Фото: Твоє місто

Фото: Твоє місто

Андрій Содомора: «Ми втрачаємо свою територію в мові»

13917 0
У Міжнародний день рідної мови пригадуємо нашу розмову із Андрієм Содоморою, мовознавцем, перекладачем, письменником. Тvoemisto.tv обговорило в спецпроєкті «Акценти Твого міста», чому українцям не важлива мова, хоч вона і є основою народу, що треба зробити найперше, аби врятувати її від ще більшої асиміляції з російською, і чому правила – це не головне.

Як казав німецький філософ Мартін Гайдеггер, «Мова – це оселя буття, і живе в цій оселі людина». Соціологічні опитування в часи незалежності показують, що мова начебто не важлива для українців. Але, відповідаючи на запитання, що треба зробити, аби змінити українську обороноздатність, більшість респондентів говорять саме про мову. Парадокс: українцям своя мова не важлива, але вони відчувають, що це основа.

Бо триває війна, яка завжди виносить на поверхню те, про що ми не говоримо в буденному житті. Зараз це поняття, які ми маємо переглянути. Що таке патріотизм, любов до Батьківщини, мова, мужність і чим вона відрізняється від сміливості? Володимир Сосюра написав «Любіть Україну» в роки війни, і зараз, коли ми говоримо про мову, маємо читати його по-новому, глибоко, бо в нього є все те, що нам потрібне.

Мені дуже подобається слово «акценти». Акцент із латинської означає приспів, а в цій мові, окрім наголосу, треба робити ще й підвищення тону голосу. Все залежить від акцентів – що ми акцентуємо, на що звертаємо увагу. На фронті не всі позиції рівні, так і в мовному питанні: маємо розуміти, що першочергове, а що другорядне. Бо коли говоримо про все у мові, то в підсумку не говоримо ні про що. 

Зараз ми обороняємо кожну п’ядь української землі і так само повинні обороняти «мовну територію», бо інакше задля чого ми боремося? Нагадаю фразу «Мова – душа народу», яка, страшно сказати, стала банальною, але ми не задумуємося, що в ній мовиться про рівноважливість територій нашої землі, духовності, нашого існування як людей, наділених душею і духом.

Литовці наприкінці 1980-их – на початку 1990-их казали: «Ви такі ж, як і ми. Побачите, що вийдемо із совєцького союзу». Але на той час у них було десять відсотків російськомовних, тепер ще менше. А в нас до війни половина населення була реально російськомовною. Зараз багато людей переходять на українську, та чи це так просто?

Це прекрасно, що збільшується кількість людей, які розмовляють українською.  Але з переходом на неї вони все ще використовують російськомовні конструкції.  І замість того, щоб опиратися цьому, щоби сказати, що в нас інша ментальність, мова, ми, навпаки, засвоюємо їх, і в цьому найбільша небезпека. Першочергово маємо говорити про усунення з мови чужого, що нам не належить. Я виділив найболючіші її точки, те, що мусимо негайно рятувати, і те, чого не маємо допускати, бо якщо воно ввійде в узус, у вжиток, то ніяка сила вже не усуне цього з нашої мови.

До того, що треба рятувати, відносите, зокрема, і кличний відмінок?

Кажучи образно, кличний відмінок є душею нашої мови – без перебільшення. Він походить з глибокої давнини, засвідчує нашу ментальність і дивовижне єднання з природою. Розгорніть українські пісенники і побачите, що таке кличний відмінок: «Повій, вітре, на Вкраїну», «Ой верше, мій верше», «Ой вербиченько». Це розмова людини з природою душа в душу. Іван Франко пише: «Неси ж мене, коню, по чистому полю, як вихор, що тутка гуляє, а чень, утечу я від лютого болю, що серце моє розриває». Ахматова ж перекладає це так: «Неси ж меня, конь мой, по чистому полю, как ветер, что тут же гуляет, быть может, уйду я от гибельной боли, что сердце мое разрывает». Все ніби і правильно, але бачимо величезну різницю.

