ілюстративне фото: Клуб Щаслива мама
Одна з тих речей, які першими помічаєш, потрапивши у розвинену країну, — батьки майже не кричать на дітей. Час від часу крик, звісно, трапляється, однак підвищений і суворий тон голосу не є щоденною нормою у спілкуванні з дітьми. У Львові заборони, накази і крик дорослих на дітей одразу впадають у вуха, пише у межах проєкту «Час жінок» львівська соціологиня Вікторія Бриндза, яка вже кілька років живе в Австралії.
Радянську і пост-радянську концепцію виховання ми знаємо з досвіду. Вона ієрархічна, заснована на страхові і примусові, колективістська. Ми добре пам’ятаємо установки, які з неї випливають, — зважати на те, що інші подумають, слухатися батьків, боятися вчителів, підпорядковуватися авторитетам, не робити помилок, не бути наївними, але бути скромними тощо. З одного боку, тоталітаристські пережитки у вихованні хотілося б переглянути і подолати. Але з іншого — тримати дитину в підпорядкуванні зручно і звично.
Долаючи свою власну інерцію, я відчула брак навичок втілення альтернативної концепції виховання, а також брак комплексного уявлення про таку концепцію, відповідну часові і обставинам. Окремі методи і «лайфхаки» для само- і дитино-заспокоєння місцями допомагають, але вони потребують часу і самоконтролю, а місцями трапляються нові ситуації, які немає часу «гуглити». Я б хотіла, аби в моїх стосунках з дітьми було більше індивідуалізму, партнерства, поваги, свободи, радості і щастя — але на практиці мені добряче бракує відповідних швидких реакцій і методів встановлення позитивної дисципліни, які базуються на глибших базових принципах свободи і гідності. Мені все ще звичніше крикнути, натиснути, підпорядкувати, аніж спокійно і доброзичливо пояснити.
Читайте також: Найважливіша у світі місія чоловіка
Нещодавно я натрапила на книгу британського письменника Роалда Дала «Матильда» (Roald Dahl, Matilda). Це історія про п’ятирічну дівчинку, яка протистояла булінгу з боку дорослих завдяки винахідливості, сміливості і деяким надзвичайним здібностям. Читаючи про те, як директорка школи знущалася з дітей, я думала — це ж точнісінько так, як було у моїй початковій школі! Я ніби повернулася у дитинство і знову відчула страх і дискомфорт, які супроводжували моє навчання. Але було в книзі й неочікуване та незнайоме — вбудована сміливість школярів. Читаючи діалоги директорки і дітей, я розуміла, що я і мої однокласники так поводитися і відповідати б не змогли. Так, далівські школярі боялися злісну директорку, але разом з тим вони знали, що таке ставлення не є нормою. Незважаючи на залякування, вони не були зламані, не соромилися висловлювати те, що думають, і не боялися думати інакше, ніж «авторитети». Чому так? Як їм це вдавалося і чому не вдавалося мені?
Відповідь полягає, напевно, у тому, що пригноблення дітей дорослими в різних спільнотах і суспільствах сприймається по-різному. Десь це допустимо, а десь — ні. Уже кілька років я маю змогу порівнювати досвід взаємодії дорослих і дітей в Україні та Австралії. Одна з суттєвих речей, яка для мене відрізняє ці дві країни, — це ставлення до дитини. У розвиненому світі дитина вважається особистістю з народження. У світі (пост)тоталітарному дитина стає особистістю в процесі виховання і навчання, іншими словами — діти ще малі, а тому дурні. Ці переконання доволі глибокі, вони виробляються і закріплюються роками, і їх не змінити за допомогою майстер-класів чи читання блогів успішних батьків. Як би я не хотіла демонструвати партнерські стосунки з дитиною, десь в глибині душі я все ще вважаю, що гаркнути на дитину допустимо, мене все ще дратує, що діти не вміють зчитувати мій настрій і адаптовуватися під нього, що вони запитують те саме по 100 разів і не запам’ятовують мою відповідь з першого разу. Раціонально я розумію, що так вони вчаться, що вередування — це потреба в увазі, що безлад і бешкетування — це для них весело. Але мої швидкі реакції видають мою пострадянську травмованість. Особливо, коли я втомлена чи переживаю.
