Людина може мати найкращий у світі протез, але не користуватиметься ним, якщо не матиме куди і до кого вийти. Бійці, які повертаються з війни з різними пораненнями, проходять реабілітацію у двох львівських центрах. Та чи готується Львів до їхнього повернення, чи стає інклюзивним містом, чи дбає бізнес про робочі місця для тих, хто повернеться з війни.

Tvoemisto.tv провело дискусію «Робочі місця і доступність. Чи готова Львівщина до повернення військових», під час якої учасники розповіли, як зміниться площа Ринок, що треба покращити з громадським транспортом та чи готові роботодавці працевлаштовувати людей з інвалідністю та чому нам потрібна карта доступності.

Вокзал, площа Ринок та громадський транспорт. Чи стає Львів доступнішим?

Військовослужбовець, якого протезували в центрі «Superhumants», Сергій Копищик: Зі свого досвіду скажу, що інфраструктури інклюзії в місті практично немає. Нові заклади, які відкривають у Львові, як-от аптеки, більше пристосовані. Але з точки А в точку Б містом самотужки на візку ніяк не перемістишся. Один відрізок дороги може бути облаштований, з адекватно зробленими бордюрами, з'їздами, а вже через дорогу бордюр, який неможливо подолати. У Львові багато бруківки, пересуватись якою проблематично, і цю проблему не вирішити, бо це вже історичне. У закладах, розташованих у історичних будівлях, кажуть: «Ми не можемо встановити пандус, тут не можна нічого змінювати». Але можна змінити будь-що! Є мобільні пандуси, які будь-коли можна поставити або забрати. Все залежить від власників закладів, їхнього бажання приймати людей на візках.  У центрі, де мене протезували, реабілітація проходить у наближених до побутового життя умовах: на вулиці є майданчик із різним покриттям: бруківкою, камінням. Хлопці ходять пагорбами, вибоїнами. Все, що можна зустріти в реальному житті, випробовують у «Superhumans» під час реабілітації. Пацієнта стараються максимально пристосувати до життя.

Львів має низку проблем з доступністю на залізничному вокзалі, тут відсутні пандуси та спеціально облаштовані туалети для осіб на візках, для таких людей непристосовані перони. Під час наради у Львівській обласній військовій адміністрації йшлося про те, щоб змінити ситуацію.

Сергій Копищик: У Львові на вокзалі я не був, не знаю. Їхав з Одеси до Луцька. В Одесі на візку на 50% простіше, бо на вокзалі платформа перону на одному рівні з входом до потяга. Але треба, щоб хтось підійшов, підняв тебе з візка (я чіплявся за працівника залізничної станції), заніс у потяг і посадив на місце, а візок поставив поруч. В Луцьку з потяга вибратись іще важче: там перепад між виходом і платформою перону 1,5 метра. Мене винесли, посадили на візок і знесли вниз. Далі просувався з допомогою дружини. «Укрзалізниця» мала б пропонувати спеціально облаштовані вагони, щоб і люди на візках могли вільно їздити потягами. 

Львівський залізничний вокзал

Керівник управління вуличної інфраструктури Львівської міської ради Павло Сирватка: Приємно чути, що ситуація з безбар'єрністю вокзалу змінюватиметься. Кілька років тому ЛКП «Львівавтодор» здійснив реконструкцію площі Двірцева. З боку ЛМР було зроблено все максимально доступним для всіх користувачів, не лише людей із травмами. На Двірцевій з'явився дитячий майданчик, місця для очікування. Та ми вперлися в те, що на вокзал є один ліфт, і то не в очевидному місці, і один пандус не на центральному вході. Якщо, врешті-решт, буде можливість зробити вокзал доступним, це буде дуже великий прогрес для міста, області та «Укрзалізниці».

Павло Сирватка

Щодо висоти платформ. У Львівській області понад 90% залізничних платформ є низькими. У Львові на відміну від Києва чи Одеси така ж ситуація, як і в Луцьку: коли виходиш із поїзда, треба спуститися чотирма-п’ятьма високими сходинками. Ми роками обговорюємо із залізницею перехід до високих платформ, бо є технологічні та нормативні обмеження, це складно і дорого, але сподіваюся, що все-таки цей перехід відбудеться. Ми зробили це для громадського транспорту у Львові, 50% якого є доступним для всіх категорій населення: 90% тролейбусів, 50% автобусів. Найгірше з трамваями, бо таких лише 20%.

