Українці мають шанс на зміни, якщо перестануть себе жаліти

2092 0
Україна – у посттравматичному стресі. Ми хочемо змін – і боїмося їх. Але є різниця в тому, яку ми займаємо позицію: жертви, чи того, хто вижив. В момент, коли перестаємо себе жаліти та починаємо розуміти, що «вижили» й хочемо кращого майбутнього, тоді в нас є шанс. Шанс на зміни.
фото: starylev.com.uа

фото: starylev.com.uа

Безперервний посттравматичний стрес: чому нічого не змінюється?

Україна хоче змін – і боїться їх. Ми всі розуміємо, чому хочемо змін, але не знаємо, чому боїмося їх. З Несторівською групою (неформальне об'єднання інтелектуалів та громадських активістів, створене з метою розробки стратегічного бачення України – Авт.) ми розбирали це питання, досліджували зроблене й вивчене до нас. Виявилося, що українці, на відміну від інших європейців, мали катастрофи в абсолютно кожному поколінні: Перша світова, Голодомор, Друга світова, Чорнобиль, складнощі 90-х... Ми просто не встигали відійти від цього й у нації виробився страх змін і уявлення, що кожна наступна зміна веде до погіршення. Українцям бракує безпеки. Це проявляється не тільки в тому, що ми висловлюємо, а й у тому, що закарбувалось у поведінці. Тому подолання небезпеки, не тільки чисто фізичної, а й і в уявленнях – це те, з чим нам доведеться давати собі раду ще декілька поколінь.

Ментальність – одна з найскладніших тем для розуміння українців. Нам найлегше уявити, що найбільші розділові лінії – це Схід і Захід, українськомовні та російськомовні, католики та православні. Це гучніше кричить,  більш помітно в одязі, у розмові. Але нам треба усвідомити, що менш помітні, але набагато важливіші зміни відбуваються всередині цих груп. Фактично, боротьба сьогодні відбувається між тими, хто хоче позбутися радянських цінностей і тими, хто діє за принципами радянського варіанту: дискутуючи – не переконують, а намагаються знищити, прагнучи чогось – досягають цього тільки через зв’язки.

Суспільство тотальної недовіри – ще один наслідок безперервних катастроф. Українці страждають на хворобу «навченої безпорадності», але уявлення про те, що хтось мені щось винен, неприпустиме для суспільства.

Попри це все, є одна риса, якої від українців не очікував ніхто, навіть вони самі. Це той рівень стійкості, який ми всі проявили за останній майданний і постмайданний період. Опірність під сильним тиском була і є настільки високою, що вийшла за межі всіх окреслених графіків. Увесь цей травматичний досвід, окрім всіх негараздів, усе-таки допоміг нам випрацювати безмежну стійкість.

Перекодовувати ментальність: як досягти омріяних змін?

Українське суспільство – суспільство знизу вгору. Якщо громадяни переконані, що зміна потрібна – цю силу майже неможливо зупинити. Водночас, не можна підписати наказ і «зверху» забезпечити, щоб всі його виконували. Доки ми як громадяни не будемо переконані, що нам потрібна зміна – вона не відбудеться.

У нас вся країна в посттравматичному стресі. Але є різниця в тому, яку ми займаємо позицію: жертви, чи того, хто вижив. В момент, коли перестаємо себе жаліти та починаємо розуміти, що «вижили» й хочемо кращого майбутнього, тоді в нас є шанс.

Ми не маємо права говорити «у мене стрес від того, що у нас немає гарантованого майбутнього». Нам довелось вчитися жити з тим, що гарантованого світлого майбутнього немає, але нам доводиться гребти лапами й тяжко працювати, щоб наблизити імовірність того, що воно буде кращим. Для того обсягу й глибини змін, яких ми всі хочемо, просто немає такого варіанту, як продовжувати  тримати ноги в теплі й не напружуватися. Нам доведеться докладати надзусилля. Чекаючи п’ятниці кожного тижня, страждаючи п’ять днів на роботі, ми потім споживаємо результати праці один одного і розуміємо, що це не ті зміни й результати, яких би хотілося.

Ми спроможні дати собі раду набагато краще, якщо вимкнемо «навчену безпорадність» і замінимо її «анонімною довірою». Звісно, простіше підняти лапки, аніж вивчити ще одну мову, піти на курси, розпочати маленький проект. Але якщо ми хочемо змін, то повинні брати на себе відповідальність, навіть дуже маленьку, але за межами свого кола.

Концентруватися треба на майбутньому.Уміти вивчаючи, поважаючи, пам'ятаючи минуле, жити в сьогоденні, але зусилля спрямовувати в майбутнє – це допоможе нам «видряпатися». Бо інакше стану завантаженості ми просто не позбудемося.