Так, обставини життя в цих двох країнах різні. Розмірене, врегульоване, позбавлене загроз життя Австралії не порівняти із щоденними українськими квестами. Аби перейти вулицю, потрібно пильнувати, чи не їдуть машини, навіть коли на світлофорі зелене світло. Якщо потрібно використовувати громадський транспорт, треба враховувати, що він може бути несправним або не приїхати. А якщо стається травма чи хвороба, потрібно пильно стежити, аби система охорони здоров’я сама не нашкодила. Коли батьки сприймають державні і суспільні інститути як загрозу, вони будуть прагнути захистити свою дитину і від них: міцніше триматимуть за руку, змушуватимуть не відходити від себе, не дозволятимуть бігати, переслідуватимуть дитину на дитячому майданчику, раптом там стирчатиме цвях чи бракуватиме дошки, або ж інші діти ображатимуть.
Читайте також: Коли він не з Марса, вона не з Венери, а обоє з Moon
Австралійські діти мені видалися більш безтурботними, не заляканими, навіть часами іґнорантними до того, що відбувається навколо. Я зрозуміла, що мій син адаптувався до австралійського середовища, коли він залишив на дитячому майданчику своє взуття. В Україні він такого б не зробив, адже знає, що гарні речі хтось може «вполювати». Після двох років в Австралії його погляд став необтяжений турботами. І треба визнати, мене це часами насторожує, викликає якийсь внутрішній неспокій і деколи навіть дратує — чи не занадто наївний він для життя у цьому жорстокому світі, чи не занадто розслаблений?
Я не ідеалізую розвинені суспільства. Надмірна безпека часами призводить до атрофування навичок виживання, які все ж потрібні. «Чи не тому їхні діти виростають наївними, до шести років ходять в підгузках, мають проблеми з психічним здоров’ям?», — скажуть прихильники традиційних моделей виховання. Подруга-німкеня, що працює в Австралії вихователькою, розповідала, що за її дитинства в НДР діти швидше привчалися до горщика. А потім пояснює, що їх просто до нього прив’язували. Або сварили, принижували і присоромлювали, якщо траплялися «аварії», згадую вже я.
Питання в тому, як тримати баланс і як самій навчитися радіти життю, навіть якщо воно несправедливе. Адже діти переймають цінності, які практикуються в родині, і якщо батьки постійно підвищують голос на дитину, вона вважатиме таку поведінку нормальною. Декілька місяців на рік ми з сином в Україні, решту часу — в Австралії. Поєднання двох реальностей видається мені корисним не лише для дитини, але і для мене самої: розвинений світ часами забуває, яку ціну має безпека і добробут, сприймаючи їх за належне, а Україна натомість інколи застрягає у боротьбі з примарами минулого, озлоблюючись і підозрюючи усіх навколо у зраді.
Міркуючи про нову українську концепцію виховання, яка б враховувала і цінувала минулі здобутки і втрати, але була б відкритою до майбутнього, я вивела формулу середнього між українською спостережливістю/пильністю і австралійською доброзичливістю. Пильність — це здатність бачити себе в контексті, мати розвинений емоційний інтелект і вміти розпізнавати гібридну загрозу/потенційний обман, шахрайство. Це те, що йде в пакеті зі зростанням в посттоталітарних обставинах і умовах необхідності виживання. Доброзичливість — це глибинне припущення про те, що інші не мають злих намірів, а лиха дія і думка засуджується відокремлено від самої людини, яка володіє гідністю, незважаючи ні на що. Це те, що йде в пакеті зі зростанням в обставинах розвиненого світу, де цінується якість життя.
