фото: visitlviv.net, lviv-info.com, md-eksperiment.org
У самому центрі Львова, у скверику, що навпроти обласної ради (колишнє Губернаторське намісництво) – камінь, що був деревом: поглянути – дерево, а на дотик – справжнісінький камінь; дерево, яке росло ще тоді, коли Львів був дитям, або ще й зовсім його не було. Темніли тут на тих теренах ліси. Не було ще й кам’яних левів, яких тепер так багато у місті Лева. Мимоволі напливає зимовий настрій:
Кружляють лоскітні сніжинки-пелюстки –
Тамують леви сміх.
Найдивовижніше – на відстані руки:
У Львові – перший сніг…
Так і давно колись – ще левів не було,
Ні стеж, ані доріг –
Де темні праліси сніжило і мело –
Далекий перший сніг…
Отож, камінь, що був деревом… Кожне місто – то камінь. Але в кожному місті він особливий. У строму Львові, в самому центрі, – це кам’яна симфонія, яку чуємо не вухом, а сприймаємо зором. А втім, камінь каменю не рівня. Ось камінні сходи, які ведуть до церкви Михаїла. Колись вони були образом «вичовганого часу» (їх можна побачити на обкладинці книги Андрія Содомори «Сивий вітер»):
Камінні сходи … Вичовганий час…
Момент* листка у леті
Стривожив серце: спалахнув – і згас,
І потонув у Леті.
Нова доба… Та каменем старим
Крізь облетілу осінь
Ступає тінню спогад-пілігрим
До кармелітів босих.
До речі, рима дуже часто веде нас цікавими стежками, підказує потрібну думку чи образ, як тут: «момент листка у леті…» веде нас до античної реалії: «і потонув у Леті»; або «крізь облетілу осінь» – до «кармелітів босих» (церква Михаїла колись – монастир кармелітів босих); переставивши слова, можна й так: «крізь осінь облетілу…– до церкви Михаїла».
Міський камінь дихає давниною, а де давнина – там наша історія, наша думка, наші почуття, без яких теперішнє було б порожнім. Ось кам’яні мармурові леви біля Порохової вежі у сквері «На валах», здається, сплять:
Два леви, в мармурі, лягли –
В глибокий сон поринули, без поруху…
Дарма, що вітер знявсь, пороховій, –
Спокійно сплять собі: в Пороховій,
Камінній вежі вже й не пахне порохом.
Два леви, в мармурі, лягли…
Це, власне, єдині мармурові леви, які вляглися біля Порохової вежі, – частини зовнішнього оборонного муру.
«Сам я у Львові, за мого дитинства, не жив, але мої сестри жили і ходили на рантку на «темні вали»: алею, що провадила на Замок, романтично затінювали (та й нині затінюють) дерева; восени алея встелена шелестким листям, що робить мандрівку на Замок ще романтичнішою», – розповідає Андрій Содомора.
Од вежі, що на Руській, де Вали,
Не крапку ставлячи у стрічах – кому,
На Замок – пам’ятаєш? – ми брели
По листю, як у Рільке, ворушкому.
Осінній день вже вечором ставав
Таким відчутним, мовби йшов десь збоку.
Про солод осені нам лист шептав
Коротким п’ятивіршем Такубоку.
В заметах часу, може, й досі там,
Де білістю Молочний Шлях простерся,
Той лист і нині тремко світить нам
Надвечоровим доторком до серця...
Неподалік, де міський арсенал, – не вельми романтичне місце: тут, кажуть, в одному із приміщень мешкав міський кат. Що снилось левам, не знаємо, а от що катові – можемо здогадуватися:
Тут кат, у вежі тій, селивсь…
В нічному безгомінні
Які йому являлись сни?..
Навіть квітучої весни,
Напевне, – що камінні…
Жахний і вежі сон наснивсь:
Тут – кат селивсь…
До речі, якщо вже мова про ката, загадаймо моторошну страту (спалення на вогнищі) вірменина Івашка і католички Зосі (1518 рік). Рівно через дев’ять років після цього майже у Львів вигорів у пожежі:
А на дев’яте по тій страті літо,
Коли спекотний день сягнув зеніту, –
Пожежі вдарив стугонливий вал:
Гривастий месник Зосі та Івашка
Вогнем вогонь долав, а шалом – шал
Це сталося, а все ж повірить важко.
