Марія Бурмака: претендую на зовсім інше місце, аніж ті люди, які швидко «перевзулися»

3504 0
Як це – перебувати 35 років в українській культурі і творити її; чому батько вирішив, що сім’я буде українською; як Манечка стала Марійкою; чому доводиться поводитися так, щоб ніхто не зміг образити; як вдалося привезти з москви синьо-жовтий прапор, який занесли у Верховну Раду під час проголошення незалежності України; про шоу-бізнес, «Територію А» і те, чому її пісень там ніколи не було; чому не варто говорити про «перевзуванців» і чому бізнес має переходити на українську; про втрату брата, допомогу військовим і те, чому матеріальне для неї не головне, «Твоє місто» розповіла Марія Бурмака.

Сьогодні у нас в гостях Марія Бурмака  співачка, українська культурна діячка.

Тепер кажуть «культуртрегер» (носій культури – Ред.), якщо ти це маєш на увазі.

Культуртрегер деколи має трошки стьобний відтінок.

Знаєш, я вже багато років у публічному просторі. І співаю досить давно – 35 років. За життя зробила багато висновків. Один із них – не ставитися до себе занадто патологічно серйозно. Здатність до самоіронії деколи рятує. І в даній ситуації я – культуртрегер. Називайте мене так, я виконую саме цю функцію (Сміється).

То це самоіронія?

Так, а самоіронія в деяких ситуаціях – це частина самозахисту, яка вже стала частиною мене.

35 років перебувати в українській культурі, бути її частиною, творцем у ній... У цьому є якийсь пафос і водночас у цьому завжди була якась оборонна позиція.

У цьому нема пафосу, бо якщо хтось каже «я 35 років на цьому шляху», то можна цій людині сказати: «Ну, спробуй ти так». Бо насправді це ж не 35 років писання пісень, 35 років виступів або 35 років просвітницької діяльності – це 35 років життя, творчого шляху.

Я займалася музикою все життя. І лише зараз викладаю свої перші альбоми на YouTube. Мені ніколи було цим займатися, і YouTube раніше не було, і перший альбом вийшов у 1989 році. Думаю, що маю це зробити, бо ніхто за мене цього не зробить. Це має бути десь, врешті-решт, пам'ять про мене.

Але, окрім цього, це ще й закінчені Харківський державний університет і аспірантура Київського національного університету. Це викладання в Київському університеті на посаді професора. Це написані пісні, два дитячі альбоми, участь у дитячій виставі театру Франка. Тобто це дуже багато чогось такого, що я насправді робила, вважаючи це потрібним саме в той час.

І, звісно, це просто моє життя, яке жилося: народження дитини, якісь особисті моменти, батьки. Тобто це все разом. Тому сказати «я 35 років займалася українською культурою»… Я 35 років жила і займалася українською культурою.

Таке враження, що українська культура 35 років не була мейнстримом.

Так, не була. Перші два роки – 1989-й і 1990-й – вона взагалі не була мейнстримом. У 1991 році, коли була «Червона рута» до проголошення незалежності і путчу,  аж ніяк не була ним. Понад те, поки Україна не стала незалежною, українська культура була небезпечним заняттям. Але це все ж було краще, аніж той час, коли, наприклад, жив Стус. Тому гріх жалітися. Це завжди було складно, я завжди була свідома цього. Були люди, які віддали за це життя. За своє слово, свою позицію люди платили життям. А хтось платив добробутом, свободою, здатністю творити. В Українському домі саме закінчилася перша посмертна виставка Алли Горської. Хіба може шлях когось із моїх сучасників зрівнятися зі шляхом Алли Горської? Тому… це шлях самурая.

Я це і мав на увазі. Перебувати в українській культурі 35 років – це завжди означало, що ти вибираєш якусь нішу, працюєш в певній культурній меншині, для меншини. Чи правильно так казати?

Абсолютно ні. За час концертів я об'їздила всю Україну. Пам'ятаю, як співаю пісню «Ой на горі, на Маківці» в Куп'янську і розумію, що вчиняю маленьке прикре самогубство. Бо настрої в містах сходу України були тоді різні. Але вони були українські.  

 

То в які часи було?

2005-й, а може, 2006 рік.

Тобто Ющенко став президентом. Не сприйняли цей вибір на сході.

