Тетяна Ревенко разом із синами 10 діб просиділа в підвалі свого будинку у Києві. А коли стало невимовно страшно за життя дітей, вивезла їх у Польщу. В Ольштині Тетяна обійшла безліч пунктів для українців і в одному задумала відкрити Український дім для жінок із дітьми, які втекли від бойових дій і не могли знайти собі місця для розради та розвитку. Так народилася Спілка жінок України «Два крила».

Рятувала дітей

Коли почалася війна, мій тепер уже колишній чоловік, військовослужбовець високого рангу, встав з ліжка, взяв сумку і попрощався. Останнє, що він мені сказав: «Ти дуже сильна жінка, з усім упораєшся сама». 

У нашому будинку було бомбосховище. Спочатку ми ходили туди, потім почали бігати, а коли бігати вже втомилися, почали жити там. Мешкали  біля станції метро «Нивки», який був найближчим виїздом на Гостомель, Ірпінь, Бучу. Я бачила згорілий танк на проспекті Перемоги. Досі так і не зрозуміло – це був наш чи їхній. Була страшна ніч, коли бомбили так, що діти плакали. І я досі чітко пам'ятаю, як боялася заснути, бо переживала, що ми не прокинемося. 

У підвал приходили люди, яких ми взагалі не знали. На десятий день я зрозуміла, що чоловік не думає нас нікуди евакуйовувати, що я відповідаю за дітей сама. 

Тоді мені довелося обирати: залишатися в небезпеці чи рятувати дітей. У мого чоловіка, як у багатодітного батька, була можливість виїхати з дітьми, відмовитися від служби та кар'єри. І в мене був вибір: або лишитися з дітьми і піддатися загрозі, або виїхати, але ризикнути шлюбом. Я вибрала дітей і не шкодую. 

Читайте також: «Ми втекли з окупації, тепер допомагаємо жінкам у Польщі»

Пригадую, як у 2014 році в Києві бачила хвилю біженців з Донецької та Луганської областей. Була готова до найстрашніших подій. Розуміла, що, можливо, доведеться жити на вокзалі чи в якомусь таборі на підлозі. Але вийшло так, що в Польщі, в Ольштині, нас зустріли по-королівськи, з такою повагою, такими відкритими серцями, що я вирішила далі не їхати і зупинитися тут. 

Від розпачу до впевненості в собі

У перші два місяці я адаптовувалася до нового життя. Ми поселилися в домі з гарними умовами. Він мав окремий вхід, три кімнати, кухню, туалет, ванну. Проживання було безоплатним. Люди, які мене прийняли, сказали, що в цій половині дому вже давно ніхто не живе, що він і так стоятиме порожній. Це був шок для мене. Я залишилася. Нам дуже пощастило. Але в професійній діяльності відчувала розпач. У мене був нульовий рівень польської мови, досить високі амбіції, бо я киянка, все життя прожила в Києві, мала досвід роботи в юриспруденції. Мені не хотілося йти працювати на завод або прибиральницею в ресторан.

Крім того, в мене були маленькі неадаптовані діти, які також були шоковані. На той час їм було дев’ять, шість і три роки. Маленький ще навіть не розмовляв українською, не кажучи про польську. Мій другий син мав сильний страх, бо дуже злякався, коли побачив згорілий танк і блокпости, а старший тужив за татом. 

Читайте також: Мітинг двічі на день. Історія Юлі, співзасновниці акцій у Кракові

Я гуглила всі волонтерські організації, куди можна прийти українцям, і ходила всюди. Обійшла всі пункти і мені сподобався один із них, де була велика дитяча кімната з іграшками. То була зона відпочинку з пуфами та столиками, куди можна було приходити матерям із дітьми. У мене якраз молодший син захворів, не ходив у садок, і я почала ходити з ним туди. Тоді я задумалася: таке величезне приміщення стоїть пусткою… Ті бідні українці приходять, плачуть по кутках, але реального нічого не відбувається, там не було життя. Лише сльози в очах. 

