фото: tvoemisto.tv

фото: tvoemisto.tv

Вулиці Львова. Софіївка – верхня частина вулиці Франка

8409 0
Tvoemisto.tv розпочинає серію знайомств із вулицями нашого міста – «Вулиці Львова». Кожен матеріал-прогулянка розповідатиме про окрему вулицю: не лише цікаві факти, архівні фото та цитати з хронік, а й розповіді львів’ян, які пам’ятають старі часи. Якщо ви хочете розповісти цікаву історію про свою вулицю або знайомі з людиною, готовою поділитись унікальними спогадами про минуле Львова, пишіть нам на скриньку: tvoemisto.tv@gmail.com.

Сучасна вулиця Івана Франка простягається від площі Соборної повз Стрийський базар аж до вулиці Панаса Мирного. Вулиця робить круті повороти та складається з частин, що різняться за архітектурою та плануванням – від щільної забудови середмістя до оточених садами вілл. 1950 року цю чудернацьку вулицю завдовжки понад три кілометри склали з чотирьох різних – Червоноармійської (колишньої Панської), Чернишевського (колишньої Зиблікевича), Тімірязєва (колишньої Святої Софії) та Франка (колишньої Понінського), а також площі Пруса.

Верхня частина вулиці тягнеться від церкви Святої Софії уздовж головної алеї Стрийського парку. Її найвища точка – чотириповерховий будинок середини ХХ століття під номером 161 навпроти зведеного нещодавно університетського містечка Українського католицького університету.

Неподалік – зведений 1926 року палац (Понінського, 33 – зараз Франка, 157), який за радянських часів був будинком культури спершу «Львівенерго», а згодом заводу «Львівприлад». Тепер тут міський відділ реєстрації актів цивільного стану.

До кінця XVIII це була малолюдна околиця міста, поросла буковим лісом. Її найдавніша відома назва – Кошнарівка – пов’язана із власником цегельні Яном Кошнаром. 1594 року коштом львівської міщанки Зофії Ганель на горі звели дерев’яний костел Святої Софії, на честь якого місцевість стали називати Софіївкою.

Під час турецької навали 1672 року костел згорів. На його місці 1765 року звели вже кам’яну церкву (Івана Франка, 121а). Згодом власник Софіївки Ян Лукевич заклав біля церкви фруктовий сад. Письменник Валентин Хлендовський, зачарований красою й затишком місцевості, описав Софіївку у своєму творі 1825 року «Свята Софія».

Із 1876 року тут почали активно будувати вілли. За чотирнадцять років спорудили шістдесят маєтків, а 1895 року вулицею, названою на честь мецената Вінцента Понінского, проклали трамвайну лінію. Причиною, з якої одна з перших у Львові ліній електричного трамвая вела саме на Софіївку, була Галицька крайова виставка, що відбувалась у Стрийському парку: згодом трамвайну лінію продовжили до самої виставки. Заради цієї виставки, до речі, звели прикметну водонапірну вежу.

Вгору від церкви, під номером 125 – одна з найстаріших будівель, зведена 1896 року Власником вілли був професор медицини Юзеф Вічковський (1858-1924), автор путівника Львовом. Сьогодні в будинку, що має занедбаний вигляд, мешкає кілька сімей.

Із пагорба, на якому стоїть церква, добре видно будинки Івана Франка та Михайла Грушевського.

Франко часто їздив на Софіївку, а 1900 року купив тут ділянку землі та звів власний будинок. Тут, на вулиці Понінського, 3 (зараз Франка, 152), Франко оселився 1902 року та прожив останні чотирнадцять років свого життя.

1940 року, ще за життя дружини письменника Ольги Франко (Хоружинської), з садиби зробили музей.

Правнук Франка Петро Галущак теж вважає садибу своїм рідним домом, хоча ні він, ні його старша сестра Любов Галущак тут не мешкали – тільки приходили в гості.

«1956 року ми переїхали до нового будинку. До музею ходили через парк Залізна вода, коло джерела, де голова лева, і виходили коло церкви або коло вежі, говорить Петро Галущак. – Ми там цілі дні проводили. Цей будинок для мене рідний».

«Наша бабця, мамина мама, невістка Івана Франка, нас туди водили, – згадує Любов Галущак. – Її чоловік – Петро Франко, наймолодший син Івана Франка, перший директор музею. Ми часто туди приходили – і з нагоди, і просто так». Петра Франка більшовики заарештували перед відступом зі Львова 1941 року. Його доля невідома.

За будинком, за словами правнуків Франка, досі росте груша, посаджена їхнім прадідом. «Там вона пообсихала, гілки пообрізували, але вона тримається. Тримається! – розповідає правнучка письменника. – Але тут же було село. Там трохи далі дороги не було. А зараз я часто ходжу вулицею Франка. Так буває, що заходжу в музей, а буває, у справах. Інколи йду до церкви Святої Софії на Службу Божу».

На вулиці Франка досі можна побачити відрізки трамвайної колії. Трамвай №10 їздив понад Стрийським парком до 1972 року.

«Ми його кликали червонець, згадує Петро Галущак. – Це був такий трамвайчик одновагонний, де водій їхав, а потім брав кріселко й переходив назад. У нього не було кільця – кабіна була з обох сторін вагону. Трамвай був цікавий ще й тим, що в нього можна було сісти й вийти, коли тобі захочеться. Він їхав дуже помалесеньку. Ти ставав на підніжку, їхав собі, треба – вискакуєш. Проїзд у трамваї коштував три копійки, тролейбус – чотири, автобус – п’ять».

На сусідньому пагорбі зведений на початку ХХ століття притулок для незрячих. 1901 року його перенесли з Личаківської на вулицю Святої Софії, 21 (зараз Франка, 119). На фасаді нової будівлі зазначили дати заснування притулку (1851 рік) та перенесення. Тепер це школа-інтернат для незрячих дітей №100.

Будинки №124, 126, 128, 130 і 132 збудовані 1907 року також за проектом видатного львівського архітектора Людвіка Балдвіна-Рамулта.

122-й будинок (колишній 36-й по вулиці Святої Софії) «Вілла Марія» з дерев’яною верандою та мережаним різьбленням, яку 1896 року сам для себе збудував архітектор Наполеон Лукашевич.

З історичною архітектурою вулиці Франка контрастує будівля Консульства Польщі, споруджена у 2007-2012 роках. Віз тут більше не видають, але саме сюди запрошують на співбесіду щодо отримання карти поляка. До 2007 року на цьому місці (Франка, 108) стояла збудована 1878 року школа Святої Софії.

Звідси, з колишньої площі Святої Софії, де тепер стоїть пам’ятник Іванові Трушу, ми продовжимо нашу прогулянку вулицею Франка в наступному матеріалі.

Фото авторки; з архіву родини Галущаків; з книги Ярослави Мельник «І остатня часть дороги…».

Підготувала Оля Василець

Фото автора та з відкритих джерел