Засновниця корекційного центру та садка для дітей із особливими потребами «Family Hub» Людмила Ященко виїхала з трьома синами до Польщі. Там вона заснувала корекційний центр сенсорної інтеграції для дітей і почала надавати психологічну підтримку українцям. У розмові з Тvoemisto.tv жінка дала поради, як не втратити себе в чужій країні, не потрапити в пастку обставин і знаходити сили для своєї сім’ї.

Їхала в нікуди

Я жила з трьома синами в Боярці біля Києва. За місяць до вторгнення ми якраз придбали будинок, переїхали в нього, навіть не встигнувши облаштувати як належить. У Боярці я заснувала корекційний центр для дітей із особливими потребами «Family Hub», на базі якого функціонував інтеграційний садок.

О п’ятій ранку 24 лютого мені подзвонив колишній чоловік, сказав не йти на роботу і не вести дітей до школи. Я зрозуміла, що починаються важкі дні… Свого часу я як психологиня працювала з людьми, які пережили голод або війну. Тоді в центр соціально-психологічної реабілітації у Боярці зверталися учасники АТО та біженці, які втікали від війни. Я була в групі дівчат, котрі займалися організацією побутових речей, і дуже добре пам'ятаю погляд однієї мами з двома дітьми: він був не просто розгублений, він був у нікуди. Ми тоді підготували для дітей розваги, торт і роздали буклети з телефонами, куди можна звертатися по допомогу. 

Наш перший день повномасштабного вторгнення минув у невизначеності. Неподалік від нашого будинку була заправка, до неї вишикувалися величезні черги, магазин поруч зачинився. Зняти гроші було неможливо, банкомати не працювали. Ми відчували розгубленість і страх. А коли під нашими вікнами проїхали танки і я побачила нажаханого старшого сина, то вирішила зробити все, щоб мої діти цього не бачили. 

Читайте також: Волонтерка у Польщі збирає гроші на дрони для ЗСУ

Колишній чоловік допоміг нам виїхали на Закарпаття. Ми пробули там тиждень, жили в селі, де був один магазинчик. Я зрозуміла, що гроші в нас скоро закінчаться, роботу там неможливо було знайти і повернутися назад також. Тому вирішила їхати до Польщі.

Коли я свого часу навчалася на терапевта сенсорної інтеграції в Боярці, зберегла телефон польки, яка нас навчала. Я їй зателефонувала, і вона сказала приїжджати. Ми їхали з трьома дітьми та собакою, і коли вже були на кордоні, стояли на морозі, вона мені сказала: «Людо, але з собакою не можна, бо в мене два коти». Я зрозуміла: ну що ж, їдемо в нікуди…

Волонтери допомогли нам зупинитися під Варшавою у приватному будинку, де був готель для собак. Наш пес перебував у королівських умовах, а ми були розгублені, не розуміли, що на нас чекає. У цей момент довірилися долі. Я як мама розуміла, що не можу забезпечити на цьому етапі дітей їжею, одягом, побутовими речам, і це справді був непростий шлях. 

Тоді ми оселилися під Ольштином у великому будинку, де можна було тримати пса. Два місяці перебували в такому стані: сиділи і думали, що далі, чи повертатися додому. Будинок є, але немає роботи, немає можливості годувати свою сім'ю. Я налагодила контакт із батьками дітей, які відвідували наш центр та садок, і виявилося, що майже всі вони роз'їхалися по інших країнах. Робота з дітьми із особливими потребами насамперед потребує безпеки, а забезпечити її в той буремний час було неможливо. 

Тож я два місяці вивчала Ольштин через Google Maps, шукала, які там є заклади, установи та організації, куди можна звернутися по допомогу, де варто шукати роботу. 

За два роки до повномасштабної війни я отримала сертифікат терапевта сенсорної інтеграції, а за рік вступила до Національного педагогічного університету імені Драгоманова на магістратуру за спеціальністю клінічна психологія. Тоді розуміла, що варто рухатися в цьому напрямку. 