Читайте також: Декретний секрет або Що дає жінці декретна відпустка, крім часу на дітей
Можливо, батьки кричать на дітей через те, що бояться. Бояться, що дитина завдасть собі шкоди або що інші схочуть скористатися її слабкістю, адже вірять, що світ — ворожий. У парку на траві може бути скло, у дитячому закладі можуть бути інфекції, на тротуарі може бути відкритий люк… Держава мала б дбати про безпечне середовище, однак, довіра до відповідних служб поки не є достатньою, аби відпустити дитину і не хвилюватися. Такий щоденний стрес суттєво впливає на здатність бути доброзичливими.
Але навіть у безпечному середовищі Австралії, особливо, коли я втомлена, я за інерцією схильна думати, що мій син розкидає свої речі, грає на сопілці, гримає дверима саме для того, аби мені допекти, а не просто тому, що він дитина, не обтяжена моїми турботами. Можливо, батьки кричать на дітей, бо так практикують свій авторитет, а малі мають підпорядковуватися старшим. Попросити вибачення в дитини або визнати свою неправоту буде прирівнюватися до ризику втрати авторитету.
Обставини впливають на поведінку, поведінка впливає на обставини — як розірвати це замкнене коло? Одна річ, яку можна починати вже зараз, не чекаючи на суттєве збільшення атмосфери довіри в Україні, ба, навіть стимулюючи її, це зміна акцентів. Можна гавкнути: «Припини грати на сопілці, інакше я її викину!», — це швидка інерційна реакція. Вона дієва в короткотерміновій перспективі, апелює до страху і примусу, але на довгу перспективу руйнує стосунки з дітьми. Це перетворює батьків в очах дітей на контролерів, змушує вчитися «не попадатися» і казати те, що старші хочуть почути. Альтернатива цьому — сказати: «Мені зараз заважає твоя гра на сопілці, піди, будь ласка, в іншу кімнату», — це виважена реакція, яка враховує, що дитина не мусить зчитувати усі обставини і думки інших людей, що вона має свої потреби, настрій, гідність. Така реакція відкриває можливість для виховання самостійної, на відміну від слухняної, людини. А якщо ми хочемо рухатися до свободи і демократії, то саме це і варто стимулювати в дітях.
Напевно, наші інстинкти змушують нас звертати увагу в першу чергу на те, що не так, ніж відзначати і хвалити добре вчинені дії. Адже від першого залежить виживання, а від другого — радше якість життя. Коли дитина перебиває розмову дорослих, ми скажемо їй про це, але чи відзначимо ми схваленням, коли вона не перебиває? «Мені було приємно, що ти не перебивав, коли ми розмовляли», «Так гарно, що ти поскладав свої речі» тощо. Інколи мені видається, що від таких фраз падає моя корона, тим не менше, я намагаюся про них не забувати.
Читайте також: Чому я хочу лишити «День знань» у минулому
Українське суспільство великою мірою все ще обтяжене необхідністю виживання. Тож негатив отримує більше уваги, ніж позитив. Перше, на що звернула мені увагу родина, зустрівши в аеропорту: «Де шапка? Дитині холодно!». Я розумію, що, з одного боку, — це вияв турботи, але з іншого — демонстрація соціального очікування, що дитина — це не вибір людини, а радше обов’язок, який треба гідно приймати. Якщо ми не носимося з дітьми, добре спимо, дозволяємо дітям порпатися в багнюці, падати і розбивати коліна — ми недостатньо добрі батьки. Пригадую, як під час першого польоту в літаку мене вразило, що в разі потреби кисневі маски вдягають спочатку на себе і лише потім — на дитину. «Це ж так егоїстично!», — подумала я тоді. Собою ж потрібно пожертвувати заради дитини.
