Побувавши на вулиці Квітки-Основ’яненка, рухаємось на північ – до вулиці Золотої, яка веде вгору від вулиці Клепарівської та Краківського ринку до Янівського цвинтаря та Кортумової гори. Тут нечасто бувають туристи, проте Золота має свої секрети й цікавинки. Тут є оглядові майданчики, з яких відкривається унікальна панорама Високого Замку та північної частини Львова. А ще кільканадцять років тому вночі можна було чути кришталевий дзвін. Місцеві мешканці йому не дивувались: «Знов щось розбили на склозаводі».

Золотою вулицю назвали 1913 року. Перед війною, 1938-го, частину її назвали вулицею Абрагамчиків на честь польських діячів вірменського походження Адольфа й Давида Абрагамовича – актора й політика. У 1975-1991 роках вулиця називалася Мінською, а за незалежності знову стала Золотою.

Будинок №2 колись був промисловим цехом, а зараз – пам’ятка архітектури, яку, на жаль, видно за парканом лише частково.

У четвертому будинку за польських часів був міський притулок для дітей-сиріт. Тепер тут гуртожиток Львівського інституту економіки й туризму. В сусідньому, шостому будинку – ще один гуртожиток, який оселився тут іще в середині минулого століття.

Початок вулиці минає високий пагорб. Останнім часом у вихідні сюди приходили голубники – продавати й міняти голубів. Пан Микола, який мешкає на Золотій п’ятнадцять років, радить піднятись на пагорб обов’язково.

На вершині можна побачити пам’ятник, відреставрований позаторік коштом польського уряду. Це місце називають Горою страчення – відтоді, як 1768 року тут стратили гайдамацьких ватажків. 1847 року на горі повісили польських повстанців, у пам’ять яких і встановлено пам’ятник.

Ще одна назва цієї гори – Гицлівська: десь неподалік мешкав гицель, який виловлював бродячих собак. На щастя, більше у Львові такої професії немає – собаки з вулиці потрапляють до ЛКП «Лев».

Стадіон «Торпедо» на Золотій львів’яни знали як радіоринок. У кінці минулого десятиліття його перенесли на Богдана Хмельницького.

П’ятдесят років на Золотій прожила пані Марія. Їй було дев’ятнадцять, коли вона вступила до Інституту нафтопереробки. Тепер мешкає на вулиці Бічній і часто ходить Золотою повз колишню роботу до Краківського базару.

«Зараз тут такі високі дерева. Ми з колегами найбільше любили черешні, що росли під вікном – просто з вікна їли. До ягід можна було дотягнутись із вікна, а ще я мала в кабінеті довгу палицю, щоб підтягати гілки», – згадує жінка.

Фруктові дерева в подвір’ях на Золотій залишились, але не до кожного тепер доступишся. Є навіть повноцінні городи на подвір’ях.

Навпроти інституту раніше був склозавод. «Там стояли великі печі з польської цегли. Багато сусідів там працювали – виробляли пляшки, банки. Тоді ж лише скляна тара була», – розповідає пані Марія.

Тепер на місці колишнього склозаводу будують житловий район. Єдине, що залишилось від нього – цегляний паркан.

Частина старих одно- і двоповерхових вілл початку минулого століття збереглася. Подекуди їх осучаснюють.

Висотки постали й на місці одноповерхових будинків за адресою Золота, 17. «Там колись були подвір’я з густими садами, багато квітів. Коли виселяли звідти людей, щоб будувати нові будинки, я взяла собі кілька кущів», – говорить пані Марія.

Тепер на першому поверсі нової багатоповерхівки живе родина пані Світлани. Переїхали до нової квартири торік із старої частини міста, й вирішили відтворити атмосферу львівського середмістя на новому місці. Подружжя знайшло художницю, яка погодилась допомогти.

Тепер планують розписати й другу сторону будинку.

А на протилежному боці ось-ось з’явиться ще одна окраса вулиці – величезна грядка півоній.

Оля Василець