Та вони сприйняли, але люди, які були і є почекунами, завжди там жили. Сказати, що схід був неукраїнський я теж не можу. Виступи там були.

Сказати, що працюю для якоїсь меншини, теж не можу. Наприклад, велика частина моєї творчості – для дітей. Її всі діти сприймали. Перший дитячий альбом я написала в 2011 році. Потім театр Франка запропонував мені поставити виставу. Я дописала пісні, і в 2016-му вийшов другий дитячий альбом. Разів 20 виходила на сцену в головній ролі мами у виставі «Мама сказала «Ні!», яка досі йде в театрі Франка. Батьки можуть не сприймати мою дорослу творчість, але діти сприймають дитячу.

Тому це просто робилося. Я людина з Харкова, яка була там українкою, українською співачкою. Тому ніколи не чекала, що мене обійматиме суспільство і дякуватиме за те, що я роблю. Я завжди була нонконформісткою, це мене врятувало. Не сприймаю те, що всі мене повинні слухати. Може, хтось не хоче або більшість не хоче, та я все одно буду робити те, що роблю.

Намагаюся уявити собі 1989 рік у Харкові. Розумію, що у Львові тоді був протест проти «совка». Його частиною міг бути протест проти російської культури, мови.

У Харкові цього не було, бо він був тотально російськомовним, це підтвердить будь-хто.

Там була своя культура, рок-н-рол, була група «Чиж».

Була. Під час виставки «Вільна музика. Українські низові ініціативи 90-х років» у Львівському муніципальному центрі Ляна Мицько попросила провести екскурсію. Так, там були і «Нова сцена», і група «Казма-казма». Біля Успенського собору, повз який я ішла до університетської бібліотеки, завжди збиралися музиканти. Це був протест проти «совка». На той час узагалі було багато різних протестів. Але це не був рух за українську мову.

Небагато людей були українофілами. Це були українські письменники, поети. Це письменниця, поетеса Олександра Ковальова, до якої в певний час зі Старобільська приїхав племінник Сергій Жадан. Він у неї жив, вступив до педагогічного університету, де викладав мій батько. Це було дуже невелике середовище. А коли я була малою, воно було дуже яскраве, притому що мій батько закінчив ту саму школу, в яку ходила я. І я фактично виросла в тому дворі в центрі міста, де виріс він. Коли люди бачили і чули нас, то чудувалися.

Як у вас це пробудилося? Чому ви так себе позиціонували в Харкові у 1989 році?

Тут я віддаю належне батькові. Він закінчив історичний факультет і почав розуміти, що відбувається. На той час він уже познайомився з моєю мамою. Батьки познайомилися дуже молодими в Харківському університеті в симфонічному оркестрі, де грали на скрипці. Мама закінчила біофізичний і радіофізичний. Вона із Прилук Чернігівської області. Тато їздив туди. Це дуже славне містечко, Володимир Мономах написав там своє «Повчання дітям», Шевченко приїжджав до Костомарова. Тато це все вивчав, цим захопився і вирішив, що ми будемо українською сім’єю. Почав вивчати мову з нуля. І вивчив. Років у чотири почали вчити й мене, бо моя перша мова – російська.  Він це все робив на своєму прикладі.

Друзі у Харкові не вважали його диваком?

Ні, бо він був дуже сучасним. Пам’ятаю, як приходили його друзі, він співав пісні Beatles, вчив мене їх співати. Вчив мене філософії йогів. Узагалі в чотири-п’ять років тато вчив мене багато співати, наприклад «Серенаду» Шуберта або Партиту для скрипки №2 Баха. Він ставив мене на стільчик і показував друзям, чого Манечка навчилася за цей час. Друзі в нього теж були дуже сучасні. Є така сімейна легенда, що він освідчився мамі так: у компанії друзів поставив пісню «Шербурзькі парасольки» Леграна і всім сказав: «Ми з Люсею вирішили одружитися», а мама просто не заперечила (Сміється). Тому ця мелодія моя улюблена.

Потім була «Червона рута», і про тебе вже всі дізналися як про Марійку Бурмаку. Як відбувся цей перехід від Манечки до Марійки?

Для близьких, братів, сестер я все одно Манечка. Мій двоюрідний брат Павло – син татового брата – все життя жив у Харкові. Ми не спілкувалися аж так, а тепер часто спілкуємося, бо він на передку, в 93-й бригаді. Тобто для всіх я – Манечка. Для мене це ім'я дуже тепле, бо моя бабуся, мамина мама, була Манею.

