Хроніки дружби на затишній львівській вулиці – від 1950-х до сьогодення.

Ми вже розповідали вам про середмістя і зовсім далекі місцини. І знов, хоч погода надворі не зовсім травнева, вирушаємо на прогулянку до нового місця – тихої вулички неподалік залізничного вокзалу й церкви святих Ольги та Єлизавети. 

 

Ім’я Григорія Квітки-Основ’яненка, автора «Конотопської відьми» та «Сватання на Гончарівці», вулиці дали 1946 року. З 1913 року вона мала назву Ченстоховська. Цей район – Клепарів – був передмістям, яке офіційно приєднали до Львова 1930 року після будівництва залізниці та трамвайної лінії. 

Пані Тетяна мешкає на цій вулиці шістдесят три роки. Каже, що мала нагоду виїхати, але не змогла проміняти свій двоповерховий будинок на щось інше.

– З цієї вулиці я пішла до першого класу, – розповідає вона. – Тоді тут були тільки такі будинки – на два поверхи. Це вже пізніше збудували вищі. Вулиця була спокійна, й завжди було чути гул – працювала трикотажна фабрика.

Із шістдесятих років п’ятиповерхівка під четвертим номером була місцем, де можна було і пошити нову спідницю, і послухати музику, і переночувати. Тут приймали одяг до хімчистки, були ательє «Хвилинка» і «Башмачки», а також музичний салон. Готель «Електрон» працює дотепер – двоє осіб можуть заночувати тут за 250 гривень. Щоправда, зручності в коридорі.

За радянських часів під дев’ятим номером був дитячий садочок. Зараз тут працює Львівська школа Монтессорі.

Активно забудовувати вулицю почали у тридцятих роках минулого століття. В одному з будинків із тих часів мешкає пані Ірина. Разом із батьками вона переїхала сюди 1948 року, коли була ще немовлям.

– На початку вулиці, де тепер п’ятиповерховий будинок, була наша галявинка й гірка. Вона впиралася просто у стіну військової частини, й ми спускались із неї на санчатах і лижах, – згадує вона. Новий будинок на тому місці звели 1968 року.

Дітей на вулиці було багато. Дружили цілими будинками. «Будинок 7, 7-а, 7-б – ми всі були друзями. Нас було восьмеро дітей, семеро дружили. А восьма подружка з нами не дуже товаришувала, вона з балкона тільки могла нам усяку шкоду робити», – згадує пані Ірина.

Фото цієї компанії – вона називає її «бражкою» – збереглося в архіві. Пані Ірина називає всіх на ім’я: «Ось це Ася, Саша, Вітя, Ляля, Віктор, Женя, Люба, Славік».

Тоді на вулиці були фруктові сади: між 14-м і 18-м будинками – сливи, вишні й черешні, навпроти – яблуні. Діти бігали туди збирати врожай, а господарі їх ганяли.

Великою подією для дітвори міг стати автомобіль:

– Якщо раз на тиждень тут проїжджала машина, то була сенсація. Ми всі за нею бігли. А вже коли старшими стали, років двадцять, то на побачення до тих садів ходили.

Ще дитиною мала Ірина не лише збирала яблука з сусіднього саду, а й додавала мамі зайвого прання: «Не розуміла, що з вікна на вулицю видно. Могла вийти після дощу, озирнутися, чи ніхто не бачить, і гуп ногами в калабані. Брудна вся, а мама у шибку стукає й грізно махає рукою: чекай, прийдеш додому!».

На вулиці пані Ірина зустрічає своїх подружок-сусідок, пані Вацславу й пані Орисю.

Вони так само майже все життя мешкають тут, і за всі ці роки жодного разу не сварилися. На одне лише нарікають: вулиця стала бруднішою.

– Колись тут жила двірничка, пані Ксеня. Вона й коридори прибирала, і вулицю. Тоді всі будинки були відчинені. А зараз замки на брамах, і все одно не допомагає Мешканці так часто міняються, що часом і не впізнаєш, хто то пішов, – бідкається пані Орися.

Зараз за чистотою в будинках стежить пані Анна. Вона пенсіонерка, але досі – вже півстоліття – працює в ЛКП на сусідній вулиці Бортнянського. Замолоду працювала на автозаводі в російському місті Тольятті, де робили «жигулі». Згодом одружилась і потрапила до Львова.

– Колись фарбувала стіни в четвертому будинку, – розповідає вона, – а за два тижні робитиму ремонт у тридцять восьмому.

Сусідом пані Ірини колись був професор Іван Ковалик. Він усе життя досліджував українську мову та слов’янський словотвір. У родинному помешканні в будинку номер чотирнадцять досі живуть його доньки.

А в сусідньому – дванадцятому – жили три сестри-польки. Свій будинок вони заповіли римо-католицькій Катедрі.

Будинки на Квітки-Основ’яненка можуть не справляти враження архітектурних пам’яток, проте знавці стверджують, що це – яскраві зразки унікального львівського функціоналізму. 

Фото авторки

Підготувала Оля Василець