Я склала резюме, мені допомогли його перекласти польською. 

Перша моя порада жінкам, які вимушено виїхали за кордон: не бійтеся писати резюме, навіть якщо вам нема що писати, знайдіть у собі певні особливості, важливі подробиці з вашого досвіду – «пунктуальна», «добре виконую завдання», «швидко навчаюся». Пишіть в різні організації, де ви хотіли б працювати і можете бути корисною. 

Я розіслала понад 50 резюме. Мені телефонували, я намагалася говорити польською, але мови не знала. Врешті знайшла пропозицію працювати психологом в одній із фундацій, яка надавала психологічну допомогу українським жінкам. З цього й почався мій шлях. 

Заново відкрила дитячий корекційний центр 

Ми переїхали до Ольштина. На два місяці нас безкоштовно поселили у гуртожитку, але я розуміла, що за два місяці ми повинні виїхати звідти. Такі дедлайни в чужій країні, коли ти міг опинитися на вулиці, спонукали: «Ну ж бо, Людо, роби щось!» Тоді я познайомилася з Тетяною Ревенко і заснувала з нею фундацію «Два крила» – спілку, яка об'єднує жінок України (історію Тетяни Ревенко читайте тут). В мене була більш «польова» робота – я проводила консультації, а Тетяна займалася всією організацією спілки, що їй дуже добре вдається. 

Читайте також: Як львівська художниця допомагає Україні в Польщі

Я намагалася знайти нам нове помешкання, але з'ясувалося, що винайняти житло для дітей та ще й із собакою дуже важко. Я зробила допис у фейсбуці і запитала: чому ж ми такі однакові, народжуємо дітей, заводимо домашніх улюбленців, а нам не хочуть здавати житло? І вже за пів години отримала кілька пропозицій. Обрала одну з них. Ми переїхали в житло, господарі якого поділяють наші цінності. Вони мають дітей, онуків, хатніх тварин. Ми й досі мешкаємо в них. 

Тому моя друга порада жінкам, які виїхали: коли шукаєте житло чи роботу, то за можливості керуйтеся внутрішніми цінностями, щоби втриматися на цьому складному шляху. 

Звісно, коли ми вимушено шукаємо роботу, щоби прогодувати дітей, то йдемо на будь-яку. В мене було багато клієнтів, які казали: «Або я повертаюся, де війна, або залишаюся тут, працюю по 12 годин і не бачу своєї дитини». В такі моменти ми шукаємо точку опори. Часто вдається нормалізувати ситуацію, але історія з пошуком роботи, на жаль, вибиває наших жінок із колії. Однак варто пам'ятати, для чого ви це робите. Для того, щоб ваші діти мали можливість бути в безпеці, для себе, для того, щоб стримувати себе емоційно тут і зараз. Подумайте, що є цінним у вашому житті. 

Коли я почала шукати додаткову роботу, то розуміла, що менше часу приділятиму дітям. Короткострокові контракти не давали стабільності, треба було рухатися в напрямку, який я обрала до війни, коли заснувала дитячий корекційний центр. Вирішила перевезти в Ольштин усе обладнання, яке було виготовлене в Україні із суперматеріалів саме для терапії сенсорної інтеграції. Нам вдалося орендувати в Ольштині приміщення для цього центру. За рік роботи ми не взяли жодного злотого з українців. Всі ті, що приходили до нас на терапію і консультації, отримували допомогу безкоштовно завдяки польським фундаціям і «Карітасу». 

У нас, зокрема, була програма від Варшавського центру захисту прав жінок для допомоги тим, що перебувають у родині, де є насилля. Це був комплекс допомоги, коли ми могли надати не тільки психологічну, але й правову та фінансову підтримку, допомагали знайти житло чи переїхати. 

Через наш центр пройшли тисячі українців. І, знаєте, не можна назвати категорію, якій найважче: важко і малим дітям, і підліткам, і матерям, і людям старшого віку. У мене був випадок, коли мама привела дитину на заняття, а сама лягла спати, бо працювала всю ніч. 