Але батько… Він вирішив носити вуса, слухав все те, що ми називаємо тепер «вусатий фанк», був утіленням цього. Його не прийняли в аспірантуру в Харкові, сказали, що в нього «націоналістичні» вуса. І він вступив до аспірантури в Києві. Тож це все був дуже непростий шлях. І не те щоб диваків. Знаєш, коли ти в школі не така, як усі, то це добро має бути трошки з кулаками. Я була лідеркою в класі, в центрі уваги, вміла грати на гітарі, тому до мене прислухалися. У той час батько знайшов склад книжок, вилучених із бібліотеки. Тому в нас удома був і Богдан-Ігор Антонич, і Олександр Олесь, і Микола Руденко. Це те, що ніби не було офіційно заборонене, але вилучене з бібліотек. Я взяла цю книжку Олеся і написала на його вірші перші пісні, які заспівала на «Червоній руті» в 1989 році. І стала Марійкою.

І воно причепилося.

Зараз дивлюся архівні відео, які тривалий час не можна було побачити. За 15-20 років після «Червоної рути» знайшли ці архіви, оцифрували їх. Я побачила свій виступ, себе через 20 років і була дуже зворушена. Наприклад, мені надіслали «Дощ» на вірш Анатолія Кичинського. Це 1993 рік, мій виступ на «Червоній руті» в Донецьку. Дивлюся і думаю: «Боже, ти ж ангелочок такий. Як тобі було важко». Всім здається, що ти сильна дівчина, потім сильна жінка… А насправді дуже складно так поводитися, щоб тебе ніхто не зміг образити. Це відчуття зі мною протягом усього життя.

А чому мали б образити?

Тому що творчу людину, в принципі, легко образити. Тобі можуть сказати будь-що: не так стоїш, погано співаєш, у тебе не такий вигляд, не те говориш.

Коли ми робили фільм про проголошення незалежності в 1991 році, я гортав старі газети, які вийшли 19 серпня того року, коли був створений ГКЧП у москві. І там виступає Янаєв, і вся команда, трусяться руки, транслюють балет «Лебедине озеро» по всіх союзних каналах. Виходить, здається, «Совєцька Україна», і на першій сторінці не про ГКЧП, не про події в москві, а про те, що Марічка Бурмака не достойна перемогти на «Червоній руті», бо не супергарно співає. І взагалі, що це за нова музика, недостатньо совєцька.

Таких статей з'явилося багато. У 1989 році, наприклад, була газета «Комсомольское знамя», і такий діяч, як Віктор Герасимов, який досі живий, вважається корифеєм української музики, написав розгромну статтю, де було «віки-бурмаки» (через дефіс і з маленької літери). Нещодавно ми зустрічалися з Василем Вовкуном, говорили про Львівську оперу, згадували цей момент. Тоді за мене заступився Микола Петрович Мозговий, який мене навіть не знав. Він написав від себе: «Просто не чіпайте її».

Згаданий тобою ГКЧП – це 1991 рік. Я це все бачила по телевізору. «Червона рута», виступ Чорновола на стадіоні…

Воно ж збіглося. Тоді, здається, в Запоріжжі відбувалася «Червона рута».

Я перемогла в 1989 році, і стаття тогочасна. В 1991-му «Червона рута», виступає Чорновіл, а вранці усі прокидаються – і «Лебедине озеро», в готелі відключений телефонний зв’язок.

Вся опозиція на той час була в Запоріжжі.

