перед ефіром. Це неправда! Дуже тренувалася, були репетиції, консультації з учителями. Був учитель, який вчив пані Наталю диктувати, якщо комусь здалося, що занадто швидко, що пані Наталя збилася на початку. Ми всі помиляємося. Якщо ми ходимо на театральні вистави, то там теж бувають імпровізації, але там усе можна згладити, якщо хтось збився, сказав не те слово. Хто ж знає сценарій? 

Щодо темпу читання, то, можливо, це було хвилювання, але точно не наслідок недостатньої підготовки. Однак начитування все одно поширюється: мені надсилають короткі відео з тіктоку, які мене зворушують навіть більше, ніж діалекти, бо це вихід за межі «бульбашки». На цих відео під мелодійний голос пані Наталі дуже юне покоління, фактично діти, знімає, як проживає свою молодість у війну, стає дорослішим, закохується, живе, попри усе. І багато відео з військовими, дівчатами, жінками, які на них чекають. Це дуже зворушливо. Мені дуже приємно, що посил про життя юна, практично дитяча аудиторія сприйняла і щось із цим створює. 

Що ви написали пані Наталі після радіодиктанту, якими були ваші слова підтримки? 

Я їй подякувала. Знаєте, я вже птаха стріляна, мені вже можна ставити позначки на профіль, що я вижила у декількох всеукраїнських чи фейсбучних срачах. А пані Наталя, можливо, не настільки звикла до такого гейту в соцмережах. До речі, актриса Римма Зюбіна теж писала, що її точно так само п'ять років тому поливали брудом за те, як вона начитала радіодиктант, що не вимовляла звуків і що саме тому вона не погодилася начитувати його наступного року. 

Я надіслала пані Наталі цей тренд у тіктоці з короткими відео. Думаю, їй приємно, тому що це колективна робота з голосом і дуже сентиментальні ролики.

Цей срач, дозволимо собі так назвати це обговорення, переплюнув розмови про інтерв'ю з Пугачовою. Це теж важливо зафіксувати: українці стають цікаві самі собі. Зрештою, складно пригадати такі дискусії щодо російської мови у нас.

Так це ж те, чого ми так довго чекали: пов'язаний з літературою срач всеукраїнського масштабу. Раніше вони також були, але локальні. Серед тих, що читають, серед тих, що знають ці імена, купують книжки. А це вже трішки інше. 

«Ця книжка розповідає іноземцям про українців у іронічному ключі»

Психотерапевт і психіатр Роман Кечур в інтерв'ю «Твоєму місту» розбирав феномен українців, що вони ніколи не перестануть сваритися, бо це наша культурна особливість. У вас скоро вийде книжка «Cooking in Sorrow. A Manual for Interacting with Ukrainians and Food» англійською, де ви у притаманній вам іронічній манері також розповідаєте про українців. 

Нова книжка – це етнографічна збірка про українців. Таких книжок про інші культури багато. Наприклад, з того, що ми могли читати, раджу книжку про інші культури – «Спостерігаючи за англійцями» в перекладі Марти Госовської. Про британців таких книжок багато, інші країни також мають такі видання. Це одна з моїх мрій. Раніше була така дуже популярна порада візуалізувати свої мрії: мрієте про будинок – почепіть фото будинку на холодильник. У мене є мрія, яку я щосили візуалізую: щоб українські аеропорти відкрилися і там продавалася ця книжка. Вона дійсно аеропортного, подарункового формату, розповідає іноземцям про українців у іронічному ключі, з жартами. 

Мені здається, що її мала написати людина з України. У мене є співавтор, і ми довго думали, як підібрати цей тон: «ми» чи «я». І вирішили, що все-таки це має бути «я». Тому що якщо іноземець іронізуватиме з українців, це вже буде сприйматися по-іншому. Ідеї і тексти там переважно мої, тобто я пишу про українців, розповідаю від першої особи. Сподіваюся на тривалий успіх, бо це те, чого нам бракувало, тому що в нас є багато різних книжок, але здебільшого сумних. Я розумію, що складно жартувати іншою мовою, складно смішні книжки перекладати. Я трішки відштовхнулася від українського видання «Готуємо в журбі», але книжка була написана фактично з нуля. 

Ви розповідаєте в цій книжці про українців через їжу. Це знову ж таки зачіпає широку аудиторію. І помічаєте те, що справді нам притаманне. Наприклад, пишете, що українцям вдалося відбити Київ, зокрема, через те, що добровольці добре знали навколишні ліси, у яких збирали гриби.