Сергій Копищик: Дуже добре, що вони є. А ви пробували на візку заїхати в  автобус, навіть облаштований? Чи всі зупинки пристосовані до цих автобусів? Не скажу, що немає жодної, на яку можна заїхати, але сядьте на візок і спробуйте. 

Зупинка площа Кропивницького

Павло Сирватка: Цілком згоден. Із зупинками громадського транспорту проблема. Раніше їх робили в «кишенях», щоб автобуси не заважали автомобілям, пасажири чекали, допоки автобуси зможуть звідти виїхати. У «кишенях» ставлять автомобілі, незважаючи на роботу інспекторів. Є такі, в які великий автобус не може заїхати. У нових проєктах їх уже нема. Сподіваюся, що після доступності переходів, над якою працюємо з районними адміністраціями, наступним глобальним проєктом стане доступність зупинок. Зараз інвентаризуємо ті, що є в місті, і будемо працювати з райадміністраціями як балансоутримувачами, щоб можна було зробити зупинки, до яких автобуси і тролейбуси зможуть під’їхати, бо часто це проблематично. Очікую критики, бо водіям автомобілів на деяких зупинках треба буде сповільнюватися, об'їжджати автобус, але сподіваюся, що ми все-таки зможемо зробити місто доступнішим.

Переходи – найочевидніше і найпростіше для всіх, щоб мати можливість перетнути вулицю або пересуватися вздовж неї. На головних магістральних вулицях ми також цього року провели інвентаризацію, і 95-96% переходів відповідають мінімальним вимогам чинних норм, за якими допускається до 4 сантиметрів перепаду. До бруківки потрібні зовсім інші підходи. 

На 95% маршрутів під час руху вздовж вулиць, де є заїзди, двори, перетини з невеликими вуличками, районні адміністрації виконали все безбар'єрно. Далі працюватимемо на менших вулицях, в інших населених пунктах Львівської громади. Це найпростіше, Львів останніми роками робить цього найбільше.

Скільки пішохідних переходів потребують пониження і скільки на це знадобиться коштів?

Павло Сирватка: За останніми даними додаткових робіт потребували 89 із кількох тисяч переходів. Переважно пониження не потребує значних видатків, хоч є й унікальні ситуації, де з одного боку переходу сходи 5 метрів заввишки і, відповідно, останні за пріоритетністю для виконавців. Конкретні суми назвати не можу, бо роботи виконують райадміністрації як балансоутримувачі. Заїздів у двори та малих вулиць значно більше. Але в усіх ситуаціях, які потребують виправлення, районні адміністрації щомісяця звітують департаменту мобільності – скільки було зроблено і за якими адресами. Сподіваюся, те, що маємо в списку, вдасться зробити до кінця року. Коли закінчиться будівельний сезон, викладемо карту з цією інформацією. Далі перейдемо до вулиць нижчого статусу, житлових. Це досить великий обсяг робіт, але спільно з районними адміністраціями та їхніми підрядниками активно рухаємося в цьому напрямку.

Сергій Копищик: Щоби добратися до пішохідного переходу, потрібен нормальний тротуар. Яка ситуація з ними? Можу поводити вас Львовом та ще багатьма містами і показати прекрасно зроблені переходи. Але щоб до них добратися самостійно, треба докласти стільки зусиль. На колісному кріслі – це нереально, на електричному теж нікуди не заїдеш. Зробити щось одне, яке не доповнює друге, є марнуванням часу і грошей. 

Павло Сирватка: Є тротуари, які потребують значного ремонту, в кожному місті України можу такі показати. В 2023 році ми організували форум міської мобільності, на якому колеги з Вінниці презентували дослідження, в якому з експертами із доступності оцінили кілька вулиць. І на кілометрі середньостатистичної вулиці виявили 14 перешкод, які людина в кріслі не може подолати самостійно. Мене це вразило, бо хоч у Львові і виникають різні ситуації, але переважно таких перешкод набагато менше. Ми зосередили увагу на точкових локаціях, які можна зробити швидше. Загальний ремонт тротуарів теж здійснюють райадміністрації, там більший обсяг робіт, вони їх по-іншому планують, але теж роблять. Ми не ведемо такої статистики, але я можу створити перелік реконструйованих тротуарів.

