«Бійців з окупованих територій навколішках не проводжають». Історія польської волонтерки

2999 0
Ольга Соляр народилась і виросла в Польщі. З 2014 року волонтерить для ЗСУ. Етнографиня і перекладачка за фахом, вона доправляє нашим хлопцям на передову автівки, одяг, оптику, засоби зв’язку. Називає себе радикальною і дратується через тих, що не переймаються війною, бо, на її думку, ця війна стосується не лише Європи, а й цілого світу.

Тvoemisto.tv запитало Ольгу Соляр про те, чому вона їздить на передову, що мотивує її допомагати українській армії і від чого, навпаки, опускаються руки.

Розкажіть про себе. У вас українське коріння?

Я є громадянкою Польщі, тут народилася, як і мої батьки. Але наша родина має мішане коріння. Одна з моїх бабусь походить із Сумщини, теперішній Конотопський район. Друга – з Литви. Один дідусь – кашуб із північної території Польщі з боку Балтійського моря, другий – з-під міста Ярослава, що вважається одним із центрів історичного Надсяння. Він називав себе напівполяком-напівукраїнцем. А ще наша родина має німецькі й татарські корені. Це і вплинуло на те, що треба було самій встановити внутрішній діалог між усіма елементами й наративами, що панували у ній. З одного боку, наратив польський, з другого – патріотичний український. 

Я завжди відчувала, що мої українські гени найсильніші. Бабуся-українка багато розповідала мені про Україну. Одного разу я навіть побувала з нею на Сумщині – їздила до її сестер, бачила наддеснянські краєвиди. В той момент українські родичі стали для мене дуже близькі, я зрозуміла, що це моя земля.

І це дало вам розуміння, що не варто бути осторонь війни?

У нашій родині ми ніколи не були осторонь жодних подій, завжди на все реагували, допомагали. Розумію, що не мушу цього робити, але роблю. Однак є українці, які просто наживаються на війні, і це мені дуже болить, обурює. Мушу тоді опановувати себе.

Так, я радикальна. Вважаю, що війна в Україні не стосується лише України, а й Європи, світу загалом.

Що найбільше вас обурює?

Байдужість та дорогі автівки на українських номерах у Польщі.

На початку війни ви допомагали українцям із пошуком квартир у Польщі.

Це було тільки в перші дні повномасштабної війни. Згодом я перепрофілювалася, питання біженців не стало для мене пріоритетним. Зрозуміла, що цим займається вже чимало людей, що тут їм нададуть усю необхідну допомогу. Цих людей одразу машинами привозили з вокзалу і розселяли, у той час як хлопці там, у гарячих регіонах України, стримували орду і потребували допомоги.

Дотичність до війни повинна бути в кожної людини. Не має значення, чи ви постійно збираєте допомогу, купуєте необхідні речі, чи раз на місяць плетете маскувальні сітки – це все допомога. А якщо не маєте часу, можна переказувати кошти на військо.

Пригадую, як іще в 2014 році ми зупинилися в одному селі на Волині. Старенька бабуся передала хлопцям часник у торбі. Бідкалася, що хотіла би передати щось інше, чогось більше, але не має. Я тоді аж розплакалася. Ще одна бабуся в’язала військовим шкарпетки. Це все приклади того, що кожен із нас може, мусить щось зробити для нашої перемоги. Якби не зусилля маси людей, то москалі вже давно були б на заході України. Тож зупинятися ми не маємо права!

Знаєте, дуже патріотичною є українська громада в Польщі. Ми виростали на міфах про Україну: про Україну-неньку, Шевченкову Україну, Україну, оспівану в піснях. Це закладене в нас змалечку, цього важко не помітити, не відчути. 

Не знаю нікого з представників нацменшини в Польщі, хто був би байдужий до України. Всі щось роблять, допомагають, збирають, донатять. 

Ви часто їздите на передову?

У 2014 – 2015-их роках я була в захваті від Луганщини. Там збереглися прекрасні залишки діалекту української мови. Чути тамтешню вимову було дуже приємно. А зараз, з Донеччини пригадую бабу Сашу, яка так «соковито» українською говіркою проклинала москалів. Це було страшно, але так щиро.