Я розрізняю «правильну» мову, тобто підлаштовану під правила – деяких із них краще не було б, і живу українську, соковиту. Навмисне приніс «Одіссею» Гомера в перекладі Петра Ніщинського – великого патріота, музиканта. Він відчував дух української мови, яка була дійсно душею народу. Франко в одному з листів пише, що годинами читав цей переклад для кількох десятків селян, і вони уважно слухали.

Ви можете собі уявити, щоби тепер селяни, які звикли до телевізора, швидкої насолоди і масової культури, так слухали? Відчуйте ці колосальні зміни. Розгорніть цю книжку і побачите, що таке жива мова, а що сьогоднішня «правильна», без фразеологізмів, ритмомелодики, подиху з тих часів, коли народ творив приказки, дітям співали колискові, і вони виростали в ритмах мови. Тому цілком відповідально стверджую: ми повинні рятувати те, без чого українська мова стане українською лише формально. Інтенсивно і розумно боротися після перемоги за збереження цієї українськості. Перш за все кажу про дієслівний заклик, який є нашою історією і який ми втратили. Чому? Бо ми ніколи не були імперією, нікому не наказували. Це був голос громади: працюймо, радіймо, кріпімося, «Роздуймо, браття, вогонь завзяття!» (рядок із повстанської пісні – Ред.). Це не просто граматична форма, а наш дух, історія. Почитайте «Захара Беркута» і не тільки – там говорить громада, а не хтось зі сторони, це не наказ, а заклик. 

Це ж те, що нашу мову єднає з латиною?

Зокрема з латиною. «Gaudeamus igitur, juvenes dum sumus!» в українському перекладі звучить «Тож радіймо, веселімся, поки ми молоді». А тепер перекладемо російською. Не перекладете, бо буде «Давайте радоваться, веселиться». Зараз навіть у дуже добрих українських перекладах немає нашого дієслівного заклику, лише «давайте», яке на кожному кроці. А це чужа нам конструкція. «Товариші депутати, давайте зробимо це наступним чином» – це українська мова чи ні? Так, тут українські слова, але з нашою мовою вони не мають майже нічого спільного. Українською ж це звучатиме «зробімо це так».

У застосунку Duolingo можна вивчати різні мови. Там у вправах для перекладу є конструкції на кшталт I have a glass, що перекладається не дослівно «я маю склянку», а «в мене є склянка». І якщо користувач набере перший варіант, то це зарахують як помилку. Це приклад узусу? 

Якщо ми найближчим часом не знайдемо якогось важеля, який вплинув би на узус, то всі розмови – трата часу. Щодня в рекламі по радіо я чую: «Мама, мама». Мусить же бути якийсь важіль, щоби сказати, що українською буде не «мама», а «мамо». Бачив виписану величезними буквами рекламу «Львів! Тільки для тебе», але українською має бути «Тільки для тебе, Львове!», і це наша мова, яка навіть у такій рекламі лягає на душу. Щоб не бути голослівним, наведу закон, який діє для всіх часів і який Горацій озвучив понад дві тисячі років тому: «Практика – це норма мовлення». Нормою мовлення є не те, як ми пишемо, а те, як говорить загал, засоби масової інформації, те, що є в рекламі, що ми чуємо. 

Я понад 20 років прожив у Києві, працював у масмедіа. З першого ж дня мене, україномовного, російськомовні літредактори повчали: «Не такий наголос, не так треба вимовляти шиплячі».  На що я відповідав: «Ви не розмовляєте українською, чому ж вказуєте, як я маю казати?» Сьогодні почув україномовну пісню Сергія Бабкіна, в якій є такі слова: «Горить ліхтар, не спить кав’яр», де останнє – не ікра, а людина, яка готує каву. І  ці нісенітниці потім повторюють наші діти! Має ж бути якась повага до нашої мови, навіть якщо ти її не знаєш?!