Можемо дивитися й на кращі приклади – Київ, міста Європи. Сергій Костишин, сержант 24-ї механізованої бригади, розповідав те ж, що і наш нинішній учасник-військовий: «Коли я пересувався на візку, то зауважив, що головна проблема міста – тротуари, зокрема в історичному центрі. Виходиш із Будинку воїна, і одразу незручний тротуар та ще й вулиця на схилі, тому пересуватися можна лише проїжджою частиною, що насправді небезпечно». 

Павло Сирватка: Для тротуарів є міський стандарт плитки 30х30 сантиметрів: гранітної для центральної частини, яку зараз нечасто використовують, і бетонної – дешевшої, але теж зручної для решти міста, її використовують і в центральній частині задля економії коштів. Те, що робили і роблять, на мою думку, доволі високої якості.

Із рельєфом важко щось зробити. Місто не є абсолютно пласким, тож проблема складності пересування нікуди не зникне. Є вулиці, які мають більший ухил, аніж допускається навіть для нормативного пандуса, але це складно вирішити. Хіба вуличними ліфтами, та це дуже дорого і це лише точкові рішення.

Я говорив про карту і сподіваюся, що нам вдасться зробити щось подібне, як у Відні, де є градація перепадів за рекомендацією ООН – умовно 0,2 і 4 сантиметри. Останній допускається в найгірших ситуаціях. У нас є рекомендація «Довідника безбар’єрності» Олени Зеленської – не більш ніж 2 сантиметри, а в ідеалі взагалі 0. Львів'яни знають історії, коли десь пропонували забрати бруківку і зробити рівніше покриття, як-от на Бандери. Її таки зберегли, а переходи зробили максимально рівно, але з природного каменю. І все одно це неідеально. 

Галицький район спільно з нами, міською радою, планує протестувати певне рішення на площі Ринок: замінити частину бруківки на головних маршрутах руху пішоходів, зробивши максимально рівне покриття, щоб зберегти на більшій частині площі історичне каміння і дати можливість альтернативи тим, кому ним важко пересуватися. Це залежить від фінансування та багатьох інших питань, але це опрацьовують, бо інших варіантів нема. Під час реконструкцій на переходах райадміністрації роблять максимально зручне покриття, але зазвичай це просто менша бруківка або ж викладена акуратніше. 

Львів створює мапу доступних місць, або Чому на площі Ринок немає жодного закладу з доступною вбиральнею

Керівниця управління туризму Львівської міської ради Христина Лебедь: Я говорила б не про інклюзивне місто, а про доступне й безбар'єрне. Це комплексна проблема, яка стосується кожного, а не якоїсь окремої категорії людей. Цього року ми запустили проєкт «Місто лікує», в межах якого запрошуємо на екскурсії військових, які проходять реабілітацію у Львові. Це частина їхньої адаптації до цивільного життя. Дуже часто вони по кілька місяців перебувають у лікарняних палатах, а екскурсії роблять їхні будні яскравішими. Ми розуміємо і визнаємо глобальну інфраструктурну проблему з безбар'єрністю. Маю на увазі з'їзди з бордюрів, де кам'яні частини забетоновані зі щілиною між ними, в яку потрапляє колесо крісла, і людина не може рухатися далі. 

Площа Ринок

Ми дізналися, що на площі Ринок немає жодного закладу з доступною вбиральнею. Така є тільки в ратуші або аж у закладі біля пам’ятника Данилові Галицькому. Тому почали говорити з бізнесом, як змінити ситуацію. Ми не можемо позбавити можливості військових і цивільних, у яких змінилося життя, випити кави в середмісті. Спільно маємо зробити все для того, щоби кожен із них почувався гідно. 

Тому й розпочали навчання «Школа безбар'єрності» для працівників готельно-ресторанної сфери. Запросили Ніну Мацюк і Володимира Висоцького, які допомагали в розробці альбому безбар'єрності Олени Зеленської і є багаторічними тренерами. Ніна Мацюк навчає коректної комунікації з людьми на колісних кріслах, з протезами, які мають порушення слуху, зору. Це стосується кожного з нас. Можна мати інклюзивне, безбар'єрне місто, але якщо ми не вміємо комунікувати, це нівелюється. Щоби змінити інфраструктуру, знадобиться чимало часу і коштів. А знизити гостроту і напруженість ситуації можна лише тоді, коли навчимося допомагати там, де доцільно, і не допомагати, де нема потреби. Я ніколи не задумувалася, що помита підлога для людини на милицях або ж із протезом є неабияким викликом. 