Із чим приходять українці 

Найчастіше люди приходять з проблемами із минулого життя. Звісно, буває багато запитів, як знайти роботу, налагодити стосунки з дітьми, вийти з депресивного стану, як змінити життя. Але є багато запитів, коли українці приходять із тим, що залишили: з болем про близьких, які зосталися вдома. 

Читайте також: Українка організувала плетіння сіток у Варшаві

У підлітків своя проблема: вони втрачають те соціальне коло, яке будували роками, не можуть адаптуватися, їм складно за короткий термін знайти нові соціальні контакти. І ми в експрес-форматі вирішуємо, як знайти нових друзів. Адже навіть коли ви приходите на роботу, вам знадобиться певний час, щоби знайти колегу, з якою можна випити кави. Тому підліткам найважче побудувати нове соціальне оточення.

Для осіб старшого віку, як правило, найбільшою проблемою є самотність. Вони теж упродовж життя призвичаїлися до свого соціального кола, а тут не можуть створити його заново. Стараємося організувати для них гуртки, літературні вечори, щоби вони могли побути серед своїх. Також на перший план виходить питання взаємодії в родині, сім'ї. Коли всі збираються в одному місці, починаються історії з «перетягуванням канату» за своїми правилами.

Жінки приходять із запитом самооцінки – визначення свого місця в житті. Наші жінки насправді дуже сильні, можуть зі всім упоратися. Великий тягар лягає на їхні плечі, коли треба шукати житло, роботу. А тут ще хтось у магазині чи транспорті може сказати «скільки українців наїхало», і це вибиває їх із колії, здається, що вони тут чужі. Тому й працюємо з жінками над самоцінністю, вказуємо на нові точки опори, щоби вони розуміли, що вони тут не самі. 

Простір змінився 

Через рік, коли почали закривати програми психологічної підтримки, наш центр перейшов на корекційну роботу, хоча в нас іще діє програма «Карітасу», завдяки якій ми безкоштовно приймаємо українські родини. 

До нас почали приходити важкі діти з інвалідністю, батьки яких не мають можливості оплачувати корекційні послуги, а фундації їм у цьому не допомагають. Тож ми почали думати, як можемо організувати безкоштовну реабілітацію для них, хоча б за певних умов. Наразі змогли взяти четверо дітей на пів року через одну з фундацій. 

Тому моя перша порада батькам: не бійтеся шукати можливості, щоб отримати допомогу, навіть якщо вам раніше відмовляли. 

На жаль, війна триває, українці ще приїжджатимуть, бо стає важче знайти роботу, прогодувати дітей. Зараз їм буде набагато важче наважитися на це, бо ми виїжджали на адреналіні. 

Про хлопців 

Моїм синам зараз 13, 10 і п’ять років. Коли ми виїжджали, молодшому було три. Доводилося важко. Дитині треба було пояснити, чому ми зараз не в своєму ліжку, чому залишили домашніх улюбленців, свій дім. Я тоді на руці молодшому написала номер телефону і його ім’я, старшим зробила це на папірцях і поклала в кишені. Молодшому синові сказала, що ми їдемо по іграшкового робота, і на цьому «паливі» він витримав дорогу через кордон на морозі та в автобусі. А коли ми перетнули кордон і нас відвезли до пункту відпочинку, син побачив ліжка, людей у військовій формі, інших матерів із дітьми, і в нього почалася істерика. Він зрозумів, що ми приїхали не в магазин. На щастя, волонтери знайшли нам робота, щоб заспокоїти сина. 

Читайте також: Кримська татрка допомагає українським дітям у Кельце

Пані Ева, яка нас прийняла, досі пам'ятає очі моїх дітей. В них були страх і розгубленість. Можливо, я сама була така, бо нічого не помічала. Але потроху діти почали звикати до того, що вони не вдома.

Адаптація проходила теж непросто.