Усі ходять коридорами, не розуміють що робити. Але розкажу тобі історію, яку розповідала Сашку Зінченку. Всіх відправляють додому. Тоді на «Червону руту» приїхало дуже багато виконавців із діаспори. Була британська група The Ukrainians, яка потім стала називатися The Wedding Present, з якою не знали що робити, думали, чи не відправити її на таксі із Запоріжжя до москви. Потім знайшли потяг, посадили її в плацкартний вагон і відправили з нею зовсім юного Ореста Ребмана, який донедавна був шеф-редактором ICTV, і разом із ним мене, щоби я вийшла у Харкові. На цей час я вже мала запрошення на виступи і на запис альбому. Мене чекала канадська фірма «Євшан». Ми мали їхати з Богданом Бенюком, а візи тоді ставили в москві. Я їду через Харків, якимось чином попереджаю батьків. Дуже добре пам'ятаю, як до поїзда прийшли тато, мама і мій молодший брат. За 10 хвилин кажу татові, що ми їдемо в москву, бо мені треба подивитися, як там паспорти. Мені 21, татові 42, і мама каже, що тато має їхати зі мною. І ми – я, Орест і тато – проводжаємо до аеропорту цей британський гурт, один із музикантів якого виявився мільйонером. Цю історію знає Орест, бо він із ним якось закентував. А потім ми їдемо на площу перед їхнім Білим домом, і там синьо-жовтий прапор. Ми підходимо до нього, цей синьо-жовтий прапор якимось чином дають нам, і ми його привозимо до Києва. Це прапор, який заносили у Верховну Раду. Є дуже відомі кадри. Хто його привіз? Я, якій був 21 рік, і Орест, якому приблизно 22.

Як багато коліщаток історії прокручуються просто тому, що потрібні люди опинилися в потрібному місці та розуміли, що мають робити.

Настільки фантастичні моменти траплялися в житті, що я не так давно написала Оресту: «Дбай про своє здоров'я, бо ти єдиний свідок цього всього, що настільки фантастично виглядає, бо багато людей можуть подумати, що це неправда».

Ти кажеш, що Герасимов – корифей. А такі люди є всюди. Від страшних прикладів, коли вони виносили вироки дисидентам і дуже часто їх пережили, а в їхніх дітей, онуків усе прекрасно. Вони й далі займають якісь керівні посади в СБУ або ще десь, стають суддями і прокурорами, не суперчистими на руку, як можемо здогадуватися. Або вони десь у бізнесі чи в шоу-бізнесі, як внучка Фокіна, не знаю, чим вона зараз займається.

Я веду до того, що є люди, які 1990-ті просто винесли на своїх плечах. Дуже мало хто з них дожив до 50 років. Сашко Кривенко, Андрій Квятковський – таких прикладів дуже багато. Думаю, ти легко назвеш із десяток таких людей. А ще Сашко Євтушенко, який робив перший музичний журнал, Марек Іващишин… Де була б Революція на граніті, якби не він, не львівський десант, який приїхав тоді? Люди, які мали бачення, їх уже нема серед нас. Чи нема в тебе цього відчуття несправедливості, що ті люди, їхній доробок недооцінені?

У мене стійке враження, що такі люди, як правило, недооцінені в моменті.

Сашко Кривенко

Тобто це фактично норма в історії?

Це не норма, але мені протягом життя було не так просто усвідомити, що світ не завжди справедливий, люди не завжди добрі, добро не завжди перемагає і що люди незаслужено бувають нагороджені. Колись тато сказав мені таке побажання, все життя його пам'ятаю: «Нехай добро перемагає зло хоча б на кінцевому етапі». Все наше життя – це боротьба добра зі злом. Якщо ти, принаймні в своєму усвідомленні, стоїш на боці добра і справедливості, то ти борешся і цим шляхом ідеш усе своє життя.

Ти згадав про Марека Іващишина, а я згадаю Донія. Він цю історію теж розповідає. Ще до Революції на граніті він приїхав у Харків, у нього було три номери телефонів надійних людей. Один із них – мій. Звідки він знав, що я надійна людина в Харкові? Ми познайомилися після Революції на граніті.

Свій до свого по своє.

Абсолютно. І коли це сталося, я про це дізналася з телевізора, зібралася і теж поїхала. Там і побачила Донія. Але оці процеси студентів були тоді сильні. В 1990-му я познайомилася з членами Студентського братства Франківська, які приїхали до Харкова колядувати. Тоді я й подружилася з юним студентом Олегом Синюткою. Вони просто їхали до Харкова колядувати і зустріли таких самих, як і вони, серед яких була я. Оці моменти історії, це були такі моменти взаємопроникнення. Ну і ще юність, тобто нічого не страшно було.

Але хто оцінений та недооцінений… Пам'ятаю, я дзвонила батькові і казала: «Тату, я б'юся, б'юся, але перебуваю ніби на маргінесі». Тоді я працювала на одному каналі, і мене звільнили. Це наша історія: коли ти працюєш, тебе звільняють, потім знову працюєш, і тебе звільняють. Ти йдеш із високо піднятою головою, але внутрішньо оту дівчинку в тобі знову образили.  І тато мені сказав: «Що ти хочеш? Колись за це вбивали». І ми зараз дожили до того часу, коли за це вбивають знову. Людей, які живуть у східних областях, на окупованих територіях за це знову вбивають. Тому те, що там когось недооцінили, але ти залишився живий – це вже величезна справа.