Христина Лебедь

Ми організували зустріч для власників готелів і ресторанів у «Unbroken», показали цей центр, поспілкувалися з хлопцями та дівчатами, яких запрошуємо на кожні навчання. Буду також рада, якщо Сергій зможе приїхати до нас, бо це дуже важливий мотиваційний момент. Можуть говорити тренери, ми з вами, але зовсім інакше до нас промовляють люди, для яких ситуація змінилася. 

Володимир Висоцький розповідає про те, як будувати або адаптувати доступну архітектуру. Заклад чи літній майданчик може бути доступним, але все псуватиме неправильна висота столиків. Не так дорого замінити їх, розставити так, щоб людина на колісному кріслі могла без проблем під'їхати до столика. У Львові кілька років тому заборонили ставити тераси на підвищеннях – це також усуває додатковий бар'єр.

Ці зміни й про економіку, тому що людина на колісному кріслі також хоче випити кави, повечеряти з друзями. Вона планує свій маршрут, шукає заклади з доступними вхідною зоною та вбиральнею. І якщо таких закладів нема, вона не зможе їх відвідати, залишити там гроші. Під час зустрічей ми дізналися, що деякі заклади мають дорогі спеціальні німецькі пандуси, бо хоч вхідна зона у них доступна, на шляху до вбиральні є сходинки. Але про це ніде не сказано. Звідки людина має дізнатися, що така вбиральня в закладі є доступною? 

Модератор - Тарас Яценко

Завдання управління туризму – створити мапу, на якій будуть позначені доступні місця. Вони з'являються поступово, ця кількість має збільшуватися. Нам телефонують кав’ярні та ресторани, ми з управлінням архітектури виходимо на місця і шукаємо можливості вирішення цих питань. Для центральної частини Львова неможливо знайти комплексне рішення, а індивідуальні можна, хоча, звісно, всі заклади не зробимо доступними, такого нема ніде в Європі. Було кілька місць, які вважали себе доступними, але коли ми заміряли нахил, проаналізували заїзд-виїзд, безпеку, то виявилося, що це не так. Навіть пандуси в нас часто не виконують своєї функції. 

У місті чимало проблем, хоч і багато вже зроблено. Входимо у комітет доступності ЛМР, бачимо на огляді районів некоректно понижені бордюри, погано зроблені пандуси, по яких неможливо вивезти навіть дитячий візок. Працюємо, щоби скоригувати це. З Ніною та Володимиром зустрічалися із заступниками міського голови та керівниками управлінь, з керівниками ШРП, які мали конкретні питання щодо тротуару, поворотів, обговорювали освітні й мистецькі заклади. 

У жовтні на Тижні доступності присвятимо день водіям громадського транспорту, бо коли вони бачать людину на колісному кріслі, то не знають, що робити. Останнього разу на зустрічі я виставляла крісла, треба було розмістити всіх, а один із лікарів зауважив, що так люди на колісних кріслах не проїдуть, і забрав один ряд. Я про це не думала. 

Маємо відноситися до ситуації з безбар'єрністю так: якщо завтра я опинюся на милицях, з протезом або ж на колісному кріслі, то маю повернутися на своє робоче місце, це не повинно позбавляти мене можливості повернутися до свого життя. Тільки так ми зрозуміємо, чи доступний наш офіс, вбиральня, і змінимо сприйняття цих ситуацій.

На Двірцевій закінчуємо влаштування безбар'єрного інформцентру. Виникає чимало дискусій із робітниками, яким легше зробити поріг 5 сантиметрів там, де його не має бути. Та можна зробити так, як треба, доклавши трішки більше зусиль. Це виклик, мусимо визнавати помилки й недопрацювання. Маємо почати коректно спілкуватися з цивільними, а також військовими, які повернулися із зони бойових дій, перейняти цей досвід емпатійно.

Думаю, цього тижня вже будуть представлені рішення стосовно центральної частини міста. Бо є чудові європейські досвіди, як бруківку поєднати з матеріалами, які допомагають доступності, і таким чином дбати про гідність кожного з нас, залишаючи водночас місце для історичних моментів, що відображають особливість і красу нашого міста. Це насправді цілком імовірний варіант.