Друга порада батькам: дивіться на проблеми, з якими зіштовхуються ваші діти, зрозумійте, які саме труднощі в них виникають, щоби подолати їх. У нашому випадку це була мова. Молодший плакав, не хотів йти у садок, бо не міг пояснити своїх потреб. Тож ми почали вчити дорогою фрази польською: “Я не хочу їсти”, “Я хочу в туалет”, “Я хочу до мами”. 

І ще один важливий момент: коли ми намагаємося створити безпечні, зокрема побутові, умови, комфорт нашим дітям, ходимо на роботу для того, щоб нагодувати їх, одягнути, іноді не маємо часу чи можливості проводити з ними більше часу, приходимо дуже виснажені, то можемо не помітити, як втрачаємо зв'язок із ними. Якщо ви відчуваєте, що потрапили в таку пастку, звертайтеся до фахівців. Це може бути психолог або соціальний працівник у консультаційному пункті. Дуже важливо знаходити сили, щоб бути зі своїми дітьми, не втрачати з ними контакт, а відтак не «загубити». 

Відчуття, що ми завжди на валізах 

Для мене важливо мати спільний простір, де ми всі зустрічаємося. В нашому будинку у Боярці це була велика кухня, де ми після школи та роботи збиралися. Ми й далі збираємося на кухні, граємо в настільні ігри, готуємо, переглядаємо фільми. Нам важливо поставити бодай маленьку ялиночку, вона нагадуватиме нам про те, як ми прикрашали ялинку вдома. Такі родинні ритуали тримають нас разом, надихають. 

А що стосується побуту, то ми, як кажуть, постійно на валізах. Не відчувається, що мешкаємо в будинку, де можемо прожити ще п’ять або й 10 років. Ніби ми тут на рік, максимум на два, а далі знову будуть зміни. 

Нашим будинком у Боярці зараз займається моя подруга. У ньому мешкає родина вимушених переселенців із Херсона. Мені це важливо.

Не знаю, чи будемо повертатися, бо треба годувати трьох дітей. Чи можу я зараз зробити це в Україні, коли наші батьки «із садка» не в змозі оплачувати послуги, як до війни. До того ж приміщення тепер теж здають дорожче. 

Моя теперішня робота, постійне навантаження – це спосіб уникнути негативних відчуттів, своєрідна втеча у працю. Тільки іноді дозволяю собі шкодувати за тим, що залишилося вдома. Це складно, але якщо я «випаду», то не знаю, скільки знадобиться часу, щоби швидко відновитися і працювати далі. 

Історії, які я чую тут, неможливо не проживати. Я плачу разом із цими жінками та підлітками. Не можу спокійно реагувати, коли діти кажуть, що втратили батька… Розумію, що я свій біль на тлі цих трагедій ще не відпустила, не пережила, ніби сховала в капсулу. Осягнути розумом те, що відбувалося, важко.

Я взагалі тоді не контролювала ситуацію, не аналізувала, ми просто діяли. Коли я з дітьми їхала в нікуди, на кордоні нам пропонували три автомобілі до Варшави, і я посеред ночі вирішувала… Тепер починаю це проживати і думаю, а що було б, якби я сіла в інше авто. 

Кожен обирає місце, де він максимально ефективний 

Часом хтось запитує: «Чому ти виїхала? Ось ми залишилися», але ж ти не був у моїх «чоботях». Кожен відповідає за своє життя, робить свій вибір з огляду на те, в яких умовах перебуває, які внутрішні ресурси має. 

Коли ви щось вирішуєте, то дивитеся всередину себе, для чого це робите. Ми можемо сумніватися, відчувати важкі емоції, але мусимо рятували себе і дітей, бути на тому місці, де станемо більш ефективними.

Так, багато українців виїхали, але те, що вони роблять тут задля перемоги України, може бути ефективнішим, аніж якби вони повернулися додому, але не мали можливості жити й працювати. Тому важливо дати їм можливість жити, виконувати свою роботу. Вони так само виготовляють свічки, плетуть сітки, збирають гуманітарні вантажі, приносять шкарпетки, консерви, закривають різні запити від України.

 

Христина Гоголь

Фото надала Людмила Ященко

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

_________________________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.