Наталія Тюнягіна – колишня мешканка Херсона, яка через російську агресію змушена була покинути рідну землю. Тепер разом із родиною проживає в невеликому польському містечку Гайнівка, що неподалік білоруського кордону. Наталія, яка в Україні підтримувала жінок із ВІЛ-статусом, робить це і в Польщі. Ба більше, збирає українок Гайнівки на так звані шведські гуртки для змістовного дозвілля. Про те, як їй вдається на чужині залишатися активісткою та лідеркою, розповідає «Твоє Місто».

Із чого все почалося

За фахом я вчителька англійської мови та світової літератури. Проте працювала на заводі протягом десяти років. Як стала активісткою? В моєму оточенні було багато активних людей, з якими я спілкувалася, долучалася до різних зустрічей, зокрема й ЛГБТшних. Мені це було цікаво.

Якось мені запропонували роботу в херсонській організації, яка допомагала ВІЛ-позитивним людям. Розпочала її як соціальна працівниця, відтак стала консультанткою. Через три роки ми вирішили, що маємо надавати послуги конкретно жінкам, які живуть із ВІЛ, до того ж безкоштовно. Більшість сервісних організацій приділяють увагу всім людям, які живуть з цим статусом, але жінки мають свої особливі потреби, які часто не беруть до уваги. Тому важливо було зосередитися саме на них. У Херсоні таких жінок було дуже багато – майже дві тисячі. 

Тепер процес допомоги цим жінкам ускладнюється, оскільки частина наших клієнток жила на Лівобережжі, і ми не маємо точної інформації про те, що з ними сталося. 

«Позитивні жінки» й окупація

Під час війни ми переїхали з Херсона до моїх батьків у село, що на лівому березі, але впродовж пів року перебували під окупацією. До початку вторгнення я активно займалася громадською діяльністю, створила жіночу організацію під назвою «Позитивні жінки. Херсон», також була головою і координаторкою національної організації «позитивних жінок». Наша основна аудиторія складалася з осіб, які живуть із ВІЛ, представниць вразливих груп та жінок, які стали жертвами домашнього насильства. Проте ми старалися надавати допомогу всім жінкам, які її потребували: організовували зустрічі, заходи з адвокації для полегшення доступу до соціальних послуг. 

У період окупації не припиняли займатися волотерською роботою. Спочатку це було можливо. Ми надавали допомогу жінкам та людям старшого віку. Поки транспорт працював, я їздила із села до Херсона, роздавала підгузки, дитяче харчування та ліки. Але коли окупанти почали полювання на волонтерів та активістів, стало дуже небезпечно, і не лише для мене, а й для моєї родини. Торік у серпні ми вирішили залишити місто. 

Втеча з окупованої Херсонщини

Довелося вибиратися з окупації через Крим. Мій чоловік вже вісім років працював у Польщі й отримав нову пропозицію роботи. Мій батько також працював там. Тому ми їхали туди, де була робота і житло. 

Подорож була дуже важкою. Дорога зайняла майже п'ять днів через пропускні пункти, блокпости, через Росію. Було страшно, тому пересувалися тільки вдень. Ночували край дороги в російських містечках. Нас не приймали, не хотіли давати прихистку. Ми просили про поміч, бо були з дітьми, пропонували великі гроші, але все було марно…

Попри всі труднощі все ж таки потрапили до Польщі. Перші два місяці на новому місці видалися для нас важкими, потрібна була адаптація. Мені довелося працювати на заводі: стояла біля конвеєра та фарбувала кришечки для лампадок. Але готувалася до чогось більшого в житті. І оскільки мала багато знайомств, контактів, у мене з'явилася можливість займатися гуманітарною допомогою та психологічною підтримкою інших людей, навіть перебуваючи в Польщі. Отже, я знову надавала допомогу жінкам і клієнткам в Україні віддалено.

Ми не залишаємо наших клієнток у Херсоні. Наша діяльність у місті триває. Звісно, вона не така активна, як колись, але ми працюємо. 

У тому невеликому містечку в Польщі, де ми тепер мешкаємо, є готель, у якому проживають жінки з України, котрі отримали захист. Саме місто розташоване за 13 кілометрів від кордону з Білоруссю. Українців тут небагато. Люди прибували сюди, зупинялися на деякий час, а потім знову вирушали в дорогу, шукаючи кращих умов. Роботи тут немає, рівень життя невисокий, але для нас Гайнівка наразі єдиний варіант.

«Актыўным быць файна»

Мені бракувало спілкування, але було бажання діяти, проявляти себе. Наші білоруські друзі, організація «АБФ Білорусь», яка працює і в Україні, запропонували мені взяти участь у їхній програмі «Актыўным быць файна». Ми розпочали її ще в Україні, і мені довірили вести її у Польщі. Так виникла ідея координації проєкту арттерапії для переселенок із України. 

Ми організовували настільні ігри, кіноклуби, арттерапевтичні заходи. Винагороди я не мала, бо то була волонтерська діяльність, але наші спонсори давали гроші на різні потреби.