Не люблю назви Донбас, бо це радше про вугілля, а не про людей, не лише про територію України, а й про кацапів… Краще казати Донеччина, Луганщина. Отже, Донеччина, куди я тепер їжджу, чудова і прекрасна, як і люди, які її населяють: хороші, добрі, теплі, звісно, вимучені та знищені роботою і війною. Зараз там досі живе чимало бабусь, які в своїх помешканнях приймають, годують і дають нічліг нашим хлопцям.

Що скажете про свою крайню поїздку на фронт, як вона минула?

Це вже була 13 поїздка. Завжди на Донецький напрямок – до батальйону з колишніх «айдарівців», хоча на початку допомагала різним групам.

Цього разу доправила зимові берці, фліки, рукавички, куртки, тобто теплий одяг. Допомагала також перегнати дві машини, які купили інші волонтери. Наступним разом везтиму машину, яку передала донька активіста, який помер ще півтора року тому. Цією автівкою ніхто не користувався, тож вона вирішила, що так буде краще.

У фронтових умовах машини швидко ламаються, а тепер потребують ще й зимових шин. Бійці чимало власних коштів віддають і на ремонт автомобілів, і на пальне, бо розуміють, що справна машина може врятувати їм життя.

Також нашим військовим украй потрібні обігрівачі, активні навушники, рації.

Кому допомагає ваш фонд «Магія Карпат», з ким співпрацюєте?

Організаціям не допомагаю ніколи. Також жодної допомоги намагаюся не залишати іншим волонтерам, аби передали чи відвезли. Якщо таке буває, це лише тим, до яких маю довіру і постійно співпрацюю.

Я радикальна і критична, але завжди перевіряю, кому допомагатиму. В 2014 році мала неприємну ситуацію, коли мене, громадянку Польщі, викрали люди колишнього нардепа: одягнули на голову мішок, привели у підвал і цілу ніч допитували. Чоловіки були в балаклавах, із автоматами і чинили на мене тиск, аби я їм допомагала. Згодом мене відпустили, але тоді вкрали бус, яким ми приїхали з гуманітаркою. Справи перебували в Нацполіції, СБУ, але їх закрили…

Зараз, окрім військових, допомагаю цивільним у прифронтовій зоні. Найбільше мене зворушують старші жінки, які все життя пропрацювали у колгоспі, їхні чоловіки померли, діти роз’їхалися, а до них нікому не має діла. Поблизу ні магазинів, ні аптек, до них не їздять маршрутки, взагалі ніхто не приходить. Ті жінки не можуть виїхати, бо не мають куди. Коли самотнім людям у віддалених прифронтових селах я час до часу приношу пакети з напростішими продуктами, іншими необхідними речами, вони плачуть.

А хто є основними донорами вашого фонду?

Гроші на фонд переказують різні люди, але переважно українська громада в Польщі. Також допомагають поляки, які розуміють і воліють підтримати Україну. Важко сказати, в яких пропорціях, приблизно 50 на 50. Бувало таке, що уродинник передавав усю суму, яку йому подарували. Також скидали гроші, зібрані на похоронах. Кілька днів тому передали гроші зі збірки під час похорону пані Ірини Дрозд, яка більше 30 років була директоркою Загальноосвітньої школи з українською мовою навчання імені Т. Шевченка у Білому Борі, що знаходиться на півночі Польщі. Там зібрали чималу суму, за яку я зможу купити хлопцям нічник або авто. Такі моменти дуже зворушливі.

Чи можете сказати, скільки загалом вдалося зібрати фонду, на яку суму ви вже допомогти бійцям?

На початку війни я ще робила підрахунки, а потім збилася і дуже про це шкодую. Є кошти, які скидають на банківський рахунок, а буває, що небайдужі передають гроші або ж купують необхідне. Загалом ми завезли і розподілили допомогу на суму близько пів мільйона доларів.

За цей час везли все: куртки, шапки, термобілизну, окуляри, медикаменти, лопати, сокирки, оптику, сухпайки, шоломи, броники, машини, шини, аптечки, взуття… – все, чого потребували хлопці.

Чим займаєтеся між поїздками на схід?