Коли ми говоримо про окремі слова – це ще найменша біда. Ми боремося із суржиком на рівні лексики, але найбільша загроза в граматичних конструкціях, які є нервом, пульсом мови. Для прикладу, іменникові закінчення: два солдата – слово українське, а закінчення російське. Закінчення іменника – це стихія нашої мови. Морфологія, синтаксис, дієслівний заклик, ступенювання прикметників, чергування голосних, яке ми вже теж втрачаємо. Має бути «захід – заходу», а тепер кажуть «західу». І таких прикладів безліч. Ми йдемо в російськомовний простір, де такого чергування немає. Теперішня мова перенасичена пасивними конструкціями, чужими українській, але природними для російської. Маємо зрозуміти, чим мова є для людини. Бо не слово при людині, щоби бути словом, а людина при слові, щоби бути людиною. При слові людина зростає, ним вона збагачується, примножує струни душі. Тепер у нашій мові, та й у інших також, дуже скорочується низка синонімів.

Пригадав собі страшну фразу з радянських часів: «Ситий, то чого тобі ще треба?» Тепер ця фраза повторюється на іншому рівні: «Ти зрозумів, чого тобі ще треба?» І це також біда, бо, крім розуміння, людина має збагачуватися з мовою. У Франка є фраза: «Я син народа, що вгору йде». Народ є народом тоді, коли відчуває потребу рости, а не задовольняється тим «отут і тепер», якимись сміховинками, літературою задля розваги.  Рости у мові – надзвичайно важкий і тривалий процес, який потребує великої делікатності. Тут силою нічого не зробиш, правилами любові до мови ще ніхто ніколи не виховав. 

От ми кажемо – освіта. Це ж не просто знання. Людина може мати великі знання, які працюватимуть на зло, з мінусом. А освіта – це знання плюс світло, гуманітарна канва, в якій повинні подавати різні знання, і технічні також. Тоді вони працюватимуть не проти людини, а для неї. 

На початку 60-их років минулого століття я викладав латину в медінституті.  Перший заїзд африканських студентів, усі принишклі. Пояснюю відмінювання, а один, верткий такий, по-філософськи налаштований раптом запитує: «Преподаватель, зачем живет человек?» Не пам’ятаю, що я йому тоді відповів, але відповідь украй проста і єдино правильна – людина живе для того, щоб стати людиною. Народившись, вона ступає на стежку людяності, яка веде до людини в повному значенні цього слова, як його розуміли в античності. А як стати людиною? Плекати в собі те, чим людина є людиною. Тобто не м’язи, а те, чим ми відрізняємося від тварин: розум, серце, душа, дух. У Франкових поезіях, який не лірик, слово «серце» зустрічається понад 1400 разів, ще стільки ж «душа». Де ви тепер таке бачили? І це не тому, що ми знаємо все про серце і про душу, а тому, що під словом «цивілізація» розуміємо тепер технічні надбання, комфорт. А людини там нема. Хоча воно походить від латинського civis, громадяни. Поговоріть з одним, десятим, сотим і знатимете, який наш рівень цивілізованості, ментальності, чим і як ми живемо, як розуміємо життя і роль мови у ньому.

Процес зближення української та російської мов має різні аспекти. Я народився в Сибіру, і російська для мене є першою мовою. У Львові вивчав українську для себе, щоби не просто розмовляти, а стати українцем – мова була ключиком до цього. Дізнаючись кожне нове слово, отримував радість. А зараз бачу, що люди, які вивчають українську, мають певний спротив до нових слів, бо, мовляв, їх ніхто не розуміє. Як прищепити повагу до мови, розуміння того, для чого вона?

Я багато чув про курси для тих, що намагаються ввійти у атмосферу української мови. Я б зацікавив людей інакшістю української, починав би з цього, а не з правил. Приміром, ми здобуваємо освіту, а росіяни «получают образование». Зараз ми послуговуємося масою кальок з російської, фактично говоримо російською, самі цього не усвідомлюючи. Треба їх позбутися і повернутися до джерел, до живої багатої мови. 

Якось у листопаді я їхав львівською маршруткою, тоді вже робилося холодненько. Біля мене сидів селянин. Я сам народився, був вихований у селі і дякую Богові, бо завдяки цьому можу розуміти, що таке мова, писати про неї. Цей чоловік був мого віку, а наше покоління ще має звичку бесідувати. І от він каже: «Зимном пахне». Це для мене було ковтком свіжого повітря, одразу потепліло на душі. Це поетика, саме з мови нашого села виріс увесь наш письменницький цвіт – Франко, Шевченко, Стефаник. Маємо повертатися до неї, бо така мова має запах і смак, нею хочеться розмовляти, бесідувати і жити.