Потрібні психологи і пом'якшені вимоги до працевлаштування

Як казала Ольга Руднєва, СЕО «Superhumans», людина може мати найкращий у світі протез, але не користуватиметься ним, якщо не матиме куди і до кого вийти… Бізнес готовий всіляко підтримувати нові реабілітаційні центри, фінансування виготовлення і встановлення протезів, але не настільки готовий брати осіб з інвалідністю на роботу. Чому і що можна з цим зробити? 

Заступниця начальника управління реалізації політики зайнятості Львівського обласного центру зайнятості Руслана Палій: На жаль, спостерігаємо таку ситуацію. Роботодавці готові працевлаштовувати, але в них наразі нема умов, щоби брати на роботу візочників. Попри те, що в нас є багато різних вакансій – до 2020 року, до ковіду, в області 7500 вакансій щодня, зараз їх 9500-10 000 – бачимо значне пожвавлення в економіці, багато релокованого бізнесу працює, однак брати осіб з інвалідністю І і ІІ груп, тим паче візочників, готові дуже мало роботодавців. 

Влада вживає усіляких заходів, щоби фінансово підтримати ветеранів і роботодавців, які працевлаштовують їх. 22 серпня 2023 року затверджено постанову про влаштування робочих місць для осіб з інвалідністю, за якою роботодавець, взявши на роботу таку особу, має право упродовж 90 днів звернутися до центру зайнятості й отримати компенсацію за влаштування робочого місця: для особи з інвалідністю І групи – 15 мінімальних зарплат, ІІ групи – 10 мінімальних зарплат. Компенсують фактичні витрати на придбання меблів, поручнів, брусів, розсувних дверей та засобів їх відчиняння, неслизьких і тактильних матеріалів для підлоги та сходів, транспортерів із електроприводом для піднімання сходами, допоміжних засобів для позиціонування курсора і тактильних комп'ютерних дисплеїв, брайлівських клавіатур, підйомних платформ для робочих місць. Ми розпочали інформаційну кампанію, доносимо інформацію до установ, громадських організацій інвалідів. Працюємо з роботодавцями, насамперед великими, які не виконують нормативів щодо робочих місць для осіб з інвалідністю.

Руслана Палій

На жаль, тепер до нас звертаються мало учасників бойових дій: за вісім місяців 284 особи, з них 59 з інвалідністю. Працевлаштований усього 31 учасник бойових дій, з них четверо з інвалідністю. Головна причина в тому, що вони не готові до роботи, ще не адаптовані до цивільного життя. Потрібні психологи і пом'якшені вимоги до працевлаштування. Наші фахівці очікують, коли УБД будуть внутрішньо готові стати до роботи. 

Для ветеранів, особливо візочників, нині можливостей нема, та ми робимо все для того, аби вони з’явилися. Є багато вакансій, які можуть їм підійти, особливо робота за комп'ютером. Це бухгалтери, програмісти, дизайнери, які мають відповідну освіту. А якщо не мають – готові перенавчати, даємо ваучери, якими скористалися восьмеро учасників бойових дій. Можна вивчитись у центрах професійно-технічної освіти з непоганою матеріально-технічною базою, цього року це зробили 94 особи з інвалідністю, з них дев’ятеро учасників бойових дій. 

Для підтримки ветеранів також надаємо гранти на самозайнятість, ветерани або їхні чоловіки/дружини подали 34 заявки, 16 з них уже погоджені. А мікрогранти в нас можуть отримати не лише УБД, а й усі охочі розвивати свій бізнес.

Роботодавцям даємо компенсації за працевлаштування учасників бойових дій та інших категорій населення, які не можуть конкурувати на рівних на ринку праці. Подані заяви на 52 осіб з інвалідністю та двох учасників бойових дій. Допомагаємо всім, вживаємо заходів для подолання цієї проблеми.

Пацієнт реабілітаційного центру Superhumans/ Твоє місто

Сергій Копищик: Не погоджуюся, що ми морально, фізично, психологічно не готові. Все залежить від вакансій, які ви нам пропонуєте. Ось, наприклад, охоронець. Кажуть: «Та ти будеш сидіти на місці у візку, в кабінці, рухатися не треба». А я не хочу охоронцем працювати. Ви навчаєте, перенавчаєте, і це дуже добре. Але є нюанс: я зателефонував на місце офіційного працевлаштування, запитую про подальшу роботу, а мені кажуть, що все залежатиме від рішення МСЕК. У мене буде І група інвалідності, але якщо МСЕК напише щось на кшталт «непрацездатний», то роботодавці нічим не допоможуть, бо в рішенні МСЕК сказано, що я не можу працювати. 

