Ольга Бартиш – журналістка, художниця, мама трьох дітей, яка наважилася вдочерити дівчинку Уму з інтернату. Більш ніж за пів року до повномасштабного вторгнення росії в Україну вона з сім’єю виїхала до Польщі, а велика війна застала їх у Єгипті. Ольга дуже страждала через трагічні події в Україні, важко їх переживає й тепер, продавала картини, щоб допомогти ЗСУ, і написала книгу про пошуки безумовної любові через досвід усиновлення. Про свої настрої, переживання та побут у Польщі вона розповіла Тvoemisto.tv.

«Навіть не думали про еміграцію»

Ми виїхали в Польщу більш ніж за пів року до повномасштабної війни – в травні, бо мали «карту поляка». До цього жили у Винниках, що на Львівщині. Звісно, вагалися, чи їхати: я мала майстерню, картини добре продавалися. А потім подумала і сказала чоловікові: “Спробуймо. Якщо вже пройшли цей шлях із документами, варто поїхати, подивитися». Ми не думали тоді про еміграцію, просто хотіли пожити в Європі. 

Спочатку хотіли поїхати до Вроцлава, але звернули на Ряшів (Жешув). Це симпатичне містечко неподалік від кордону з Україною. Таке враження, що ти однією ногою в Польщі, а другою в Україні. У Ряшеві швидко виготовляють документи: ми отримати карти перебування за чотири місяці, натомість у Вроцлаві це могло б тягнутися роками.

Чому ми взагалі переїхали до Польщі? Бо були відкриті до нового досвіду та вражень. З дітьми читали цікаві історії про Польщу, дивилися польські мультики, дивувалися, яка в них цікава та своєрідна мова. То була наша сімейна пригода. З вересня я влаштували сина (5 років) і доньку (6 років) у «передшколу» ((przedszkole), останній клас садка. Вони були єдиними українцями в групі з-поміж двадцяти дітей, якими опікувалися два вихователі і няня. Після Винників, де одна вихователька на 40 дітей, нас це, звісно, приємно вразило. Діти не вміли розмовляти польською, але вихователі були дуже уважними й лояльними до цього, мали гарний підхід, показували, як читати слова по складах. Діти втягнулися і через три-чотири місяці почали дуже добре спілкуватися польською. 

А мені було сумно, бо у Львові я мала активне життя. Весь час кудись їздила, з кимось зустрічалася, працювала в майстерні. Тоді ще тривав карантин: більшість закладів зачинені, на вулицях мало людей. 

Ні, в мене не було туги за Україною. Поки ми жили в Ряшеві, за 170 кілометрів від дому, щомісяця їздили до Львова. Тому в нас не було відчуття, що ми не вдома, не було відчуття відкинутості. 

Я активно веду свій блог у інстаграмі та фейсбуці для українців українською мовою. Щодня комунікую з українцями і маю чітке розуміння, що я українка. Дуже люблю українську мову, насолоджуються нею. Маю такі книжки, з яких ця українська «п’ється як добре вино». Ми всією сім’єю відчуваємо в собі цю українськість. 

Люто зненавиділа росіян

Коли почалася повномасштабна війна, ми якраз перебували в Єгипті. Це був наш третій досвід «зимування» в Дахабі. Туди приїжджають дивовижні люди, бо це своєрідна «мекка» для дайверів: там класне море і сильні вітри. В Дахабі й дізналися про російське вторгнення. До нашого помешкання в Ряшеві одразу ж прибули люди, які втекли від війни.

Я дуже страждала. Переживання через війну не залежать від відстані. Можна жити в Америці, Італії і ще більше страждати через події в Україні. Усе залежить від самої людини, її нервової системи, психологічного стану та обставин, в яких вона перебуває. А оскільки я належу до гіперчутливих людей, які дуже переймаються, рефлексують, то, звісно, сильно страждала. 

У Єгипті було багато росіян. Якось я побачила на пляжі росіянку з дітьми, яка говорила щось своїм паршивим «язиком». Я була така люта, що, як мені здавалося, готова була їх утопити, бо вони вбивають наших дітей. 

Але негативні емоції руйнували мене. Тоді я перевела все у конструктив – почала активно продавати картини. 

Двадцять своїх великих полотен вирішила повернути до Львова, щоб вони принесли користь в Україні, почала їх виставляти. Серед них були такі, з продажу яких я віддавала 50%, а то й 80% на допомогу Україні. Загалом мені вдалося зібрати понад 300 тисяч гривень,щоб допомогти ЗСУ. Картини коштували від 300 до 1500 доларів.

У Єгипті ми об'єдналися з українцями, а москалі з москалями, і почалися різні конфлікти, погрози. Все було дуже напружено. Я навіть мала нервовий зрив… 

Ми повернулися до Польщі як додому. Прилетіли до Кракова, в аеропорту було безліч українських прапорів. Поляки самі дивувалися, що здатні на таку підтримку. Були неймовірно круті в цей час. Звісно, тепер їхня підтримка стала слабшою. 