Працюю в Польщі перекладачкою з української мови, маю справу переважно з документами, так і заробляю на життя. Наукою не займаюся, не працюю у виші вже зо два роки.

Знаю, що ви ще й етнографиня. Чи придається це вам під час поїздок на фронт?  

Так, я дослідниця так званого магічного мислення, роками займалася вивченням народної магії. Магічне мислення присутнє на фронті, я помічаю відразу. У мене все зведене до автоматизму, тож, перебуваючи на сході, завжди проявляю дослідницьку цікавість. Якось розмовляла з жінкою, яка в селі залишилася сама. На запитання, чому вона не виїжджає, моя співрозмовниця відповіла, що, перш ніж поїде, має побачити віщий сон і чекатиме його до останнього. Жінка ця віруюча, щоразу просила Бога бачити віщі сни. Якщо їй насниться біблія – то поїде із села, а якщо коза – то залишиться. Це і є магічне мислення. Вона таки виїхала, її дім розбомбили, і кози бігають самі.

Що вас мотивує знову і знову їздити на фронт?

Вперше я поїхала туди, ще нікого не знаючи. Моя мотивація йде зсередини. Я завжди була активна, брала участь в Помаранчевій революції, Майдані. Маючи 15 років, вчилася в українському ліцеї у Білому Борі і тоді вже розуміла зміни, які відбуваються в Україні. Знала, що є Революція на граніті. Адже вже тоді, у 15 років, для мене було природно солідаризуватися з українцями. 

Напевно часто відчуваєте втому.

У мене втома від того, що я нічого не роблю. Фізичну втому відчувала на початку війни, коли постійно дзвонили і про щось просили або коли поверталася після відвідин хлопців, їхала в «буді» буса, лежала на карематі й переверталася з боку на бік, як мішок картоплі. Але коли згадувала, що хлопцям у холодних окопах ще гірше, твердіше, небезпечніше під постійними обстрілами, до мене поверталося натхнення. Тому й кажу: кожен мав би пережити таку «терапію».

Багато разів була з бійцями на «нулі», відчувала, як це є, коли свистять над головою ракети. Тому тепер, коли втомлююся, відразу згадую хлопців, які там, на передовій, і втома умить зникає. Опановую себе, кажу, що треба далі працювати – аж до перемоги. Зараз втомою не дуже переймаюся більше  байдужістю людей. Ось це мене направду втомлює. Бісять байдужі українці!

А як щодо мотивації українських військових?

Для мене хлопці, які стоять на передовій, є героями, перлами, діамантами, надзвичайними патріотами України. Я зустрічала багатьох бійців із Луганщини, які мають абсолютну патріотичну свідомість. У момент вторгнення вони відразу ж подалися на блокпости і ледь не голіруч намагалися відбивати ворожі атаки. А коли зрозуміли, що на них суне велика колона техніки, долучилися до іншого підрозділу й тероборони. Їм тоді ніхто не допомагав, навіть не було підтримки родичів, бо вони або виїхали, або ж опинилися на окупованій території. Є й випадки, коли членів сім’ї, синів наших бійців насильно затягнули в «ЛНР». Для хлопців це розпач, особливо коли батько воює за Україну, а хтось із рідних перебуває на боці ворога…

Коли гинуть бійці родом з окупованих територій, їх майже ніхто не проводжає, село не стоїть навколішки, люди не кидають квіти поперед труни, бо нема кому.

В мирному житті хтось із них був фермером, садівником, мав гектари землі, хтось – власником крамниці, а тепер вони не мають нічого. Але воюють, захищають свою землю. Ось таким хлопцям я допомагаю і буду допомагати. 

Для всіх охочих допомогти фонду «Магія Карпат» грошима для закупівлі українським військовим необхідних речей подаємо банківський рахунок:

Fundacja Magia Karpat

CODE BIC/SWIFT: PKOPPLPW

PLN account: PL47 1240 2568 1111 0011 1177 6048

USD account: PL59 1240 2568 1787 0011 1183 3406

EUR account: PL32 1240 2568 1978 0011 1333 8512

Примітка в назві: Darowizna Pomoc Ukrainie/Donation to help Ukraine

Ольга Шведа

Фото Ольги Соляр

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Війна і наступ Росії

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!