Для цього потрібен вплив масмедіа, еліти. Якось випадково натрапив на серіал «Останній москаль», де дуже карикатурно зображені гуцули. Чому нема такого ж про одеситів чи жителів Кривого Рогу, які розмовляли б страшною російською? Бо ж і в тих регіонах є з чого посміятися. Чому сміятися з української? Бо звучить інакше, аніж російська.

Це безмежна тема для розмови. Я страшенно поважаю діалекти, вони живлять мову. Але суржик їх розмиває. Спустіться трохи на львівську землю. Я часто буваю на дитячих майданчиках з онучкою.

На превеликий біль і гіркоту, від людей, які мають середню та вищу освіту, постійно чую «площадка», «качелі», «каляска», «садік», «каток», «малюк». Останнє слово в нас чомусь особливо полюбили і використовують замість наших національних слів «дитина», «хлопчик». І річ тут не в суржику, а в тому, що ці люди не усвідомлюють, що мова є душею народу. Що слово має не лише граматичний, але й реальний корінь, який іде в національний ґрунт. От який корінь у того слова «малюк»? Воно без кореня, ще й має не дуже приємні конотації. Ми повинні вирізняти націєтворчі слова, архетипи, які за всяку ціну мусимо зберегти і пильнувати як зіницю ока.

Усі добре знають вірш Сидора Воробкевича «Мово рідна, слово рідне!». Сьогодні я поцікавився, в яких класах його вивчають, і дізнався, що в третіх –п’ятих. Це добре, але ця поезія для вищих навчальних закладів, для дорослих людей. Ми повинні її прочитувати і розшифровувати, чому саме «хто вас забуває, той у грудях не серденько, а лиш камiнь має». Є прекрасні вчителі, але діти вчать напам’ять цей вірш, «Садок вишневий коло хати», а далі – нічого. Ми повинні йти вглиб, розуміти, чому саме маємо повертатися до  українськості, що це таке, в чому вона. Чому «серце б’ється – ожива, як їх почує!»? Та тому, що ці слова передають енергетику поколінь.

Не думаю, що воно битиметься і оживатиме, як почує: «Товариші, давайте привітаємо когось там». Маю видання вибраних творів Воробкевича видавництва «Дніпро» за 1987 рік. Не знаю, чи упорядник спеціально так розмістив поезії, але навпроти вірша «Рідна мова» є вірш, у якому автор одразу відповідає – «Де серце моє». «Де вітри віють,/ трави зеленіють,/ де гори високі/ й ліси широкі, –/ там серце моє! Де згідливі люди/ горнуться до груді,/ своє величають/ і вперед ступають, –/ там серце моє!/ Де гори високі/ і бистрі потоки,/ де чути трембіти/ солодкі привіти, –/ там серце моє!/ Де коні степами/ гримлять копитами,/ на волі гарцюють,/ сідла ще не чують, –/ там серце моє!/ Вірли де літають,/ з сонцем розмовляють,/ Дніпрові де води/ лиш просять свободи, –/ там серце моє!/ Де в краю козачім/ люд більше не плаче,/ бо доля прибула/ а лихо минуло, –/ там серце моє!/ Де люди віджили,/ воскресли з могили,/ і пісні співають/ і вкупці тримають, –/ там серце моє!». У ньому все те, про що ми сьогодні маємо говорити денно і нічно. Бо якщо в урбанізованому світі, де цемент і пластик, ми не повертатимемося душею до наших архетипів, то чого варті всі ці правила?

І ще. Триває процес дерусифікації. Перш за все він має іти в мові глибинно, а не поверхнево – навіть соромно про це казати. Бачив у нашому фільмі, як героїня іншої національності питає в хлопця: «Как по-украински будет «любовь»?», а він їй відповідає: «Кохання». Це ж смішно, бо любов і кохання – це різні речі. Це поверхневе тікання від когось, але ми не повинні ні від кого втікати, бо втікач ніколи не був у повазі, це негарне слово. Ідучи вперед, у Європу, в світ, ми маємо повертатися до себе, інакше нас ніхто не прийме! Скажуть: «Хто це такі? Недоособистості!»