Почну здалеку, з того, що є мікофільські та мікофобські культури, тобто ті, які гриби люблять і збирають, і ті, які їх бояться. Наприклад, Англія – мікофобська країна, Норвегія, Нідерланди також. Я пам'ятаю свій внутрішній біль, коли ми гуляли лісом у Нідерландах, де білі гриби ростуть як завгодно і всі просто проходять і не звертають на них уваги. Це просто страшно (Сміється, - ред.). І є мікофільські країни, як-от Іспанія, Італія, Фінляндія. Сюди ж належать українці. 

У книжці ми пояснюємо ставлення українців до грибів, що ніхто не показує свої грибні місця, що є особлива грибна етика: коли ти зустрічаєш когось у лісі з кошиком, не треба заглядати й розпитувати, що він назбирав, звідки йде. 

Дійсно, населення Київщини дуже добре знало ліси і могло координувати удари, коли напали росіяни. Пам'ятаєте, в перші тижні говорили про те, що у лісах Київщини було просто сафарі. І однією з наших переваг була та, що місцеві загони тероборони знали всі виходи, входи, стежки, як кого відрізати, і гриби в цьому зіграли певну роль. 

Знайомий іноземець дивується, що українці полюбляють суші. У книжці ви зауважили, що українці люблять щось у щось загортати. Може, тому й суші нам полюбились, адже ми готуємо голубці, млинці, крученики?

Цей розділ у нас називається «Roll baby roll», тобто «загортай, загортай». Дійсно, я навіть чула таке від колеги моєї сестри: «Накрутила Валерію сушів». Вона навчилася робити суші, знала, як і що замочується і «накрутила голубців», так вона казала про суші. До речі, якщо ми вже їх так інтернаціоналізували, то можна й відмінювати. 

Українцям подобається замахатися на кухні, про це в книжці теж є. Це другий принцип української кухні – треба показати, що ти інвестував достатньо зусиль у цю страву. Не просто поставив цілу рибину в духовку і дістав, а інвестував. Думаю, суші тут грають цю роль. І, звичайно, це наша любов до загортання, а ще воно так гарно ріжеться, красиве в розрізі, видно, що людина старалася. 

Ви стверджуєте, що українці не завжди вміють сказати «я тебе люблю», «вибач», «дякую», але проявляють свої почуття, зокрема любов, через їжу. 

Більшість, принаймні з мого покоління, мали класичних бабусь (бо сучасні вже не такі), яким віддавали на всі канікули внуків, любов до яких вони проявляли через їжу. На це вплинуло декілька факторів. Бабусі в селі весь час були зайняті, весь час щось робили. У них не було можливості провести, як зараз кажуть, якісний час із дітьми. Весь наш якісний час із бабусями був на кухні. Бабуся щось робить, ти – під руками, з тобою говорять, тобі розказують якісь історії. Але це ніколи не так, що ми з бабусею сіли, п'ємо чай або каву, йдемо гуляти в парк, розмовляємо. У моєму дитинстві так не було. Бабуся весь час на ногах, зайнята, але приділяла мені час і любов саме через їжу. А ще були такі класичні довженківські бабусі, які могли грубо говорити, казати, наприклад, «щоб тобі пальчики повикручувало», якщо ти якусь шкоду зробив, але водночас із самого ранку напекти оладок на сніданок. Встаєш, бабуся вже на городі, а їжа загорнута в кофтину, щоб не вистигла, поки ти спиш. І це все про безумовну любов.

Дослідниця української, зокрема галицької, кухні Маріанна Душар каже, що через їжу люди найдовше тримають контакт із рідною країною, навіть коли інші традиції відходять, ця залишається.

Маріанна Душар ілюструвала деруни до українського видання «Готуємо в журбі». Зробила фотовінок з інгредієнтів до дерунів. Дуже красивезна ілюстрація була, але, на жаль, в англійській ми вирішили взагалі відійти від фото, щоб не дуже пістрявою була книжка. Вирішили зробити ілюстрації послідовно. Хоч мені було дуже шкода прощатися з деякими фотографіями з українського видання.

Їжа – це те, що тримає зв'язок із країною, це найлегший зв'язок. Це те, що не потребує сильної залученості в контекст, глибокого зацікавлення історичними обставинами, це масова річ. І це те, що ми зазвичай вбираємо змалечку і що складно змінити в майбутньому. Тобто в нас залишається оця comfort food, їжа, я з якою нам добре. І це вже на все життя. Масова історія така, що це вже протягом життя не змінюється. У тебе є їжа, з якою тобі добре. І зазвичай це та їжа, якою тебе любили в дитинстві.