Я не вчителька, не викладачка чи культурна діячка. В мене є потяг до творчості, але професійно я нею не займалася. Єдине, що придумала на той час, це грати з дітьми в «Мафію». Запропонувала дирекції того будинку культури грати в неї з дітьми, які сюди приходять, як волонтер у визначені години. Це була не тільки щира потреба допомогти. Це була порада від психолога, який мені сказав: «Якщо не знаєш, що робити, роби хоч щось. Зараз такий час, що треба одне одному допомагати, а далі сама придумаєш, у що можна це трансформувати. Тільки не сиди!» 

І я не сиділа. З'ясувалося, що я єдина з двох тисяч українців у місті, яка запропонувала щось організувати для дозвілля дітей. Можливо, допомогла моя стресостійкість, бо я з трьома дітьми настільки навчилася бути поза зоною комфорту, що для мене таке швидке ухвалення рішень – просто спосіб виживання. 

Пізніше мені запропонували взяти усе приміщення й організувати в ньому щось, що відповідає потребам українців. Це був цікавий досвід і незабутній період життя. 

Я вирішила погукати до себе інших українців на допомогу: зробила пост, надіслала в групи, і до мене за два дні підтягнулися 40 волонтерів. Далі все закрутилося. Чотири поверхи, 10 різних кабінетів, залів, аудиторій, танцювальна зала, кінотеатр. Ми приймали до 300 відвідувачів тричі на тиждень. 

Не знаю, як я це зробила. В перші дні не мала ні матеріалів, ні досвіду, ні бачення, навіть ноутбука. Графіки для узгодження писала на старому поламаному ноутбуці, який мені дали в церкві, де навіть не було вордівської програми. Не мала у що вбратися на переговори...  

Відверто кажучи, якби в мене було двоє дітей, а не троє, я б не впоралася. В багатодітної родини було набагато більше пільг і можливостей. Тобто я фінансово могла не працювати. З одного боку, це фізичне навантаження, а з другого – фінансова стабільність. І я розуміла, що ці два чинники дають мені ті можливості, яких у інших наразі немає. 

Ми плакали за жінками, які поверталися в Україну

Зараз наш Українській дім дещо трансформувався. 60% українців, які оселилися в Ольштині, вже повернулися в Україну. Перша хвиля повернень почалася в серпні 2022 року. Потім усі перечекали зиму, бо не знали, як буде. Навесні почалася друга хвиля виїздів і ближче до вересня цього року – третя. 

У мене вже немає половини волонтерів і половини учасників. Я бачу щораз менше знайомих облич. Спочатку було дуже боляче. Ми плакали, коли проводжали тих жінок, які поверталися додому, але потім перестали аналізувати. Жінки повертаються через сім'ї, родинні стосунки і фінансову ситуацію. В Польщі насправді важко вижити фінансово. Тут жінки не отримують повного соціального пакету, лише невелику виплату на дітей. Не мають права на безкоштовне житло, а його оренда втричі дорожча, ніж у Києві. Тобто в Києві треба здати в оренду три квартири, щоби тут орендувати одну. Тому жінка, яка сама з дітьми, мусить дуже багато працювати, щоб орендувати житло і платити за все. Цілком очікувано, що багато з них не витримують і повертаються. 

Спочатку мої 40 волонтерок працювали як неформальна група. Ми отримали фінансування на перші два місяці, відкрили дитячий табір у місті для понад 120 дітей. 

Будинок творчості працює досі. Моя мрія, щоб він завжди був Українським домом у Польщі.

Мені вдалося працевлаштувати 20 українок

У вересні минулого року я взяла на себе відповідальність зареєструвати нашу організацію – Спілка жінок України «Два крила» як благодійний фонд. У грудні ми отримали свій перший грант. Це була важка стежка. 

За рік діяльності реалізували три грантові проєкти (другий був досить великий – на 20 тисяч доларів). Ці проєкти були пов'язані з культурою та освітою. Зокрема, ми організували групу продовженого дня для дітей з України. Тут у них були заняття з української мови і математики, а також допомога у виконанні домашніх завдань у польській та українській школах. 