На Суспільному вийшов документальний фільм «Русифікація в стилі поп», який розповідає про ті процеси початку 1990-х, коли творилося щось дуже живе і українське, україномовне. Я добре пам'ятающо були якісь центри, як-от «Територія А», де це все варилося, щось визрівало. Тепер, коли я дивлюся з відстані ті старі концерти, записані на телебаченні, перші кліпи, то вражений, наскільки воно було модерним, європейським як для того часу. А потім прийшла російська попса і то все залила зверху «залізобетоном». Нічого не вижило. Парадокс цієї ситуації, що коли цей фільм нарешті з'явився і ми про це говоримо, рефлексуємо, чому так сталося і що це означає, то якщо подивимося на спікерів і творців цього фільму, то це здебільшого люди, які були частиною того зрусифікованого наративу в Україні. Як ти до цього ставишся?

Я подивилася цей фільм. Для мене як для людини, яка бачила це зсередини, цей фільм дещо поверховий. Але я дуже рада, що він є. Бо зробити неповерхово – це зробити 15-серійний фільм. Людей дуже багато, у кожного свій кут зору. В 1989–1991 роках і декілька років по тому насправді було піднесення, з'явилося багато української музики.

«Територія А» з'явилася тому, що почався український шоу-бізнес. І компонент «бізнес» тут суттєвий. «Територія А» відіграла важливу роль, але це була агенція, яка знайшла артистів, вклала гроші в їхні пісні та кліпи, організовувала концерти і заробляла на цьому, відбиваючи свої кошти, мала телевізійний канал – спосіб поширення. Мої пісні жодного разу не були на «Території А», бо моя музика й тоді не була шоу-бізнесом. Зараз мені всі кажуть: «О, Марійка Бурмака, «Територія А». Я тоді для них була чужа, неформат. Але, озираючись назад, можна сказати, що «Територія А» зіграла досить суттєву і велику роль. А потім в Україну прийшов російський бізнес і шоу-бізнес.

Цей фільм дуже важливий тому, що він вказує на важливий момент: шоу-бізнес – це гроші. У якийсь час «Територія А» теж була зав'язана на грошах. Юрко Юрченко мав вал концертів. Це був проєкт, бо Юрченко не такий, зараз бачимо, який він. Потім він казав: «Я не такий, я Юрко Нечистяк». А Юрко Юрченко – це образ, створений на противагу Олександрові Пономарьову. Хлопець, який всім подобається. Він подобався, і це прекрасно, бо українська музика мала бути й така.

Але потім прийшли російські гроші, медіа стали працювати за російські гроші, прийшов російський бізнес і просунув російський шоу-бізнес. Український бізнес почав бути бідною сиріткою, шоу-бізнес також, і «Території А» не стало.

Нещодавно Валерій Пекар написав, що український бізнес нарешті перейшов на українську мову. І це сталося не в 1991-му, не в 2005-му і навіть не в 2014-му, а в 2024 році. Тільки зараз, коли ми не розуміємо, чим закінчиться війна, бізнес переходить на українську. Дуже часто бувало так, що навіть бізнес зі Львова їхав до Києва на перемовини, де робочою мовою була російська.

Ти питав, чи було мені прикро. Звичайно, в деяких ситуаціях мені прикро. Артисти, які заробляли гроші, мали величезний ринок, потім швидко «перевзулися» і, наприклад, пишуть пісні на вірші Стуса. Хоча Стус життя віддав за це. Не можна раптом використати українських класиків.

Або можна. Їх же використовують.

У кожного своя система цінностей.

От Симоненко зараз.

Візьми Стуса. Розкручений поет, не треба платити за авторські права. Візьми Стуса, напиши на нього пісню, і всі знають, хто це. А поживи так, як Стус! От вийшла пісня, яка мені дуже «зайшла». Це «Легенди» ТНМК і Шурова, у якій мовиться про те, що щоби взяти вірш Стуса, треба розуміти, хто він такий. Треба завжди розуміти, хто такий Стус. Це моє переконання.

Тобто має бути повага до самого матеріалу.