Це буде перша іронічна книжка про українців для іноземної аудиторії?

У нас є видання для іноземців. Ukrainer робить класні видання. Але збірник, який прикидається смішним, а насправді трошки глибший, аніж просто смішний – перший. Нам цього бракувало. Я планувала зробити його, як тільки вийшла українська «Готуємо в журбі» у 2020 році. Але весь час здавалося, що зараз не до того. Я дуже рада, що зібралася з силами і зробила це. 

Дякую вам за це! Мені здається, що українці часто розповідають про свою винятковість, але багато в чому схожі на інші європейські народи.

Українці, які виїхали, тікають від війни і змушені асимілюватися в інші країни, мабуть, по-іншому сприйматимуть свою унікальність, бо побачать, що ми багато з ким схожі. Наприклад, у нас багато схожого з країнами Південної Європи – Італією, Іспанією, Грецією. Насамперед сімейність, спільні обіди, безконечне готування їжі. 

У розділі про кавуни ми оповідаємо, як українці їх їдять. І, зокрема, про українську звичку ляскати по кавунах перед тим, як їх купувати, що кожен має свій метод і переконаний, що саме він спрацьовує при виборі кавуна. Мій знайомий, науковий редактор (у нього мама американка, а тато італієць), живе у Норвегії, а працює у Швеції, розповідав про те, що в Італії теж ляскають по кавунах. Ми почали це досліджувати. Виявилося, що є цілий географічний пояс країн, де ляскають по кавунах. Ми визначили академічний термін watermelon slapping belt, тобто пояс, де ляскають по кавунах. Він починається від Туреччини, простягається через Грецію, Італію, Іспанію аж до Португалії. Це південний пояс, де люди розбираються в кавунах, і Україна в нього потрапляє. Хто його знає, можливо, на Чернігівщині уже не ляскають, але в Бессарабії точно знають, як це робити. Україна тут все одно в контексті, в належності до південних європейських культур. 

Яку частину книжки написав ваш співавтор-іноземець, що він помітив, чого ми про себе не зауважуємо?

Переважно писала я. В нього вийшло два розділи. Гулівер написав розділ «Maners» про манери, про те, що якщо ти свій, то тобі вже не дякують і перед тобою постійно не вибачаються. У нас було багато комічних випадків, коли Гулівер став частиною нашої родини. Наприклад, ми питаємо: «Будеш чай?». І він це сприймає, що йому зараз принесуть чаю. А йому кажуть: «Будеш? Ну то зроби й мені». І це така пастка, в яку може потрапити тільки іноземець у нашій родині. Ось тому він писав про манери українців. А ще в нього є про те, що коли тебе приймають у сім'ї і вже не дякують на кожному кроці, то, можливо, тебе вже полюбили. Це чудовий розділ, він дуже гарно написаний. 

Гулівер був редактором, тому що ми знаємо, що дуже важко перекладати натяки чи іронію, щоб це зрозуміли іноземці. Сподіваюся, ця книжка буде не тільки для тих, для кого англійська рідна, а радше для тих, для кого англійська є другою мовою. 

Це самвидав, я видаю це повністю самостійно від початку до кінця. Побачимо, як воно піде. Можливо, буде угода, будемо говорити про передачу прав.

Чи плануєте переклад книжки європейськими мовами?

Це важко планувати. Мій ключ до щастя – низькі очікування. Я ніколи не очікую неймовірного успіху, але рада, що цей проєкт є. Якщо будуть зацікавлення, я тільки за.

В Україні тепер багато іноземних делегацій. «Твоє місто» також часто запрошує сюди своїх європейських колег-журналістів. Їм справді цікаві українці не через російську оптику. Зрештою, це можливість самим подивитися на себе.

Я це бачила, читаючи відгуки на «Готуємо в журбі». Наче нам справді тільки зараз дали можливість говорити про себе, говорити з іронією, не лише про нашу винятковість. Так, ми дійсно в чомусь виняткові. 

Мені подобається, що зараз ми вже не настільки відштовхуємося від росіян, тому що в якийсь період було дуже популярно порівнювати, як у росії, а як у нас. Нам товкмачили, що ми один народ, і ми мали від цього відштовхнутися. А я дуже рада, що тепер ми розповідаємо про себе в європейському контексті. Ми не протиставляємо себе росіянам так часто. У книжці я теж стараюся цього уникати. Ми розповідаємо якісь наші травматичні історії, пов'язані з їжею, з радянською окупацією, з російським впливом, але це все одно не так, що «а ось у росії вони так роблять, вони 

там неохайні». Думаю, цього протиставлення нам уже не треба. 