Утопія vs Бачення: як розширити свої горизонти

«Горизонт планування» – це те, наскільки далеко ми спроможні уявити, виміряти, запланувати. Обмеженість української версії горизонту – наслідок того ж посттравматичного стресу. Тому один зі способів його подолання – спроба навчитися уявляти, вимірювати й планувати далі. Я, як стратег, розумію, що є велика різниця між утопією і цим баченням. Нам важливо уявляти те, що може бути достатньо привабливим, щоб вставати з ліжка у противний листопадовий день. Але воно має бути достатньо реальним, щоб ми могли туди дотягнутися. Це те, що історики називають залежністю майбутнього від минулого: ми не  в полоні минулого, ми здатні його подолати, навчаючись планувати на довшу перспективу, навіть з точки зору мрій і уявлень.

Працюючи над «Договором гідності заради сталого розвитку», Несторівська група виявила: стан сталого розвитку виглядає для більшості громадян бажаним, але далеким і недосяжним. Тому намагаючись створити стратегію, ми доповнили ще одну важливу концептуальну частину – своєрідну проміжну опору – ввели поняття «сталої безпеки» між теперішнім станом завантаженості й досягненням сталого розвитку. Це своєрідна серединна точка, від якої можна вимріювати майбутнє.

Ми маємо розуміти, що люди хочуть і що людям болить. Ми не можемо фокусуватися тільки на болю, бо це буде безмежне продовження минулого. Або тільки на мрії, бо це красиво, але не практично. Точка сталої безпеки – саме те, до чого ми маємо прагнути  зараз.

«Контрінтуїтивне»

Я вірю, що люди мають право бути різними. Що робити з тими, хто не хоче змін? «Договір відкупу», який сформувала Несторівська група, передбачає, що ми як суспільство відповідаємо за те, щоб заробити на те, що відповідає рівню гідності. Натомість  вони не блокують зміни, які ми хочемо здійснювати. Вірячи в свободу, треба вірити в неї до кінця. Якщо хтось не хоче бути активною частиною суспільства, дати йому цю можливість. Але настільки, доки це не перешкоджає тим з нас, хто хоче щось робити. Важливо, щоб свобода нічого не робити не блокувала рух суспільства в цілому.

Маленькі історії великих змін

Маленькі історії успіху є майже в кожній галузі. Часто це всупереч, а не завдяки. Кожен міліметр прогресу дається непропорційно великими зусиллями. Але коли хтось переміг – проводимо риску на піску: тут вдалося – закріплюємо успіх і йдемо далі.

Ми з вами в своєму колі в постмайданний час бачили десятки й сотні талановитих, небайдужих й активних людей, яких буквально «всмоктало» на ролі, де треба розробляти та впроваджувати зміни. Хтось був більше підготовленим, хтось менше. Зараз очевидно, що дуже багато з тих, хто думав, що об стіну треба просто сильніше битися й голосніше кричати, щоб вона впала, тепер починає розуміти, що треба трохи більше думати. Раніше тих, хто думає, вважали нудними, а тих, хто діє класними. Зараз по складних запитаннях, які активісти ставлять на стратегічних сесіях, по вироблених стратегіях, я бачу наскільки глибокий і цікавий підхід вони застосовують. Це вже не кидання на стіну, це розуміння, що потрібно знайти ту точку, у яку треба вдарити зосередженою силою, щоб зруйнувати цю стіну. Вони замислюються про необхідність синхронізувати силу удару.

Найважливіша зміна, що відбулося на міжнародному рівні: вже не існує фрази «українська криза». Натомість здатність допомогти Україні це як тест на готовність бачити Європою об’єднаною. Втома від України була після Майдану. Зараз же відбувається підйом через розуміння важливості того, що у нас відбувається. Шанси – хороші, але виклики продовжують бути жорсткими.

У часи Майдану ми класно навчилися боротися «проти», а тепер потроху вчимося боротися «за». А «за» воювати набагато складніше, бо вчимося домовлятися й довіряти, щоб подолати брак безпеки. З ним легше боротися, об’єднуючись і будуючи маленькі острівки довіри.

В Україні зараз реально правлять не парламентарі, а громадянське суспільство та міжнародні партнери. В радянські часи існувала презумпція некомпетентності – уявлення про те, що в Україні не можна розробляти реформи. Їх створювали деінде – і привозили до нас. Основна зміна, що відбулася – ми тепер розробляємо реформи самі. Однак громадянське суспільство не має влади втілити їх практично, проголосувати за них, тому воно їх розробляє і потім пояснює з допомогою міжнародних партнерів політикам при владі. Нам потрібна не стільки наявність зв’язків між політиками, дипломатами, громадськими організаціями тощо, скільки існування чогось спільного, до чого вони готові докладати зусилля.