Ми будемо вторинні. Недоросіяни, недополяки… Зараз користуємося третім правописом, затвердженим у 1989 році. В преамбулі з гордістю написано, що він продовжує традиції, закладені першим правописом 1946 року (так званим першим радянським, затвердженим Народним комісаром освіти Української РСР Павлом Тичиною – Ред. ). Я був вражений, коли дізнався, що його писали українські філологи … на Уралі, образно кажучи, під дулами автоматів (проєкт був підготовлений групою наукових співробітників Інституту мови і літератури, створеного в Уфі на базі Інституту мовознавства, Інституту української літератури імені Т.Г. Шевченка та інших вивезених у Башкирію українських установ – Ред.). Тобто ми маємо правопис, спеціально наближений до російської мови, та ще й цим пишаємося?

Я в правописах не дуже компетентний, тому мені тяжко щось казати. Але хочу підкреслити найголовніше: за що переслідували і, грубо кажучи, били Сосюру? За те, що він повертав нас до серця: «Всім серцем любіть Україну свою». Любити свою мову треба серцем, а не тільки інтелектом, не на рівні споживацькому, бізнесовому, науковому, відвойовувати той відсоток, який нам рідний, лягає на душу. Коли ми втрачаємо українськість, йдемо в російськомовний простір, мусимо акцентувати найважливіше, а не ламати голову, як сказати – історик чи історикиня. А вже потому займатися фемінітивами, проти яких нічого не маю, і проєктами. Бо всьому своя черга. І хоч у мові немає дрібниць, та зараз чомусь виносимо на перший ряд те, що є побічним. І, на жаль, здається, що «відвойовувати» ті ж дієслівні заклики вже пізно, бо ви вже нікого не відучите від «давайте».

Де Валера, перший президент Ірландії, казав: «Краще Ірландія не буде вільною, аніж не буде ірландськомовною». Тепер ірландська – мертва мова, бо хоч її і вчать у школах, але спілкуються англійською. Так і у нас зараз багато хто може сказати: «В чому проблема, нехай українська буде ще ближчою до російської, може, в цьому і живість мови, яка проростає через суржик?»

Ви дуже добре речете. Не можна змішувати розвиток мови з асиміляцією – це небезпечно. Вона має свій код і має в ньому розвиватися, в тому річищі, яке у ній закладене. Мова – як квітка: розвивається так, як у ній це запрограмовано, за своїми внутрішніми законами, які виражають ментальність народу і те, чим він відрізняється від інших. Коли я чую, що українська мова була, є і буде, не дуже тішуся. Бо передусім мене цікавить, якою вона буде. Над мовою мають працювати не лише філологи, а всі. За нас цього ніхто не зробить. Філолог – це той, який любить слово, і тут більше про серце мови, а не про правила, хоча й вони дуже потрібні. А її серцем є атмосфера, в якій ті правила подаються, щоб дитина розуміла, чому важливо казати так, а не інакше. Це речі, які вимагають перейнятості вчителя, викладача, і жодні методички, програми цього не дадуть. Бачу тут такий вихід: те, що ще можна врятувати, треба акцентувати в школах, в університетах, включити їх у ЗНО. 

Ось ми, нарешті, і вийшли на якусь практичну пораду: нам потрібна інституція, яка зробила б з мовою те, що зробив із декомунізацією Інститут національної пам’яті.

Все можна, але це залежить від бажання. Коли я кажу про реальні мовні проблеми, не перебільшуючи , мене звинувачують у песимізмі. Але ми втрачаємо дуже багато і переходимо туди – в російську. 

Так, коли ми втрачаємо території під наступом російських військ, то хочемо їх відвоювати. Але ми так само втрачаємо свою територію в мові. Дякую за цю важливу і насправді буквальну метафору!

Розмовляв Андрій Сайчук

Текст: Марічка Ільїна 

Фото: Твоє Місто/Іван Станіславський

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Акценти твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!