Коли я починала гуртки, у Гайнівці проживало до 200 українок, проте з часом майже всі вони поїхали звідти – хтось додому, хтось у інші міста Польщі або країн Європи. Втім деякі залишилися, і ми гуртуємося. Нещодавно, наприклад, організували сплав на байдарках. 

На гуртки приходять переважно 15-16 дівчат, але бувають дні, коли нас тільки п’ятеро. 

Міжнародне сестринство

Якось я натрапила в інтернеті на одне оголошення. В ньому польська організація «Fem Foundation» пропонувала підтримку жіночих ініціатив з України: давала п’ять тисяч злотих на проєкти. Я мала групу зацікавлених дівчат. І хоча сума була невелика, ми вирішили скористатися такою нагодою. Протягом чотирьох місяців розробили й запустили свій проєкт. 

У травні, коли почалася робота, дівчата, з якими я це починала, вже покинули Польщу. Так я й залишилася сама зі схваленим проєктом. Було шкода від нього відмовлятися, оскільки мені довірилися в іншій країні. То був важкий момент, але я вирішила не здаватися. Довелося працювати самотужки, збирати дівчат, мотивувати їх. Вони часто виїжджали, прибували нові учасниці. 

Попри все ми організовували зустрічі, які тривають дотепер. Невдовзі мине рік від початку втілення цієї ініціативи. Це один із моїх проєктів, другий є продовженням діяльності в межах програми з підтримки дівчат із ВІЛ. 

А ще мене запросили консультувати в проєкті «Help Now Hub» щодо підтримки ВІЛ-позитивних осіб, які прибули до Європи з України. Спочатку я отримувала винагороду за консультації, але після закінчення проєкту працювала як волонтерка. Надаю консультації та супроводжую людей, які звертаються по допомогу. 

Така робота потрібна. В Україні люди звикли, що соціальні працівники підтримують їх, консультують, проте в Польщі ситуація інша.

Не покидати ВІЛ-позитивних людей

Передусім для таких людей вкрай важлива психологічна підтримка. Однак її практично немає. Вони часто не можуть отримати необхідних пігулок, а їм не варто пропускати вживання ліків, бо це важливо для зниження вірусного навантаження до визначених показників.

Нещодавно ми зареєстрували організацію під такою самою назвою – «Help now Hub». Це ініціатива, що об’єднує дівчат із Києва, Білої Церкви, Варшави і мене тут. Плануємо не лише провадити далі свою діяльність, але й розширювати її, залучаючи не лише українців, але й навчаючи польських фахівців працювати з нашими співгромадянками. Це дуже важливо, і не лише для ВІЛ-інфікованих, але й тих, що мають туберкульоз, інші серйозні захворювання, як-от гепатит. 

У Польщі ставлення до ВІЛ-інфікованих дискриміноване, що нагадує ситуацію в Україні. Не покидати таких людей у їхній біді, надавати їм підтримку та допомогу – ось наше теперішнє завдання.

Що далі

У Херсоні ситуація ще складна через постійні російські обстріли. Багато наших клієнтів виїхали, не повідомивши про це. Тому немає точних даних щодо кількості тих, які залишилися. Отож і виникає проблема закупівель молочних сумішей та засобів лактації для матерів із ВІЛ. У інших містах вже триває розподіл бюджету на ці потреби. Проте в Херсоні це поки що неможливо робити через відсутність точних даних про клієнток.

Днями я вирушаю на воркшоп для українських лідерів. Його проводить Міжнародна організація «Education for Democracy». Крім того, ми створили організацію та подали заявки на гранти для роботи в Польщі. 

Ще одним джерелом фінансування стали міжнародні фонди, такі як «Comed, Eurasian Network», які дають гранти на розвиток консультаційних послуг і супровід. Ми успішно пройшли навчання від «EFI International», здобули поглиблені знання в царинах юриспруденції, медицини та соціальної роботи. Це було важливим кроком у покращенні нашої роботи й адаптації до системи, яка діє в Польщі. 

Важливо зробити крок

Мене часто запитують, з чого почати свою діяльність. І я завжди раджу не боятися, відкрито спілкуватися з людьми. Мені це вдалося. Я просто ходила і ділилася з іншими своїми мріями. Раніше я не мала такого досвіду, висловлювала свої бажання так, ніби вони вже стали частиною мене. 

Коли я приїхала в Польщу, нікого тут не знала, на відміну від чоловіка, який повертався сюди як додому. Почувалася самотньо. Мови не знала, навіть не могла купити хліба в магазині. І цей страх мені, мабуть, довелося побороти. 

Одного разу я вирішила зайти до місцевого закладу, де продають бургери. Це був спосіб знайти бодай одну людину для спілкування. Я була впевнена, що тут обов'язково є українці, а також кілька людей, які захочуть зібратися, поділитися досвідом чи просто поспілкуватися рідною мовою. Я вірила в те, що тут є такі люди, і не боялася відверто розповідати про себе, про свої бажання. 

Тому варто просто робити маленькі кроки, не втрачати віри у втілення своїх ідей, і тоді обов’язково знайдуться однодумці.

Ліана Абрамова

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.