Так, я так вважаю. Якби мені не було прикро, якби я десь не бачила фальші та не усвідомлювала з висоти років, що теперішня ситуація в Україні – на фронті, скрізь – насправді небезпечна і загрозлива, ми не знаємо, чи втримається держава, як поведуться ці артисти, які так швидко «перевзулися». А проте я вважаю, що це дуже важливий процес – що бізнес і шоу-бізнес переходять на українську. Тому я публічно ніде не засуджую, не звинувачую: «Перевзуванці! Ось я була така, а де були ви, коли була я?». Це такий бабський «базар» насправді.

Я би перевів цю розмову з етичної площини «справедливо-несправедливо» в площину влади «чиє згори».

Хочу закінчити, щоб моя думка була зрозуміла. Добре, що бізнес і шоу-бізнес переходять на українську мову. Люди «перевзуваються» – і це теж дуже добрий процес. Не хочу ніде говорити про те, що ось там «перевзуванці», бо це той процес, який ми намагалися наблизити, і тепер це відбувається. Це дуже важливо. Не треба зараз роз'єднувати за цією ознакою людей. Перейшли в 2022-му – добре, що перейшли.

Хочу теж бути відвертим у висловлюванні. Була ситуація, коли артисти, які творили тільки українською попри будь-які пропозиції та спокуси, завжди могли звернути в інший бік, більше заробити, вийти на іншу аудиторію. Білик на цьому, умовно кажучи, послизнулася. Ані Лорак повернулася аж до того, що стала громадянкою росії, як і Таїсія Повалій. Кажу лише про те, що ті люди, які свідомо обрали для себе цей маргінес, про який недавно казала Маша Єфросиніна в розмові з Христиною Соловій, втрачали все життя. Вони втрачали на грошах, кар'єрі, зірковості, статусі. А тепер люди, які весь цей час посідали місця, де гроші, кар'єра, софіти, телекамери, владні кабінети, кажуть: «Окей, змінилася кон'юнктура. Тепер ми будемо вам розказувати про українське українською. Трошки ламаною, поганою, але тепер ми розкажемо, що воно і як, Симоненко і хто там іще? Устенко, Костенко. Ми залишаємося згори, далі перед телекамерами, і всі гроші несуть до нас, бо ми тепер – українці». Розумієш, про що я?

Звісно, розумію. Зараз ми говоримо про владу і бізнес.

По суті, вони кажуть: «Марічко, ти молодець! Дякуємо тобі за твою працю, що ти 35 років так підтримувала Україну з Харкова. Залишайся там, на своєму маргінесі, будь ласка, ти й далі неформат».

Розумієш, про владу, яка є, я нічого не казатиму, бо це влада воюючої країни. Я ніколи, жодного разу в житті не перетиналася з представниками чинної влади. Мене ніколи не запрошували на «Квартал», я ніколи не бачила ні в телевізорі, ні наживо тих людей, які зараз у владі.

Але я можу говорити про себе. Не заробити всі гроші світу, не зняти кліпи, можливо, не записати пісні, не бути зараз у фаворі – це мене влаштовує. Як я казала, я дуже давно обрала шлях самурая і в цій ситуації претендую на зовсім інше місце в історії. Бо послуговуюся тією самою логікою, якою, очевидно, послуговувалися Стус, дисиденти, які так само розуміли, що вони там, на маргінесі. Але кожен із них розумів, який тягар відповідальності за ідентичність на них лежить. Я розумію, який тягар ідентичності, який я маю пронести, на мені лежить. Тато мені це сказав, коли мені було років 15, коли ще абсолютно не було зрозуміло, чи буде Україна вільною. Він показав мені газету «Вільна Україна», яку видавали у Львові і яка, здається, була комуністичною. Але сама назва… Це був шок для мене, що можна ці два слова поєднати. Бо в харківській школі щось подібне на синьо-жовте поєднання – це вже був виклик до директора.