Я чую багато історій про «якесь не таке» ставлення поляків, ніби ми знаємо, яким воно має бути. Я за два роки не мала жодних конфліктів, тільки одного разу в таксі, коли водійка почала курити електронну сигарету і я попросила не робити цього. У відповідь вона почала кричати на мене, щоб я забиралася геть у свій край. І ще одного разу дівчинка на дитячому майданчику сказала донці Умі, що вона не полька і мусить повернутися додому. Але це поодинокі випадки. Мені в Польщі завжди зустрічаються дуже хороші люди. 

Паузи в художній творчості

У Вроцлаві я орендую майстерню,15 хвилин їзди від дому. Це доволі далеко для мене, бо у Винниках я мала майстерню в сусідньому будинку. Моя майстерня – це одна кімната, за яку я мушу платити 360 євро на місяць. Це 14 тисяч гривень. Якщо порівнювати з Україною, то вдома я платила п’ять тисяч гривень за значно більше приміщення. 

Звісно, в мене час від часу трапляються паузи в творчості, зокрема через воєнні дії. Але це знову ж таки через те, що я людина, яка переживає, роздумує над долею світу, над тим, куди він котиться… 

Я вже тривалий час працюю з терапевтом, щоб не впадати у сильну апатію, бо тоді абсолютно себе знецінюю, просто кидаю пензлик на землю. Мабуть, у всіх художників є злети й падіння, моменти переосмислення. Останній такий творчий спад зі мною трапився взимку. Я просто «варилася в своєму соку» і не знала, як творити далі. Те, що робила раніше, перестало мене цікавити, а нового ще не придумала. Я рідше малювала, але дуже багато писала. 

Бували моменти, коли я вагалася, яка я письменниця, закривала рукопис і відкладала на кілька місяців, потім знову писала. Думала, чи не нашкоджу дитині своєю розповіддю, кому взагалі потрібна моя сповідь. І це все призводило до емоційного вигорання. Зараз я вчуся більше контролювати свою свідомість, відкидати сумніви і не впадати щоразу  у відчай. 

Допомогли щоденники

У мене за спиною 12 років роботи в журналістиці. Це була праця над собою, мій самопорятунок відбувався через написання тексту. Я вела щоденники, ранкові сторінки, просто «записки божевільного». І добре робила, бо ті щоденники мені знадобилися. Завдяки своїм записам я згадувала подробиці, яких точно не пам’ятала. 

Мене мучили сумніви: чи це комусь потрібно? Навіщо «оголювати» себе? Чи не завдам я цим шкоди нашій усиновленій дитині? Тепер я розумію, що така вразливість і відвертість – це насправді про силу, а не про слабкість. Тому ця книга («Все одно буде пʼятниця. А потім неділя» – Ред.) – це моя сила. Я написала її, тому що не могла не написати. 

Я зробила це передусім для самої себе, тої, якою була п’ять років тому, коли ми тільки вдочерили дитину, коли я шукала правду. Втім вона не лише про всиновлення, вона – про пошуки безумовної любові через досвід усиновлення, свого шляху, про конфлікт материнства і самореалізації, коли ти творча людина, маєш амбіції, а разом із тим хочеш сім'ю, дітей. Для мене це було мінімальним психологічним дослідженням, написаним простою мовою.

Ми переглянули різні варіанти обкладинки. Чоловік-дизайнер покрутив, витягнув фрагмент моєї роботи і підставив текст. Вийшло добре. Маю на увазі фрагмент картини із серії “У пошуках вітальності”. Це та тема, над якою я працювала, коли «зависла» взимку. Почала шукати для себе нові художні мови. Мені важливо було вийти за межі, я й зараз прагну розширювати «стіни» в своїй голові.

Так у мене з'явилися нові техніки. Я захотіла малювати абстракцію, яка взагалі не матиме сюжетності, пізнаваних форм. Тоді й з'явилися «кольорові плями». Уперше в житті я малювала, не розуміючи, що саме я малюю. Усвідомлювала, що хочу малювати оцю вітальність – життєву творчу силу, енергію, яка може стати новою опорою, новим сенсом. 

Про повернення в Україну

Не знаю, як буде далі. Я не люблю формулювань «ніколи» чи «завжди», бо це теж обмеження. Не знаю, якою буду за кілька років, якими будуть обставини. Можливо, ми повернемося в Україну. Розглядаю різні варіанти. Можливо, залишимося жити у Вроцлаві. Але я все одно підтримую тісний зв'язок з Україною. Я є ФОПом в Україні, сплачую там податки, роблю речі для України. Хочу мати колаборацію з українськими брендами. Ми якраз запустили принти сумок і подушечок на основі моїх картин. Оця вітальність створена для колаборації, нею можна забрендувати все – від туфель до муралів. Мені цікаво робити це для українського ринку. І якщо від того бодай кільком людям стане легше, краще - це варте моїх зусиль. 

Моя книжка, яка виходить в Україні, може, потім буде перекладена польською. Але я це все роблю насамперед для своєї країни.

Те, де я зараз живу, не має значення. Дім – це не позначка на мапі, не місце, це стан. Бо що значить - «бути вдома»? Бути розслабленим. Якщо є люди, які розмовляють із тобою однією мовою, приймають тебе такою, якою ти є, то, де б ти не була, всюди почуватимешся як удома. 

 

Христина Гоголь

Фото надала Ольга Бартиш

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

_________________________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.