Серед львівських левів, а їх сотні, – й крилатий лев Марка-євангелиста, що навпроти міської Ратуші; він наче промовляє до перехожих:
Чи в радості хто йде, а чи в журбі –
Крилатий лев Марка-євангелиста –
Латиною: – Рax tibi! – Мир тобі!..
Венеціє, під знаком лева місто,
Зі Львовом ти віддавна вже на «ти»,
І хай в цю ж річку двічі не ввійти –
Триває казка, бо триваєш Ти,
Венеціє, Рax tibi! – Мир тобі!..
У тих рядках, чуємо, латина тепло сусідує з українською, в окремих словах навіть дуже подібна: «tibi – тобі». А ще ж крилатий лев нагадує нам, що Львів мав давні стосунки з Венецією. У Венеції на гербі – лев і Львів – місто Лева; міста споріднені навіть на рівні символів…
Не доходячи до ринкової площі, на одній із кам’яниць вулиці Руської, 8 – купецький будинок, на якому бачимо, в камені, судно з крамом (у цьому будинку мешкав купець):
Камінним подивом вітрило кам’яне
Наповнилось… Камінні грають хвилі.
Судно із крамом Руською пливе,
Одним одне у ренесанснім стилі.
Отож, у камені, як це не дивно, можна зобразити й те, що геть не сумісне з незрушним каменем.
До ностальгії, яку неминуче навіює давнина, долучається мосяжний кентавр, що на Краківській, 2:
Кентавр на Краківській якийсь смутний,
Хоча хильнув із чари.
Бо він – кентавр, він – самітний,
Без пари…
На світі стільки тих створінь –
І всі ж у парі,
А з ним хіба що п’яна тінь –
На тротуарі…
А ще – львівські маскарони, які теж мусять миритися з примхливою львівською погодою:
Чи жар, чи дощ, чи сніг по лицях –
Немає вам схорони…
Сміється вами кам’яниця,
Химерні маскарони…
Просто неба – й кам’яниця з афоризмами, що на площі Ринок, 28 – наче розгорнута сторінка книги; «Багатий не той, хто багато має, а той, хто мало жадає», – чи не найцікавіший на тій сторінці афоризм.
Отож, куди не озирнемось містом, – усюди камінь, у який людина вдихає життя, вдихає свою мудрість. Але є просто камінь, камінні плити, які, здається, дедалі важчають, переймаючись людськими клопотами і тягарями. І лише метелик, символ людської душі, сівши на камінь, наче знімає ту важкість чи, навпаки, увиразнює вагу:
Дедалі важчає супутник міста – камінь:
Гнітить себе закам’янілими думками…
На нім – метелик…
Перелітна мить присіла:
Чиясь тремка душа крилом замерехтіла…
А ще – такий легковійний і ніжний голос сопілки, що переносить нас у ті далекі, ледь не казкові часи, коли й про місто ніхто ще не чував, коли час спливав ще неквапно, коли людина спілкувалася з природою душа в душу – сопілкою:
Коли ступає Львів за вечорову грань
І зависає час (перечепивсь на вежі),
Сопілка йде навшпиньках, полохка, як лань:
Камінним левам пастораль мережить.
А над усім старим Львовом і ген над його околицями, щочверть години, – голос ратушевого дзвона – теж латиною, яку треба розшифрувати: «Vigilate, nescitis enim horam» – (чувайте, бо не знаєте години) – напис на дзвоні:
Опівніч б’є. Година ще одна
Дзвонисто падає в скарбничку часу.
У тому дзвоні – голосом латини:
«Чувайте, бо не знаєте години!»
Але й над цим голосом урочистою, дзвінкою латиною на Домініканському соборі, – належні вічності слова: «Soli Deo honor et gloria» – (єдиному Богові честь і хвала):
Усе мирське, суєтне в безвість кане –
Латиною гласять Домінікани –
Щойно заблиснуло, а вже – історія…
Лиш Богові – нетлінна честь і gloria.
Розмовляла Оксана Лісна
Фото Петра Ткачишина
