Про дитинство на Погулянці згадує мисткиня та співачка Соломія Чубай.

Наші прогулянки містом продовжуються. Ми вже встигли побувати і у найзахіднішій частині міста, і побачити кілька вулиць середмістя. Цього разу знову попрямуємо далі від міського шуму і ближче до природи. Вирушаємо на Погулянку.

Усім львів’янам відомий лісопарк Погулянка, розташований між Личаківським цвинтарем, вулицями Пасічною, Вашингтона та Зеленою. Його назва говорить сама за себе: ще в ХІХ столітті це було улюблене місце для прогулянок львів’ян. Вулиця з такою самою назвою веде від перехрестя Левицького, Мечникова та Студентської до входу в парк, де переходить у центральну паркову алею.

Найстаріший будинок колись стояв на початку вулиці (Погулянка, 4а). Навпроти нього був будиночок для прислуги та заїзд для карет, адже на Погулянку приїжджали на відпочинок з усього Львова. За радянських часів у старому будинку був дитячий садок. Згодом його знесли, а на місці, що звільнилося, звели багатоповерхівки. Тиха зелена вуличка з одно- і двоповерхових будинків, де майже кожен двір охороняє собака, віднедавна популярна серед львівських забудовників: над нею височіє різнокольоровий житловий комплекс «Оберіг». Найімовірніше, далі буде.

Багатоповерхівки на місці колишної вілли, Погулянка,4a

Про те, якою була Погулянка до багатоповерхівок, розповідає львівська співачка й менеджерка культури Соломія Чубай. Вона виросла в будиночку на Погулянці, 35, збудованому її дідом і бабцею.

Погулянка. Літографія А.Ланге 1823 року

– Наш будинок будували мамині батьки, – розповідає Соломія. – Бабця розповідала, що збудувати тут будинок було важко. Тут було сміттєзвалище, текла Полтва. Аби звести будинок, дідові довелося ночами шити плащі. Потім вони все робили самі – клали цеглу, місили цемент.

Погулянка, початок 1950-х років

Історія Погулянки сягає сімнадцятого століття. Тоді львівський бургомістр Ян Аттельмаєр узяв цю землю в оренду за дуже вигідну платню – шість злотих на рік. Він розселив на орендованих землях селян; так виникла Аттельмаєрівська пасіка.

(фото з особистого архіву Соломії Чубай)

На початку ХІХ століття власником землі став адвокат Францішек Венґлінський. Історик Іван Крип’якевич писав про нього: «Венґлінський був людиною талановитою, веселою, товариською, при тім багатою. Збирав біля себе велике товариство письменників і артистів і з ними вів веселе життя на своїй Погулянці». Саме відтоді місцевість називають Погулянкою. У 1821 року її новим власником став ресторатор Йоган Дістль, який заклав на Погулянці так званий «пивний сад».

За двадцять років уже новий власник, Йоган Кляйн, узявся впорядковувати місцевість. Він робив це досить прагматично: осушив ставок, поставив на його місці броварню, а поруч заснував ресторан, куди люди приходили скуштувати пиво Кляйна.

1940 року на Погулянці заклали міський парк. Територію розчистили, проклали алеї, вирили на наповнили водою ставки. Проте, за словами Соломії, ніхто з місцевих парком Погулянку не звав:

– Ми всі казали «ліс». Я з дитинства пам’ятаю, як тут жили вовки й лисиці. Зайців багато було. Всі ходили по гриби. Діти бігали до лісу, до озер. Там була верба й місток на острів. Там була гарна відпочинкова зона, можна було купатись, був фонтан. Зараз озеро дуже мілке, там неможливо купатись.

Вовків на Погулянці, звісно, тепер немає, а ось лисицю торік бачили. Завсідники парку регулярно зустрічали звірятко протягом кількох тижнів; імовірно, вона прийшла з Винниківського лісу, відокремленого від лісопарку Погулянка вулицею Пасічною. Озером опікується туристичний клуб «Манівці»: тепер тут тренуються веслярі на каяках.

1948 року на місці броварні Кляйна (Погулянка, 26) звели завод «Укрвино».  Тут до кінця 1990 року розливали легендарний вермут «Квіти Погулянки». Завод занепав і стоїть пусткою, а на його руїни задивляються забудовники. «Мене непокоїть, аби й там будувати не почали», – каже Соломія.

Колишній завод "Укрвино"

Мозаїка на стінах заводу

У давнину мешканцями вулиці були татари, поляки, чехи, євреї. «У крайньому будинку жив чех, – переповідає Соломія історію, почуту від бабусі. – Він сам побудував цей будинок і облаштував у дворі басейн. Усі діти ходили туди плавати й бавитись. А якось уночі його родину радянські військові вивели й розстріляли, а в будинку поселили своїх. Згодом кожен другий мешканець на вулиці був військовий, багато російськомовних.

Діти Погулянки, згадує Соломія, діти дружили й бавились разом, незважаючи на походження.

– У нас із сусідами були і є хороші стосунки. Ми всі дружимо, хоч і різних національностей. У нашому дворі найбільше гуляли. Тоді, як телевізора не було, діти виходили гуляти вранці й вертались увечері. Якщо ми бігали в ліс, усі знали, де ми: мама виходила на балкон і голосно кликала нас, щоб вертались на обід. У лісі було чути.

Особливо сміливими серед дітей Погулянки вважались ті, що наважились перелізти через огорожу на Личаківський цвинтар.

– Ще ми билися вулиця на вулицю, – розповідає Соломія. – Вахнянина й Погулянка завжди дуже воювали. Ще раніше, у вісімдесяті – це пам’ятає мій брат Тарас – тут були бійки район на район. Пасічна і Майорівка проти Левандівки. Дуже серйозно ділили територія.

Вид на Личаківський цвинтар

До того, як на Погулянці почали зводити Центр для дітей та юнацтва, на місці, де зараз будинки, були суцільні хащі, а сад Соломіїного дідуся сягав аж до трамвайної колії.

Центр творчості дітей та юнацтва Галичини

– Одного дня просто приїхали й забрали. Нашу огорожу просто зламали. За Хрущова в діда хотіли забрати й будинок: казали, що завеликий. Пощастило, що народилася третя дитина.

Вулиця змінилась, багато колишніх сусідів виїхали, на місці польських вілл постають нові будинки. «Але найгірше, коли йдеш до лісу й бачиш, як там брудно, – нарікає Соломія Чубай. – Я завжди ходила туди щось писати, малювати, просто собі сидіти. Зараз якось незатишно. Та й дерева були більші, коли ти менший». Проте, як і в дитинстві, на Погулянці чути, як б’є годинник на Ратуші. 

Підготувала Оля Василець,
фото авторки і з відкритих джерел