«Втрачене дитинство». У Львові створять портал про репресії у часи війни

1120 0
Радянські солдати постукали в її дім, щоб виселити всю родину на Сибір. Леся Крип'якевич потім розповіла, що ті втрати, страхи, які довелось прожити у юному віці, впливали на все подальше життя і фактично позбавили дитинства.
Фото: Вивіз на Сибір. Художник Ніл Хасевич/ BBC

Фото: Вивіз на Сибір. Художник Ніл Хасевич/ BBC

До сьомого класу однієї зі шкіл на Мостищині під час уроку фізики 5 грудня 1951 року постукали радянські службовці. Прямо зі шкільної парти на допити забрали 13-річну Дарію Гермак, з дому Заморило, з сестрами Іванкою та Анелею Тирусь. Видала школярок вчителька, яка знайшла у сумці Дарії агітаційні листівки. Впродовж трьох років напередодні арешту дівчина була зв’язковою Української Повстанської Армії. 

Після допитів школярку забрали до в’язниці в Дрогобичі, пізніше перевели у Самбір, згодом у пересильну тюрму до Львова. А далі – етапували у трудову колонію в Тутаєві, звідти перевели у Кінешму. Тут Дарію двічі намагались вбити. Для тутешніх вона була фашисткою. «Її треба було розстріляти, навіщо її сюди прислали», – ці слова співкамерників дівчина запам’ятала на все життя. Мала відсидіти десять років, та завдяки допомозі жінок з Прибалтики через вісім років змогла потрапити на волю. 

Дарія Гермак – одна з тисяч українців, чиє дитинство перервали репресії радянського режиму. Десятки таких історій зібрали у межах міжнародного проєкту «Втрачене дитинство» працівники меморіального музею тоталітарних режимів «Територія терору» разом із чеською громадською організацією Post Bellum за підтримки Європейського Союзу. Ознайомитись з ними цими днями можна на вуличній виставці на площі біля Меморіального музею.

Заручники ситуації 

За словами організаторів проєкту, хоча кожна історія особлива, однак усі герої виставки у свій спосіб зазнали травми «втраченого дитинства» й були позбавлені можливості «нормального» дорослішання. 

«Ми фокусуємось на дітях як на об’єкті нацистського та радянського масового насильства. Одним з найбільш масштабних його проявів стали депортації, які проводились у повоєнний період радянською владою у контексті боротьби з повстанським рухом у Західній Україні. Радянська влада застосувала принцип колективної (солідарної) відповідальності, згідно якого вона піддавала репресіям цілі сім’ї. Якщо бодай один член родини мав якийсь стосунок до підпілля, то фактично вся родина ставала такою собі заручницею радянського режиму», – пояснює Тvoemisto.tv український науковець, кандидат історичних наук Олександр Пагіря.  

Такі примусові виселення на той час були частиною повсякденної діяльності репресивних органів. Наймасовіша депортацією стала операція «Запад», здійснена радянською владою в Західній Україні у 1947 році. Тоді впродовж доби близько 78 тисяч українців вивезли до Казахстану та віддалених районів Сибіру. Втім процес розпочався ще у 1944 році. 

«Директиви того часу вже орієнтували репресивні органи на збір інформації про сім’ї, які підтримували підпілля чи якось були пов’язані з боротьбою. Списки включали всіх членів сім'ї: жінок, людей похилого віку, і, зокрема, дітей. Ці депортації мали чітко виражений жіночий характер: половину виселеного контингенту складали саме жінки. На другій позиції ж були діти», – наголошує Олександр Пагіря.  

За словами історика, сьогодні немає повної статистичної картини щодо вікових категорій, втім показовими є дані щодо тієї ж операції «Запад». Тоді виселили 31 086 дітей віком від 12 років. Це складало 27% від усього контингенту депортованих. 

