Фото: lvbs.com.ua
Сьогоднішній ранок зустрів мене жвавим обговоренням у Facebook новини про смерть Умберто Еко. Не так самого відходу письменника і мислителя у вічність, як тексту про це на одному з провідних українських порталів. Дописуючи в рубрику "Культура", непідписаний автор назвав "Маятник Фуко" - "ще одним безцелером". Чи можна очікувати бодай-якогось серйозного розуміння культури від видання, яке пропускає в "ефір" такі перли? Редактор видання, яку я шалено поважаю, написала, що це поодинока помилка, а ми всі реагуємо неправильно, виносячи нашу зауваження у публічний простір. Я її розумію: хто з нас ніколи не робив привселюдних "ляпів", хай першим кине камінь у свій монітор.
Судячи з усього, помилкою виявилося і те, що патрульний Олійник, який застрелив хлопця під час високошвидкісної погоні у Києві і тепер перебуває під вартою, пройшов переатестацію. Щойно прочитала в Ігоря Луценка, що той, будучи слідчим, сфабрикував справу проти принаймні одного автомайданівця 2 роки тому. Зрозуміло, що таким людям не місце в новій патрульній поліції, яка для всіх нас є флагманом успішних реформ. Також зрозуміло, що багато міліціонерів, які успішно пройшли переатестацію, мабуть, справді заслуговують на те, щоб бути в рядах нової поліції, якій довіряють українці.
В результаті, оця одна помилка, помножена на резонанс навколо контроверсійної трагедії, може коштувати нацполіції дуже дорого, і я щиро співчуваю людям, яким доведеться зараз цю помилку виправляти.
Чому ми стали такі нетерпимі до помилок? Чому за першою ж ложкою дьогтю ми перестаємо відчувати навіть запах меду? Причина - у тотальній зневірі і недовірі. Історія з патрульним, який стріляв, - дуже показова. Поліція не довіряла хлопцям, які напідпитку сіли в машину. Хлопці не довіряли поліції. Тепер суд не довіряє підсудному, керівництву Нацполіції і нардепам, які взяли його на поруки. Прокуратура не довіряє суду, тому чинить свій публічний суд в медіа. Міністр внутрішніх справ і його команда не довіряє ні прокуратурі, ні суду, тому теж робить одну за одною агресивні заяви. Суспільство не довіряє нікому, знову і знову натискаючи на кнопку "reset", щоб знову і знову запустити безрезультатний цикл обговорень, взаємних звинувачень і образ.
У такому травматизованову постійними обманами суспільстві як наше, довіра - дуже лякливе створіння. Нам тільки-но дай бодай найменший привід, і ми звично масштабуємо його, не залишаючи місця для сумніву: "Ми ж так і знали, всі вони - казли". Непрофесійний чи неетичний поліцейський - значить, всій поліції довіряти не можна. Безграмотний журналіст пише про Умберто Еко - значить, непрофесійними на цьому сайті є всі. Залишки довіри прогнати дуже легко. Повернути довіру - на це треба значно більше часу, ніж горизонт планування в нашій країні.
Чи можливий діалог між суб'єктами, які не довіряють одне одному? У принципі, так. Бо в нас нема вибору, ми мусимо співіснувати. І тому наш обмін цінностями здійснюється, як у гангстерських фільмах - привселюдно і під дулами з обох боків. Ми всі помішані на контролі і на прозорості. А це означає, що права на помилку ні в кого немає. Один необережний рух - і постріли летять з усіх боків.
У дні роковин Небесної Сотні незайво згадати, що по-іншому таки буває. На Майдані ми довіряли одні одним. Ми приносили їжу, гроші, медикаменти, речі, без найменшого сумніву, що їх буде використано за призначенням. Ми пускали малознайомих людей додому і грілись пізніми вечорами біля вогню в товаристві чужих дядьків. Ми стояли в натовпі, не хвилюючись за гаманці в сумках і телефони в кишенях. Зрештою, в найважчі моменти ми стояли, знаючи, хто людина поруч теж стоїть, і не зрадить.
Тепер же, на фоні суцільних #зрад, ми забули, як це. Верхівка хоче контролювати потоки, ми хочемо контролювати верхівку, ми просимо про прозорість, і потім губимось між правдою і брехною в каламутних інформаційних Ніагарах. Ми, хто приходить у сльозах на алею Героїв Небесної Сотні, розучились вірити в добрі та чесні наміри живих.
Ця дорога веде тільки вниз. Ми мусимо знайти в собі достатньо любові до інших і віри одні в одних, щоб подолати кризу довіри. Це стосується як політиків і керівників держави, яким у ці дні має бути соромно за те, що розтратили довіру людей, так і кожного з нас.
А поки що нам всім варто пам'ятати приказку: тим, хто живе у скляному будинку, не варто кидатися камінням. І обережно ходити там, де багато побитого скла. І не розкидатися довірою.
Ярина Ключковська, 20 лютого 2016 року, джерело