На шляху до змін: секрет успіху Олександри Бакланової

Я із Севастополя. Потім я росла в Ляйпцигу в Німеччині, де ти взимку грієшся в церкві, у якій грав Бетховен, ходиш до гарного садочка, маєш друзів з усіх країн. А потім був жорсткий переїзд. І школу я закінчувала в Луганську. Ці контрасти й неймовірно різні досвіди навчили мене розуміти, що кожна людина – це цілий всесвіт. Завдяки цьому мені не треба було себе переучувати, вдалося уникнути радянського виховання, від початку розуміти цінність кожної людини, незалежно від її походження.

У кінці навчання в університеті, під час триденної навчальної поїздки в Лондон, я виробила 3 основні цінності в своєму житті на той момент: свобода, творчість як творення і пристрасть як небайдужість. І далі вони тільки еволюціонували.

Коли, наприклад, після роботи в європейському офісі «Sony»в Німеччині, я вирішила повернутися в Україну, усі казали: «Повертатися? Нащо? Що ти робиш?». Після цього було створення бізнес-школи в Києво-Могилянській академії. Почувши Павла Шеремету на одній із конференцій, де він розповідав про потребу в гідній бізнес-школі, я підійшла і сказала, що хочу працювати з ним. У відповідь на його «Приходьте, коли буде школа» відповіла: «Ні, мені цікаво створювати». Готовність працювати з чимось, що не дає миттєвої винагороди, натомість вимагаючи багато вкладень, іти на всі ризики, з цим пов’язані були свідомою відмовою від цілком реальної роботи в міжнародній компанії та миттєвого успіху, бо мені це було настільки цікаво. Коли через 3,5 роки запустилась ця школа, а через 5 – стала № 1 в Україні, це стало саме тим моментом, коли проводиш риску на піску й кажеш: «Ми змогли».Нам всім потрібно мати, на що спертись, на що можеш твердо стати для наступного стрибка. Це щось, що дає можливість відштовхнутися й іти далі.

Один із найцінніших для мене моментів, коли я бачу в очах студента: «зрозумів», або коли команда керівників і власників компаній розуміє: «о, тепер ми знаємо, куди нам». Якою б я не була втомленою, це саме те, що заряджає неймовірною енергією. Другий момент – чути про успіхи студентів. На моїй програмі в УКУ було кілька сестер-монахинь, які дуже хотіли мати монастир, але не отримували фінансування. Вони думали-думали й вирішили вирощувати трави й робити чаї. Коли вони за рік надіслали мені свій чай, я була настільки щаслива. На фоні великих бізнесменів, корпорацій це такий крихітний проект, але для них це було важливо.

Немає секрету успіху, є секрет важкої наполегливої праці. Бажано з розумінням того, до чого саме докладаєш зусилля, щоб бути в тій сфері, у якій робота – не страждання, а спосіб себе проявити. Успіх і щастя – пов’язані, але не на 100% взаємозалежні. Важливо іти щасливим на роботу й з неї. І якщо хочеш будувати краще суспільство – треба шукати саме ту сферу, у якій втілиш себе якнайкраще на благо іншим.

Довідка. Олександра Бакланова – експертка з питань стратегічного розвитку та управління змінами, партнерка та директорка експертної компанії «pro.mova», бізнес-партнерка компанії Capital Strategy. Є учасницею Несторівської експертної групи (візія для України 2025) та Унівської експертної групи (візія для Львова 2025).

Працює у сферах розробки стратегій для бізнесу, менеджменту, управління змінами. Працювала над розробкою освітніх програм в галузі сталого розвитку в Європейській штаб-квартирі SONY в Німеччині. Має досвід створення та модерування навчальних програм для більш ніж 30 конференцій, інтерактивних семінарів та тренінгів в Україні та за кордоном. Викладає в KMBS та Українському Католицькому університеті. Сфера професійних інтересів Олександри лежить на перетині стратегій, маркетингу та комунікацій.

З розмови Олександри Бакланової та Мар'яни Савки на тему «Логін: свобода. Пароль: відповідальність» в межах проекту «12 неймовірних жінок про цінності, які творять людину».

Записала Людмила Рубцова 


Читайте також:
Новини від KINOafisha.ua.
Загрузка...
Загрузка...
Кінотеатр Планета кіно IMAX (Львів).

Коментарі (0)

Додати коментар