Руслана Палій: Відповідно до закону при працевлаштуванні особи з інвалідністю ми маємо отримати довідку від МСЕК, де прописані умови, в яких ця особа може працювати. Ми не можемо порушувати ці норми. Окрім того, на бажання особи з інвалідністю подається індивідуальна програма реабілітації з визначенням професій, за якими можна працювати. Коли особа з інвалідністю має бажання працювати за певною професією, а у довідці від МСЕК і за індивідуальною програмою реабілітації це неможливо, ми не можемо таку роботу пропонувати. 

Сергій Копищик: «Superhumans» надає не лише послуги з реабілітації та протезування, а й допомагає загалом. Центр співпрацює з державою, з бізнесами, пропонує своїм пацієнтам, і не тільки їм, напевно, працевлаштування, навчання в ІТ-сфері. Пропонує пацієнтам роботу – стати фахівцями першого контакту. Тобто людина, яка втратила кінцівки, працює в ньому, зустрічає новоприбулих пацієнтів.

Є багато робіт, на які можна взяти людину на візку, де вона виконуватиме потрібні функції. Але коли я протезований, у мене І група неробоча, мені не вдається навчатися в ІТ-сфері, то що залишається? Утримувати сім'ю на 13 000 пенсії як інвалід І групи чи оформлятися як ФОП і працювати, на що теж потрібні гроші? Тут два боки медалі: ми даємо роботу, але не всім, бо за законом ти не маєш права працевлаштуватися. 

Руслана Палій: Якщо хочете займатися бізнесом, для учасників бойових дій є можливість надання грантів до мільйона гривень. На платформі «Дія» є заява і зразок бізнес-плану. Якщо не вмієте розробити бізнес-план, це можна зробити в нашому Центрі професійно-технічної освіти, фахівці проводять онлайн- консультації. Також можна зателефонувати до фахівців служби зайнятості або поспілкуватись онлайн, якщо не можете під'їхати. Складаєте бізнес-план, пересилаєте через «Дію», і до 10 днів вас запросять на співбесіду в онлайн-режимі, яку проводитиме комісія обласного центру зайнятості. Якщо не вдасться з першого разу погодити бізнес-план, вам вкажуть на недоліки, помилки, але після відмови ви можете знову подаватися через «Дію». Обов’язковою умовою є створення від одного до чотирьох робочих місць залежно від типу гранту: 250 000 гривень для ветеранів, 500 000 гривень для дружини/чоловіка учасника/учасниці бойових дій, 1 000 000 гривень для ветерана, який є ФОПом понад три роки. При отриманні грантів на суму 500 000 або 1 000 000 гривень треба вкласти 30% власних коштів. Найлегший варіант – 250 000 гривень і створення одного робочого місця.

Можливо, на неготовність працевлаштовувати людей з інвалідністю, особливо тих, які на візках, впливає відсутність потрібної комунікації, стереотипність мислення щодо них, як це було з працевлаштуванням учасників АТО?

Руслана Палій: Не вважаю, що є якісь стереотипи з приводу працевлаштування учасників бойових дій. Більшість роботодавців охоче взяли б візочника, але якщо підприємство розташоване вище від першого поверху, то не зможуть зробити цього, бо треба буде влаштовувати відповідні робочі місця. Проблема радше в цьому.

Довідка 

За даними управління соцзахисту Львівської міської ради, 5,6% жителів Львівської громади, тобто 47 500, є особами з інвалідністю, з них понад 1300 використовують колісні крісла. В Львівській громаді понад 7700 учасників АТО з 2014 року, які постраждали, захищаючи нашу державу. На 1 січня 2022 року обліковані 625 осіб з інвалідністю внаслідок війни, на 1 вересня 2023-го їх стало 776, а після перемоги буде значно більше.

Текст: Марічка Ільїна

Дискусію модерував Тарас Яценко

Фото: Іван Станіславський/Твоє місто

Колаж: Дмитро Тарадайка

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.