Читайте також: Приходять і поляки. Як українка організувала плетіння сіток у Варшаві

Також ми проводили різні заняття з музики, танців, мистецтва і літератури. В цьому проєкті мені вдалося офіційно працевлаштувати 20 жінок з України, чим я пишаюся, бо це моя вторинна мета діяльності – працевлаштовувати жінок, давати їм крила. І мовиться не тільки про фінансову складову. Жінка, яка пропрацювала місяць-два у проєкті в Польщі, отримує офіційний документ, і це мотивує її залишатися, не повертатися в небезпечні регіони. 

Третій проєкт був пов'язаний із вивченням іноземних мов (польської та німецької) та психологічною підтримкою, до якої, зокрема, входила казкотерапія для дітей.

Ми ще раз організували табір для дітей, бо всі на нього дуже чекали, отримали фінансування від міського голови Ольштина. Я просто стукала в усі двері. Ми двічі робили концерт з нагоди Дня Незалежності України, зали були повні. 

Також вдалося реалізувати дуже потрібний медичний проєкт. У Польщі страховка не покриває стоматологію. Є доступна державна дитяча стоматологія, але там дуже великі черги і посередня якість. Матері берегли дітей від зайвих стресів і просто не водили їх до стоматологів, аж поки не припікало й не виникали ургентні випадки. До мене звернулися представники бізнесу, сказали, що можуть дати невелику суму, майже 8 тисяч доларів, на щось корисне. Ми проаналізували потреби, зробили опитування і вирішили оплатити стоматологічні послуги в приватних клініках. Відгукнулися чотири клініки, які взяли 116 дітей і полікували їм всі хворі зуби. Коли розділили бюджет, то на дитину припадало по 200 злотих, це 1500 гривень, буквально на одну-дві дірки, але клініки розуміли, що ми обмежені у фінансових можливостях, і допомогли.

Звідки беруться сили

Я самотня жінка, прийшла додому, нагодувала дітей, зробила з ними уроки. І що далі – спати лягати? Амбіції накопичилися за час декретних відпусток. В Україні я намагалася знайти роботу, щоби працювати з дому. Тут була можливість скласти все, щоб було зручно. Навколо завжди є жінки, які допоможуть із дітьми. Переді мною ніколи не поставало питання, що я не маю куди їх подіти. Могла залишити їх на два-три дні, щоби поїхати у справах. І досі так є. 

Крім того, всі заняття в нашому Українському домі відповідали моїм потребам передусім як мами. 

Деякі проєкти вже реалізовані двічі, я здобула багато досвіду і бачу свою цінність не тільки в словах подяки від українських жінок, а й у партнерстві з польськими організаціями, представниками різних сфер. І це дуже надихає. 

Я часто чую, що когось мотивую. Якщо жінка важить 45 кілограмів і на підборах гасає чотирма поверхами, а навколо бігають діти, то всі бачать: якщо я справляюся, то і ми всі разом зможемо впоратись. Одна жінка мені написала, що участь в проєкті подарувала їй можливість відчути себе повноцінною. 

«Два крила» – як четверта дитина

Моя колега якось написала, що я наче народила четверту дитину – спілку «Два крила». Дорослішання цієї дитини надихає, воно дуже важливе для мене. Я вже задумуюся: а якщо вирішу переїхати або змінити діяльність, що буде з моєю «дитиною» – моєю спілкою? Я воліла б, щоб це була дієва організація для української національної меншини. 

У нашому місті є велика українська діаспора. В церкві збираються переважно українці, яких переселили під час операції «Вісла». Те, що їм вдалося створити тут, заслуговує на величезну повагу, але це трохи не те, чого я хотіла б для сучасних українців-біженців, які зараз перебувають у Польщі. 

Ми не знаємо, як розвиватимуться події та складатимуться обставини. І навіть якщо уявити, що завтра закінчиться війна і якась частина біженців повернеться, все одно певна кількість залишиться. Я дуже націлена на роботу з підлітками, активно залучаю до волонтерської діяльності дітей від 13 років, бо бачу в них потенціал. Це категорія українців, які вже адаптовані до життя в Польщі і, найімовірніше, залишаться тут принаймні на час навчання. Тому я хочу мати цей Український дім в Ольштині завжди.

Христина Гоголь

Фото надала Тетяна Ревенко

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

_________________________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.