Ви назвали книжку «Готуємо в журбі», ця журба притаманна нам як нації?

Журба – це таке екзистенційне поняття. Воно не означає, що ми в печалі, в тузі. У нас є дуже багато синонімів до слова «журба». Не скажу, що це з якихось радісних причин, але в нас справді є отака невеличка екзистенційна журба весь час. Ми боїмося бути оптимістичними, розказувати, що в нас дуже гарно йдуть справи, завжди трішки нарікаємо, буваємо невдоволені. Можливо, ця частина національного характеру зміниться, адже це не генетична річ – так склалося через різні обставин, часто сумні. Наприклад, українці нарікали, бо зазвичай добре жити було небезпечно. Це об'єктивна реальність ще з радянських часів: якщо надто добре живеш, то це довго не триватиме. Ось тому й журба. Я думала англійську версію назвати інакше, але мій співавтор наполіг на «Cooking and Sorrow». І тут я довірилася його мовному чуттю. 

Євген Головаха, соціолог, директор Інституту соціології НАН України, вважає, що українцям притаманний соціальний оптимізм.

Найоптимістичніша фраза, яка є квінтесенцією оцього оптимізму в нас, це «якось воно буде». Це насправді оптимістична фраза про те, що завжди все закінчується, і хороше теж. Але гарна новина в тому, що й погане закінчується.

«Не думала, що доживу до того, що українці у кафе переходитимуть на українську» 

Ви також досліджуєте українську мову, зокрема у своїй книзі «Мова-меч». Зараз чимало розмов, що з початком повномасштабного вторгнення українці почали масово переходити на українську, а згодом стався відкат.  

Будь-яка масова акція така, що відкат – обов’язковий її елемент. Не буває так, щоб це був рух тільки вперед. Головне рухатися, щоби загальний графік все одно був висхідним, щоб ішов угору. Але відкати обов'язково будуть. І природно, що вони є, тому що переходити на іншу мову складно, якщо ми вважаємо, що українська і російська – це різні мови, а вони справді різні. Це побутово складно, з дітьми складно спілкуватися, якщо ти весь час у родині говорив російською. Ми добре знаємо, що якщо послуговуємось іншими мовами, то стаємо трішки іншими людьми. 

Я з зрозумінням ставлюся до тих людей, які не витримали цього марафону і знову перейшли в побутовому спілкуванні на російську. Але я думаю, що якщо ця спроба була, вони все одно більше інтернаціоналізували українську і будуть її використовувати в більшій кількості ситуацій, контекстів. Можливо, вони в публічній площині говоритимуть українською. Нехай удома їм ще цього не вдалося, може, вдасться їхнім дітям. Я все одно бачу величезний поступ. 

Ми бачимо ситуації, коли люди на вулиці спілкуються російською між собою, а потім заходять у якийсь заклад і переходять на українську. Я, чесно скажу, не думала, що до цього доживу. 

 

Найбільше дискусій виникає довкола того, що з дітьми вдома говорять російською. В Україні діти українську чують, а як щодо тих, котрі за кордоном? 

Ситуація за кордоном складна. Якщо хтось із російськомовних виїхав, а дитина у школі, садочку спілкується місцевою мовою, то де її українська ідентичність? Тоді вона взагалі втрачає доступ до цього джерела. Ми знаємо, як важко буває навіть елементарно зберегти свою мову в іншомовному оточенні. Для цього потрібні зусилля. А якщо це змішані сім'ї, то це ще складніше. Дітям за кордоном і так складно, хочеться, щоб хоч удома було комфортно. Але є ризик, що це потім будуть втрачені громадяни для України, повністю відрізані від українського контексту. 

Мова живиться з єдиного джерела. Якщо ви спілкуєтеся російською, то підключені до іншого джерела. І ви з цим абсолютно нічого не можете зробити. Дуже часто українці, які говорять тільки російською, але відрізали від себе російський інформаційний простір, опиняються в самоізоляції, тому що де література цією мовою? Це, значить, треба читати сучасну російську літературу про героїв СВО чи, наприклад, «хароших русскіх», ліберальних, які пишуть щось російською. Кого читати? Яку поезію? Які фільми дивитися? З чого живити свою мову? Ми говорили про діалекти, що з них мова живиться. З яких російських діалектів ви будете живити свою мову? Ви перебуваєте в самоізоляції, спілкуєтесь якоюсь дистильованою, вихолощеною і трохи недомовою. 

