Переважно, графітчики вважають за краще зоставатись в тіні. Нам пощастило знайти хлопця, що погодився на розмову. Його звуть Олександр, навесні він переїхав до Львова з Криму. Саме з ним ми поспілкувались про графіті-культуру в цілому, особливості львівської тусовки та труднощі на шляху її учасників.
Як виявилось, самі графітчики не поділяють свої роботи на мистецтво і вандалізм. Є розподіл «шматків», тобто малюнків, на «легал» – легальні, намальовані там, де це дозволяється, «сіті» – малюнки в місті, нелегальні, як правило, що робляться переважно вночі, і «трейн бомбінг» – малюнки на поїздах. Саме останні, як запевняє Сашко, вважаються найкрутішими серед представників графіті-тусовки, це, так би мовити, тру (від англ. – справжній, правильний). «Потяг катається і твої графіті бачать в інших містах, поки через дні три-чотири їх не зафарбують», – каже він.
Але найголовніше – це стиль. І, як пояснює наш співрозмовник, неважливо, де воно намальовано, бо можна погано малювати на поїздах і добре на легалі. В основному графіті – це шрифти. «Є хлопці, які малюють картини, персонажів, тощо, але в своїй основі графіті – це шрифт, – розповідає Сашко. – Сама культура ґрунтується на прославлянні свого імені, творчого псевдоніму. Першим графітчиком зазвичай називають Taki 183, він скрізь в Нью-Йорку писав своє ім'я та номер вулиці. Мій же псевдонім Sneg».
Заборонених тем для графітчиків не існує. «Але багато хлопців відсікаються від політики тож, в основному, графіті-сцена не зачіпає політику. Правда, нерідко графітчики допомагають футбольним фанатам у своїх містах малювати різні банери», – каже хлопець.
Не все, що намальовано на вулиці фарбою – це графіті. Є люди, які на замовлення розмальовують фасади магазинів, наприклад, або пишуть привітання. І при цьому позиціонують себе як графітчиків. «Якщо вони тільки цим займаються, не малюючи при цьому шматків, то це дуже не «тру». Це – просто спосіб заробітку». Але і справжні графітчики замовленнями не гидують: «Стріт-арт взагалі прибутковий, тупо засіб заробітку, – каже хлопець. – Але я такий стріт-арт не дуже люблю».
Саме тусовка відрізняє графітчиків від звичайних художників. Художні школи і подібне зовсім не впливають на субкультуру, в основному, всі хлопці – самоучки. Справа в майстерності і колі спілкування: «Є поняття графіті-основи в країні, в місті, а є новачки, на яких не звертають уваги, поки у них стиль не «стрибне», – запевняє Сашко. На запитання, чи сам він в основі, Саша відповідає, що це складне питання і посміхається: «В основі хлопці, що малюють вже років по десять. Можна сказати, що я рухаюсь в ті краї».
Графіті-тусовка досить закрита. Новачок, який в неї потрапив, як правило, з новачками і спілкується. Про себе Сашко розповідає так: «На фестивалі в Ялті (Yalta summer jam) познайомився з хлопцями, що зі Львова приїхали. І потім, коли переїхав до Львова десь півроку тому, написав одному, він познайомив з іншими. Так от компанією і малюємо, і відпочиваємо з того часу».
Загальних ознак у графітчиків, як виявилось, немає, Сашко з усмішкою каже, що впізнати своїх можна «хіба якщо сліди від балона є на одязі». Безумовно, в тусовці існує конкуренція. «Без неї було б не цікаво, – пояснює хлопець. – Кожен хоче показати свої вміння, бути кращим за інших, мати більше малюнків, наприклад, або мати стиль крутіший, ніж в іншого».
Цього літа у Львові на парковці біля одного з торгових центрів відбувся графіті-фестиваль Lviv graffiti jam: «Хлопці якось вийшли на «Скриню» і попросили дати місце під фестиваль, і ті дали парковку, – розповідає Сашко, який брав участь в цьому заході. – Ще на вулиці Княгині Ольги був фест, там хлопці вийшли на «Добру оселю», і ті виділили свій паркан, і вони ж відбирали учасників».
На запитання, чи не прикро учасникам, що мало людей бачить їхні роботи, адже мало хто буває, приміром, на тій же парковці, Саша відповідає заперечливо: «Не в цьому ж справа. Не для людей стараємось. Субкультура ж. Для таких, як і ми». Хоча визнає, що малюють у Львові і на гостро-соціальні теми для широкого кола (Небесна сотня, наприклад).
Подібні заходи тримаються не тільки на власній ініціативі графітчиків. «Буває, приватні компанії організовують, або інколи міськрада щось схоже намутить, – розповідає хлопець. – Але вони влаштовують акції дуже рідко, і то з якою-небудь своєю метою. А якщо і узгоджуєш з ними що-небудь, то в міськраді або немає грошей, або ще щось. В мене є ідея щодо створення шматків з назвами батальйонів і військових частин, які воюють в АТО, але сумніваюся, що в цьому мені допоможуть в міськраді».
Не рідкісними є випадки, коли в вуличних художників виникають проблеми з міліцією. «І на електричках ловили, і просто у відділах за нелегальне не раз бував, – розказує Сашко. – Це, як частина культури». Карають по-різному: «Штраф від 100 до кількох тисяч (за електричку) можуть дати. Буває, що на громадські роботи відправляють. Я не бував. Друг в Севастополі був, ходив зі співробітником міліції певний період кожного дня і зафарбовував графіті в місті».
Людині, далекій від субкультури, важко поділяти такий романтичний погляд на графіті, як в нашого співрозмовника. Але ж сенс будь-якої субкультури і полягає у відмінних від загального суспільства стандартах. Це – інша естетика, це нове мистецтво. Може, просто варто відкинути упередження і розглянути все як слід?
*Cленг у прямій мові залишено без змін.
Розмовляла Ліза Сівєц