І оскільки я реально розумію, який у мене шлях, що я роблю і для чого, і дитячі пісні теж, то просто обираю цей шлях самурая. Я рада, що мені все життя вдається просто хоча б іти цим шляхом. І знову ж таки ті люди, які «перевзулися», раз, два, три, чотири… Я претендую на інше місце в історії. Те, що залишиться після мене, це зовсім інша творчість, але мені цього достатньо. Життя людське недовге. Я сама не хотіла про це говорити, але для мене цей рік дуже важкий: не стало мого брата, якому було 43 роки. Він воював, пішов сам, був артилеристом. Його дуже поламала війна, він двічі був у госпіталі, дуже змінився. Був комісований, але ВЛК військового госпіталю довела, що це наслідок війни. А до того він казав: «Я не можу не йти у військкомат» і сам пішов, бо тато нас так виховав. Розумієш, тут зовсім інше виховання, інше ставлення до всього.

Тому, попри іронію, яку деколи до себе вживаю, я дуже смішлива людина, із почуттям гумору в мене все окей. Не хочу бути пафосною, але усвідомлення зробленого мною у мене є. Ця кількість пісень, пісні на вірші Стуса й Олеся, це пісні, які я пишу зараз. Насправді я й тепер є неформатом. Мої концерти – це концерти з гітарою. Як втиснутися з цими акустичними піснями в цей простір?

У 2021 році я реалізувала проєкт «Улюблені класики»: 15 пісень – від Шевченка до Стуса. Цих пісень у мене значно більше, тільки на вірші Олени Теліги шість. Ми це зробили з музикантами: гітарист, бас-гітарист, перкусія, скрипка, флейта. Концерт записали на Суспільному. Сама дивлюся і вважаю, що це краще з того, що я зробила. Це не є популярним тепер. «О панно Інно» Пивоварова значно популярніша музика зараз. Але я рада, що я це зробила. Бо, по-перше, це підсумок мого життя, а по-друге , ось воно таке неактуальне, не є мегапопулярним, але це мною зроблене і це залишиться.

Тому я своїй творчості, в піснях для дітей, які всі діти дуже люблять, у своїх висловлюваннях, у позиції, яку я пишу в фейсбуці, просто претендую на зовсім інше місце, аніж ті люди, які швидко «перевзулися» і не факт, що не «перевзуються» знову.

Тобто ти міряєш це поколіннями, а не завтрашнім днем?

Так. І тим, що життя недовге, може будь-що статися. Багато хто не думав, що може бути війна. Я не думала, що переживу брата, молодшого на 10 років. Не думала, що загинуть багато моїх друзів. Я не знаю, скільки житиму. Мені 53 роки, буде 54. Скільки я взагалі проживу, скільки проживе Україна. Ми будемо боротися до останнього, але як повернеться ситуація, ніхто не знає. Все своє життя, кожен день, кожен свій крок я міряю нематеріальними цінностями. В принципі, так було завжди.

Зрозуміло, що, як і всі артисти, будь-яка людина, я повинна заробляти. Шоу-бізнес – це дорогий бізнес. Щоби записати пісню, треба прийти в хорошу студію, попрацювати з хорошими музикантами, щоб потім це на слух не відрізнялося від того, що записують у кращих студіях світу. А це гроші, бо люди, які відкрили ці студії в Києві, витратили сотні тисяч доларів на пульти, мікрофони і все інше. Все, що я заробляю, вкладаю у музику.

Для того, щоб мене впізнавали на вулицях, я мала знімати кліпи. Зняти кліп за 10 тисяч доларів – це витратити всі свої гроші. А в мене мама і батько хворіли на рак, я сама купувала хіміотерапію і фізично не могла такі гроші витрачати на це. Люди, які заробляли більше, могли більше витрачати. Але я 35 років на сцені, мене люди впізнають на вулиці. Чому? Бо знають мене з вигляду. Чому? Бо я не купила гарну машину, а зняла кліп. Це теж вважаю великим внеском у те, що мене знають. А це значить, що в мене більший майданчик, щоби говорити про щось важливе.

І знову ж таки є військові потреби – для одного брата, для другого, коли він служив. Я й сама намагалася закривати, оголошувала збір. На мені, в принципі, дуже багато зобов'язань перед моїми рідними, і фінансових також. Тому коли мені кажуть: «Виступайте безкоштовно, а ми будемо збирати кошти», то мені хочеться відповісти: «Я буду працювати за гонорар, бо ці кошти я також маю на що витратити, кому допомогти». Деколи доводиться і так поводитися. Але, по суті, я не ставлю для себе матеріальне вище, а шоу-бізнес на цьому побудований. Тому я не шоу-бізнес.

Розмовляв Андрій Сайчук

Текст: Марічка Ільїна

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав. 

Акценти твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!