Я уявляю, які можуть бути заголовки, що Кузнєцова назвала російську недомовою, але так воно і є. Тому що ця мова відрізана від свого основного джерела і просто колотиться. А якщо ще й мати на увазі, що робили з російською весь час у Радянському Союзі, де її передусім вихолощували, вичищали від усього, щоб вона була саме в тоталітарному варіанті, який би можна було легко насадити на всю «імперію», а ще додати до цього тоталітарну російську в теперішній росії, то побачимо, що російська стає все менше прямою мовою. Є оці всі замінники, «хлопкі», «громкіє звукі», «спєціальная воєнная апєрация»… Виходить, це мова в маленькій «бульбашці». І ця мова деградує. 

Українці часто послуговувались російською, бо не знали англійської.  Читали наукові праці, художні тексти чи дивились фільми, бо не було українських перекладів. Українські діти за кордоном вчать англійську, але як їм вивчити українську? У недільних школах?

Це трохи сумно. Недільні школи цього не вирішать, все одно має бути навантаження на батьків. Мені шкода батьків, які змушені асимілюватися в нові суспільства. Я розумію, що я в привілейованому становищі, тому що за кордоном була ще до війни. І одне, коли твоє свідоме рішення чи інші обставини привели тебе за кордон, а друге, коли тебе вигнала війна. Часто українці, які вимушено виїхали, мають спротив до того, що їх оточує. Їм сїкладно, вони сумують за Україною. І якщо їм ще розказувати згори, що вони мають розвивати українську мову своїх дітей, то, можливо, це занадто великі очікування, але я не бачу іншого шляху. 

Недільна школа не допоможе, має бути побутова мова, або ж «торг» із дітьми за українські книжки. Я, наприклад, шантажем, маніпуляціями і підкупом змушую сина читати українською, щоб він її не забував. Я змусила його написати радіодиктант. Він його не дуже добре написав, але я дивлюся на цей диктант і розумію: він ніколи не ходив до української школи, тільки я вчила його української, тому пишаюся його результатом. 

Так, це зусилля батьків, бо я щоразу бачу, що на якісь технічні теми чи про космос йому легше говорити іншими мовами. Я знаю, що це тільки моя відповідальність створювати середовище для нього, де би він міг говорити українською, і не тільки побутовою, а й глибшою, інтелектуальнішою. Для цього має бути художня література. До речі, на питання «навіщо мені взагалі читати художні книжки?», яке часто ставлять підлітки, відповідь така – щоб була глибшою мова. Можна ще шукати друзів, але підлітки все одно не говорять про доволі глибокі речі. У них дуже багато англійських термінів. Тому це все одно відповідальність батьків, нікуди від цього не дінешся.

Як ви сприймаєте штрафи за порушення мовного закону? 

Держава має це регулювати, бо мовиться про захист прав українськомовних людей в Україні. Ніхто ж не штрафує людей, які говорять на вулиці російською. Це не передбачене жодним законом. Якщо російськомовна людина в магазині звернулася російською, їй російською відповіли, це за взаємною згодою сторін, це теж нормально. Але якщо це не спрацьовує автоматично, то я абсолютно не маю нічого проти штрафів. Якщо, наприклад, продавчиня чи тренерка на курсах танців вам скаже, що тут спілкуються тільки російською мовою, то це порушення прав українськомовних. Не бачу крамоли в тому, щоб запроваджувати санкції, тому що мовний закон не регулює приватної сфери. Не регулює, як люди в транспорті говорять між собою, не регулює, якщо люди зібралися десь у парку і співають російських пісень. Не бачу тут сенсу штрафувати. Думаю, що українцям було б дивно, якби, скажімо, вони зібралися в Німеччині у парку, співали українських пісень, а їх за це штрафували. Але якщо, наприклад, якийсь бізнес в будь-якій іншій країні відмовлятиметься обслуговувати людей місцевою мовою, це вже проблема, це порушення правил.

І наостанок, якби вас попросили коротко описати українців, що б ви сказали?

Дуже сподіваюся, що через пару років ми зможемо сказати, що українці – це ті, що розвалили Російську імперію.

Це складне і важливе завдання, підтримую вас. Дякую за розмову!

Світлана Жаб'юк

Фото: kuznetsova.life

___________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.