Про дружне життя «інтернаціонального» будинку №4, вгадування трамваїв за шумом і свого діда розповідає фотограф і громадський діяч Андрій Кирчів.

Наші прогулянки Львовом тривають. Ми вже згадували про нещодавно знайдені розписи в одному з будинків на вулиці Лисенка та показали вам, де навчався Святослав Вакарчук. Цього разу вирушаємо на Чернігівську, яка з’єднує Личаківську з Пекарською. 

Від 1825 року вулиця називалася Шпитальною, бо проходила повз шпиталь Піярів. Із 1871 року – на честь римо-католицького єпископа Самуеля Ґловінського. 1941 року стала Чернігівською, проте під час окупації її називали Кохґассе на честь німецького бактеріолога Роберта Коха, відкривача туберкульозної палички.

Найбільш упізнаваною спорудою на цій вулиці є головний корпус обласної клінічної лікарні.

Крайовий шпиталь на теперішній Чернігівській створили ще у вісімнадцятому столітті в будівлі Колегії ордену Піярів – освітнього закладу для шляхетських дітей. Колегію почали споруджувати 1762 року: тоді це мала бути чи не найбільша будівля у Львові. У 1776 році фундатор будівництва, єпископ Ґловінський помер, і споруда понад сто років залишалась недобудованою , її ліве крило завершили у 1885 року.  

Колегію Піярів (так називали чернечий орден, який займався навчанням юнацтва) австрійська влада ліквідувала 1783 року. Після цього в будівлі була тютюнова фабрика, яку невдовзі перенесли до Винник. А 1785 року тут відкрили Крайовий загальний шпиталь, при якому також було відділення для психічно хворих.

На фронтоні колишньої Колегії зберігся рельєф «Око Божого Провидіння», а у сквері навпроти 2000 року встановили пам’ятник членові Наукового товариства імені Шевченка, голові Українського лікарського товариства Мар’янові Панчишину. Професор жив неподалік у власному будинку на Клушинській, 3 (зараз це вулиця Кармелюка).

У будинку на розі Чернігівської та Личаківської з радянських часів працює продуктова крамниця. З середини минулого століття тут також ремонтували взуття.

Чверть століття на Чернігівській, 4 прожив Андрій Кирчів, львівський фотограф і один із засновників Товариства Лева, виконавчий директор асоціації «Енергоефективні міста України». Тут минули його дитинство і юність.

– Це рідне місце. Звідси, від Чернігівської, пролягав мій маршрут до Шевченківського гаю, – згадує він. – Гуляв спочатку з дідом. Іноді, коли не було часу або була погана погода, ми йшли вниз Чернігівською до Пекарської. Але частіше ходили саме до гаю, бо там збиралось дуже гарне товариство мого діда, і я, малий, мав де побігати. Діда я пам’ятаю в останній період його життя – він іще працював, а потім вийшов на пенсію й увесь свій час присвячував онукам. Він, до речі, навчив нас гімн співати. Особливо на канікулах дід ставав для мене маленьким світом.

– Наш будинок зведений наприкінці ХІХ століття, – веде далі Андрій Кирчів. – Ми його так і називали: наш австрійський будинок. Тут завжди жили дуже цікаві й різні люди, які ладнали між собою. Нашими сусідами була інша українська родина, здається, переселена з Польщі. На другому поверсі жив один із чинів МГБ, навпроти – колишній ветеран війни. Маю підозру, що в нього теж була цікава біографія, адже він був один із небагатьох мешканців нашого будинку, хто мав телефон. У решти телефони почали з’являтись пізніше, в кінці 70-х і на початку 80-х. А раніше всі ходили телефонувати до цього чоловіка, російськомовного, приїжджого з російської глибинки.

На третьому поверсі Андрієвого будинку жив професор Мартен Давидович Феллер, мовознавець, світило україністики та юдаїки. Він запропонував концепцію україноюдаїки, яка вивчає життя, побут, культуру і мову євреїв на як складової народу України.   

– Неймовірно скромна, ерудована людина, що знала понад півтора десятка мов, – розповідає про нього Андрій Кирчів. – Він жив із мамою та тіткою – така єврейська родина. Коли наш телевізор «Рубін-102» поламався, я ходив до пана Феллера. Потім звикли обходитися вдома без телевізора, але постійно працювало радіо.

Коли мати Мартена Феллера померла, всі сусіди пішли з нею попрощатись. На ранок після похорону Мартен Давидович ходив усіма квартирами і дякував за  те, що вшанували пам’ять його мами. «Він завжди вітався з усіма ще здалека», – згадує Андрій про науковця, що помер 2004 року.

У будинку під третім номером зараз відділення обласної клінічної лікарні, а за Польщі був дитячий шпиталь Святої Софії.

Будинок під номером чотирнадцять спорудили у середині ХХ століття.

П’ятиповерхівку на Чернігівській, 21 збудували зовсім нещодавно, у 70-ті роки.

Дід розповідав Андрієві Кирчіву, що під час другої світової війни на один із будинків на Чернігівській упала бомба. А біля 34-го номера досі залишається порожнє місце на місці будівлі, зруйнованої снарядом.

– Колись вулиця була засаджена великими деревами, які створювали тінь. Тут завжди було спокійно, – згадує Андрій. Вулиця не дуже змінилась із часів його юності. Тут постало кілька новобудов, які, втім, гармонійно вписались у контекст.

Жити на Чернігівській було затишно, але була одна проблема: прокидатися доводилося з першими трамваями.

– Десь о пів на шосту. Трамваї їздили старі, ще польського виробництва. Потім їх замінили на червоні, німецькі, й саме вони були неймовірно шумні. Їх було чути здалека, й ми за звуком упізнавали, який саме номер їде.

Підготувала Оля Василець,
фото авторки