Вулиці Львова. Міст через Полтву – вулиця Герцена

12771 0
Легендарна Шкоцька кав’ярня, описаний у польській літературі вітраж та сумна історія про жінку, на яку впав конус.

Вулиця Герцена з’єднує проспект Шевченка з нижньою частиною вулиці Івана Франка. Колись це була маленька стежка, яку згодом вимостили бруківкою. З 1913 до 1941 року називалась на честь Владислава Лозинського – польського історика й письменника, що жив у Львові. Німці перейменували її на Тюльпанову (Tulpenstrasse); радянська влада, повернувшись улітку 1944 року, спершу відновила стару назву, а за півроку перейменувала на честь російського революційно-демократичного письменника Олександра Герцена.

Із п’ятого будинку на обідню прогулянку виходять Ольга Іванівна з Михайлом Георгійовичем. Подружжя мешкає на вулиці Герцена тридцять сім років. Жінка розповідає:

– У нашому будинку жила народна артистка Володимира Чайка. Вона двадцять років була примою львівського театру. Мала чудовий голос, викладала в академії. Тому ми часто чули, як вона розспівувалась, і студенти часто приходили до неї додому співати. Померла кілька років тому, коли мала вже під дев’яносто.

Чоловіком Володимири був скульптор Яків Чайка, один з авторів пам’ятника Іванові Франку, що стоїть перед Львівським університетом.

– А ще він ленінів робив, – додає Ольга Іванівна. – А за радянської влади будь-кому ленінів робити не дозволяли. В нього це вдало виходило. Але він такий проукраїнський завжди був. Міг робити скульптури Леніна і розповідати анекдоти про совітів.

П’ятий будинок на вулиці Герцена збудований на початку тридцятих років. Відтоді його не ремонтували. «Зараз аж плаче і тріщить, бо стоїть на болотах, нарікає Ольга Іванівна. – Тут озеро колись було – просто під нашим будинком. Тут і Полтва десь тече».

Річка текла просто посеред вулиці. На перехресті сучасних вулиць Герцена, Фредра і Саксаганського через Полтву був збудований місток. 1830 року на ньому встановили фігуру святого Яна Непомука. 1890 року скульптуру перенесли до костелу святого Миколая, а річку замурували під землю.

 У будинку №4 ще за польських часів було консульство Фінляндії та ательє капелюхів пані Чапліцької.

Шостий будинок споруджений 1911 року за проектом відомого польського архітектора Войцеха Дембінського. Всередині будинку – унікальний одинадцятиметровий вітраж 1912 року. Хто його автор — достеменно невідомо. Під час Другої світової в будинок влучив снаряд, і нижня частина вітражу була зруйнована. 2015 року вітраж реставрували, але через те, що жодних фотографій не збереглося, малюнок у нижній частині замінили білим матовим склом.

Саме цей вітраж у романі «Дім з вітражем» описує польська письменниця українського походження Жанна Слоньовська: «Земля, вода, небо – зображення тематично розвивається знизу вгору. Не вистачає найнижчої частини – підземелля – невідомо, що з нею сталося. Цей вітраж алегорія життєвої мандрівки. Він супроводжує кожного, хто підіймається чи спускається крученими сходами».

Найстаріший будинок на цій вулиці – сьомий номер – споруджений у 1906-1907 роках. Він вирізняється специфічним «закопанським стилем», популярним за тих часів у Галичині (у ньому використовуються елементи народної архітектури Карпат), і ніжно-блакитним кольором стін.

Колись це був польський академічний (студентський) дім «Лозинець». Тут польське студентство організовувало мобілізацію для оборони Львова. 31 жовтня 1918 року звідси вийшов перший підрозділ оборонців під командуванням студента Анджея Баттаглія. На будинку згодом почепили пам’ятну дошку «Akademicy — obrońcy Lwowa. 1918–1928», але до наших днів вона не збереглася.

Інша тутешня мешканка – теж пані Ольга – народилась, одружилась, виростила дітей, а зараз виховує онука в дев’ятому будинку по вулиці Герцена, збудованому в кінці 20-х. Розповідає, що під час німецької окупації будинок став гуртожитком для військових.

– Мої батьки заселилися сюди після війни. Може, це й на щастя, але глобальних змін не відбувалося: завжди було спокійно, – згадує вона. – Ще коли була дитиною, пам’ятаю, що тут жили вірмени, євреї, українці, росіяни. Часто одну велику квартиру, півтораста квадратних метрів, на дві родини ділили. Ми всі дружили між собою, у внутрішньому дворику не було парканів. Ми, діти, гуляли надворі, бавились, бігали. А наша сусідка – дитяча лікарка – підходила й роздавала всім вітамінки-драже. Але були й трагічні події. Навпроти нас є красивий, високий будинок. У шістдесятих роках там на колонах стояли конуси. Якась старенька пані йшла, і той конус їй просто на голову впав. Усі збіглись, хотіли подивитись, і я теж…

Будинок №10 з’явився лише п’ять  років тому. До Другої світової на цьому місці була частина сусіднього будинку, згодом зруйнована вибухом газу. Руїни розчистили, залишивши між будинками простір.

– Між цими будинками був вихід на сусідню вулицю до шахового клубу. Тут була збита з дошок естрада, на якій ми співали й танцювали. Поруч була трансформаторна будка, росла берізка і дві тополі, – згадує пані Ольга.

2012 року на цьому місці звели готель Nobilis. Він стоїть фасадом до вулиці Фредра, а на Герцена виходить балкон із годинником. На другому поверсі сидить панянка з віялом, поруч – молодик із гітарою, а між ними — годинник.

На розі Герцена й Івана Франка на початку 1950-х облаштували сквер із дитячим майданчиком і скульптурою. Пані Ольга пам’ятає статую вже майже зруйнованою. «Під землею там було бомбосховище, тому назовні виходила широка вентиляційна труба. На ній був кам’яний дашок і біла куля», – згадує жінка.

Будинок на розі сучасних вулиць Фредра й Герцена звели 1909 року. Тут, на тогочасній Академічній (студентській) площі, була легендарна Шкоцька (шотландська) кав’ярня. Неподалік була стара будівля головного корпусу Львівського університету, тому сюди часто заходили математики. Їхні ідеї та теорії досі можна прочитати в товстому зошиті – так званій «Шотландській книзі».

Коли пані Ольга була юною, в цьому будинку була їдальня, варенична, чайна, а потім кафе «Веселка». 

«Але ми ніколи туди не ходили – там був дуже дивний контингент, – згадує вона. – Ми частіше ходили один до одного в гості. Мама давала мені двадцять шість копійок і я бігла до крамниці солодощів, купувала сто грамів вершкового ірису, а потім усі сідали чаювати». Зараз у будинку готель, а на першому поверсі – ресторан, якому повернули легендарну назву «Шкоцька».

Підготувала Оля Василець

Фото автора та з відкритих джерел