У роки філфакового студентства мріяла поїхати у Львів, щоб почути українську на вулиці, бо в Дніпрі я її чула лише в стінах університету, така собі, мова однієї будівлі, ю ноу.
Вперше я приїхала у Львів років 10 тому. Моє перше питання до себе було: «А я точно в Україні??»
Дивувало все: від архітектури до звернення «пані».
Потім приїжджала частіше, переважно до друзів, тепер вже кумів) і щоразу Львів відкривався новими гранями.
2014. АТО.
Я не включилася. Це десь там, це не про мене. Але коли подруга зі Львова Marianna Bilyk попросила зготувати щось смачненьке для хлопців на Різдво і відвезти на полігон в нашій області, я щиро відгукнулась (подумала тоді, чому їй не все одно, чому я про це не думаю? Відчула сором).
Наварила борщу, напекла пирогів з капустою і картоплею, домовилась з татом про доставку. І от, ми у хлопців.
Мене охопив неймовірний страх. Хлопці були змучені, брудні, навколо мряка і запах війни. (І це на полігоні).
Налякана реальністю, я поїхала додому, ховаючи голову під подушку (ні-ні, війна далеко, це не про мене).
2022. Війна.
Важко, але доїхали до Львова.
Включилася.
Всередині мене загомоніли питання.
А як так, маленька Галичина вистояла в часи СРСР ? Що їх тримало у цій боротьбі? Чому вони ризикуючи життям берегли українську мову і культуру? Чому їм і досі не все одно? (пам'ятаємо про 2014, Мар'яну і борщ). Чи жертви голодомору хотіли би, щоб їх страти були марними?
Що зі мною не так???
Як радянська пропаганда вплинула на моїх предків? Чому Бандера, Петлюра і Шухевич росіянцям страшніші за чортів?
Татова бабця казала: «Прийшов Ірод і все забрав (той, що лисий на бронєвіку)».
Чому їм, витримуючи такі тортури, було не всеодно, а мені, трясця, незручно говорити українською? Чому до мене ці цінності не дійшли? Хто на це вплинув?
А що, якщо мої діти не будуть знати української, бо ми з ними нею не говоримо, бо ми звикли російською, тоді що, жертва наших предків і мільйонів людей даремна?
Ця думка мене вбила. Просто вбила.
Навіть зараз в окупації закопували прапори і вишиванки. Це ж було вже!
Купила собі і дітям перші в житті вишиванки, бо зрозуміла цінність.
Живу в Україні і пишаюся, що я і моя родина українці. І це не хайп, а раптове усвідомлення, наче баняком по голові.
І наостанок
Якщо «какая разніца», то говоріть українською.
Бо для ваших дітей жертви теперішньої війни будуть марними.
І згодом війна покличе їх.
А так не має бути.
Досить.
Час для пробудження у кожного свій.
Але секрет в тому, що часу немає.
Щира вдячність моїм землякам, яким не байдуже.
Фото - Юрій Стефаняк
Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.
___________________________________________________________________________________________________
Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.
Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.