Декілька років тому в українському перекладі вийшла книга «Французьке виховання», в якій авторка Памела Дракермен міркує про шкідливість надмірної дитиноцентричності. Разом з родиною вона переїхала з США до Франції і була вражена, як мало там діти вередують, як добре сплять і їдять. Основна ідея, яку я винесла для себе з цієї книги, — у довгій перспективі дитині важливо бачити своїх батьків щасливими і виспаними, навіть якщо це означає, що часами діти будуть почуватися засмученими. Разом з тим дитині важливо отримувати увагу батьків щодня — нехай це буде лише 15 хвилин, але включеної уваги і глибинного відчуття поваги до потреб дитини.
Надмірна опіка тягне за собою прагнення контролю, а необхідність контролю в умовах дефіциту безпеки підвищує рівень батьківського стресу. Від стресу батьки гримають на дітей і змушують їх підпорядковуватися, а для балансу потім розважають і розраджують. Садити дитину на переднє сидіння, задарювати подарунками і солодощами, а разом з тим контролювати кожен її крок поки що вважається суспільно прийнятним — це прояв любові і доброго батьківства. Натомість дати змогу дитині самій навчитися їсти, регулювати відчуття холоду, засинати, сумувати чи розважатися — це прояв батьківського недбальства.
Читайте також: Just Уляна. Чому ми маємо вміти малювати чорні лінії на вітражному склі
Оприлюднене нещодавно дослідження стверджує, що українці більше, ніж жителі інших країн асоціюють своє щастя із щастям дітей. Саме так! Нехай лише спробують бути нещасливими після усього, що ми для них зробили, після того, як посивіли і вкрилися зморшками через них, як недосипали, нервувалися і переживали, як поклали на їхнє виховання найкращі роки свого життя. Хай скажуть дякую за те, що поруч з ними завжди був хтось надійний, зосереджений, суворий і ні на секунду не усміхнений.
Мушу визнати, що мені далеко до батьківської бездоганності. Час від часу я впадаю в крайнощі. Але просвітлення трапляється. Коли я спокійна, щаслива, я можу зняти свою маску мами-всезнайки-ніколи-не-помиляйки-і-все-забороняйки і просто поганяти з сином наввипередки, пореготати чи навіть спокійно, без примусу пояснити, що вже достатньо солодощів чи мультиків. Тоді я зверхньо дивлюся на батьків, які істерично кричать і трясуть своїх дітей. Коли я бачу, як якась чужа мама верещить на заплакану дитину: «Та заспокійся!», я подумки підпливаю до неї так невагомо, як Святий Дух, і кажу: «Добродійко, сама заспокійся, га?». І раптом бачу, що це не якась чужа мама, а це ж ніби я сама кілька годин чи днів тому кричу і трясу свою дитину. Хіба що не на людях.
Я вчуся. І безумовна любов дитини і до дитини в цьому допомагають. І хоч деколи мене все ще дратує відсутність в очах мого сина страху переді мною, частіше це все ж тішить. У моменти, коли втома і тривожність відступають, я розумію, що слухняність, якої я часами так прагну, є радше моїм бажанням захистити дитину від зовнішніх, часами уявних небезпек. А коли мені складно, я згадую Матильду і переконую себе, що вбудована глибинна відсутність страху перед авторитетами таки варта старань.
Цей медіа-продукт створено TvoeMisto.tv за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукту належить виключно TvoeMisto.tv і не завжди відображає погляди USAID або Уряду США. Відтворення та використання будь-якої частини цього продукту в будь-якому форматі, в тому числі графічному та електронному, копіювання або використання у будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело та письмової згоди редакції ;TvoeMisto.tv заборонено.
This media product was produced by TvoeMisto.tv with the support of the United States Agency for International Development (USAID). The product content is solely TvoeMisto.tv and does not necessarily reflect the views of USAID or the US Government. Reproduction and use of any part of this product in any format, including graphic, electronic, copying or use in any other way without the corresponding reference to the original source and written approval from TvoeMisto.tv, shall be prohibited.
Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.