«Діти стали такими собі побічними жертвами радянських репресій, хоча вони й не були причетними до антирадянської діяльності чи боротьби. Усього ж у повоєнний період з 1944 року до 1953 року, з західних областей України примусово виселили понад 210 тисяч осіб», – зазначає Олександр Пагіря.  

Травми, яких зазнали репресовані, раніше здебільшого обговорювались у вузькому колі: з родиною, з тими, хто також був депортований. Інтерв’ю, які проводили у межах проєкту, Олександр Пагіря називає дуже делікатною, схожою на роботу нейрохірурга, справою. Бо ж йдеться про страждання, болі, втрати. Чимало оповідувачів під час розмови не стримували сліз. 

Депортувати могли не один раз

Коли Степану Притулі було одинадцять, його сім’ю з Любачівського повіту Польщі виселили до села Родатичі на Городоччині Львівської області. Сестру Катерину заарештували та відправили відбувати покарання у Магадані, а батька у виправно-трудовий табір у Кемерівській області. 

На цьому випробування для родини не завершились: у 1947 році, за два роки після першого виселення, Степана з мамою та родиною повторно депортували. На цей раз у шахтарське поселення в Кемеровській області.  Тут чоловік на дозвіллі займався фотографією. Його світлини – про щоденне життя та святкування жителів поселення біля шахти Южная, що недалеко Прокоп’євська. Повернутись до Родатич сім’ї вдалось аж у 1961 році. 

Переслідували за віру 

Батька Олександри Крип’якевич Артемія Цегельського хіротонізував сам митрополит Андрей Шептицький. Священник Української Греко-Католицької Церкви мав парафію у Стрию, а згодом у Львові. Після приходу радянської влади він відмовився від переходу до православ’я. У січні 1946 року співробітники НКВС заарештували отця за це та засудили до 5 років. 

Через три роки під арештом опинилась і мама Олександри. Три місяці її утримували у тюрмі на Лонцького. Трьох дітей взяла під опіку бабуся. Згодом, у 1950 році, наступного року після арешту матері, радянські солдати постукали і в її дім, щоб виселити всю родину на Сибір. 

«Сама тільки приналежність до сім’ї репресованого священника вважалася підставою для колективного покарання всіх членів родини, навіть найменших. Власне, Леся Крип'якевич дуже концептуально описала, що той стрес, ті втрати, ті страхи, які довелось прожити у юному віці, впливали на все подальше життя і фактично позбавляли дитинства», – зазначає Олександр Пагіря.

Схожа доля спіткала й сім’ю Ірини (Орисі) Лащевської, у дівоцтві Лукашевич. Коли уродженці Пустомитівщини було лише чотири роки, її старших братів заарештували за звинуваченням у вбивстві комуністичного письменника Ярослава Галана. Винним радянські спецслужби вважали і батька Ірини, греко-католицького священика Дениса Лукашевича, якого засудили до 25 років таборів. Його ж дружину з дітьми виселили до Хабаровського краю. 

«Воз’єднатись сім’я змогла через сім років після аршету батька, у 1956 році, втім ненадовго. Згодом отця Дениса Лукашевича повторно заарештували у справі вбивства Галана та відправили у табір у Воркуті. Повернутись на рідну землю йому вдалось аж у 1976 рокі. Ірина ж переконана, що вбивство було справою рук самих радянських спецслужб, і що родину несправедливо зробили винною за смерть письменника», – розповідає історик. 

Більше історій згодом можна буде прочитати на порталі «Втрачене дитинство», роботу над яким вже розпочали. Тут планують розмістити 30 свідчень людей, що зазнали репресій у юному віці. 

Нагадаємо, Тvoemisto.tv писало про Марію Хрупович, лікарку-ендокринолога з 64-річним досвідом роботи, яку знають і шанують у Львові, вона розповіла про свою депортацію до Сибіру. Жінка не може говорити про це без сліз – надто багато болю пережила у ті часи. Детальніше читайте у матеріалі.

Марія Оринчак

Фото: Музей «Територія Терору»



Читайте також:
+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!