Сергій Притула: «Уранці встали – запитайте, що зробили для армії»

1495 0
Якою є комунікація волонтерів із владою, чому реформування освіти не менш важливе, аніж відбудова країни, як ставитися до «каяття» українських артистів, котрі загравали з росією, і до російської культури загалом, чому лише ЗСУ можуть дати нам уявлення України майбутнього, Tvoemisto.tv обговорило в спецпроєкті «Акценти Твого міста» з волонтером Сергієм Притулою.

Про волонтерство

Ви сказали, що вас зараз краще представити як волонтера.

Людину краще представляти з огляду на те, чим вона займається в певний період життя. Рік тому ви могли б назвати мене телеведучим, політиком, громадським діячем. Останні сім місяців я займаюся лише волонтерськими справами, де-факто нічого, крім цього, не роблю. Ані роботи як такої, ані політичної діяльності, яка закінчилася 23 лютого. Залишилася громадська діяльність, частиною якої є волонтерство. Тож, у принципі, я волонтер і батько, бо діти залишились у моїй системі координат.

Але ж ви займалися волонтерством з 2014 року.

Так, але це не до порівняння – масштаби різні. Змінились уявлення про війну, хоча й тоді було дуже страшно. Не було такої інтенсивної роботи артилерійських систем, стільки живої сили, авіації, не був задіяний флот і балістичні ракети.

У нинішній тотальній війні перед суспільством, його активною частиною – волонтерами, постали дуже серйозні виклики, які ми гідно долаємо.

Є багато волонтерів, але ваш фонд зараз один із найбільших, найвідоміших. Ви змогли капіталізувати свою відомість у можливість залучати кошти.

Це не тільки питання публічної пізнаваності, а й досвід восьми років волонтерства. Коли прийшла велика біда, люди пішли до тих, що вже мали досвід завдяки колишній діяльності. Наприклад, на кінець 2021 року, коли нас збирав Залужний, нас уже було з півтора десятка активних волонтерів, які мали в своєму розпорядженні ті чи інші бюджети. Те ж саме із постачальниками. Мем, що «Притула все викупив», з одного боку, був безпідставним, а з другого – дистриб’ютори дронів зв’язалися в першу чергу зі мною та фондом «Повернись живим», тому що ми до того стабільно брали в них певну кількість дронів. І якщо у 2021 році я доправив на фронт, умовно кажучи, 100 дронів різного типу і дуже цим пишався, бо це величезний бюджет, то станом на 24 серпня тільки наш фонд відправив 2400 дронів. Це стало можливим завдяки неймовірно великому залученню українців і трохи іноземців. Не можуть не тішити зміни в українському суспільстві, дорослішання нації, але дуже прикро щодо причини цього. Далі стане викликом те, як зберегти цю єдність і монолітність після перемоги, адже тепер вона ґрунтується на наявності спільного ворога.

Повертаючись до питання волонтерів: у Львові вже були випадки, коли проти відомих волонтерів порушили кримінальні справи. Під час недавньої дискусії у студії «Твого міста» була думка накласти мораторій на перевірку їхньої діяльності.  Притула і Тарас Чмут тепер фігури недосяжні. Чи ваша репутація і публічність роблять вас недоторканними в цьому сенсі?

Це хибне уявлення. Ми все одно працюємо в певному законодавчому полі. До нас щодня виникають питання з боку фінмоніторингу, ми комунікуємо з Нацбанком. Проблемних ділянок багато.

Але є люди, які не можуть вийти на Нацбанк чи командування.

А ось для цього у вас є Чмут, Притула і не тільки. В серпні ми з іншими волонтерами мали зустріч із керівництвом Верховної Ради. Окрім Стефанчука, були інші депутати, які приймають рішення. Наприклад, Гетьманцев – голова парламентського комітету з питань фінансів, податкової та митної політики. На цю зустріч ми прийшли за себе і, як кажуть, за того хлопця. Зараз будь-якого волонтера в Україні можна взяти за одне місце абсолютно спокійно, навіть нас із усім нашим бекграундом.

Вибачте, але коли «русня» бомбила Київ, ми не переймалися збором усієї документації, щоб забезпечити підрозділи. До тебе залітають хлопці з 72-ої бригади, усі в сажі, з обсмаленими лицям й руками, ти видаєш їм все, що просять, і вони їдуть. Ти просто записуєш, у яку бригаду віддав, і все. Правоохоронці й політики це добре знають. Ми жартуємо, що між нами різниця лиш у тому, що вони недоторканні, а нас можна «хапнути». Хоча це може спричинити певні суспільні збурення.

Читайте також: Влада з волонтерами не конкуренти. Яким є рішення для порозуміння

Мені можуть не подобатися ідеї, які впроваджує Данило Гетьманцев, але коли ми спілкуємося, показуємо масштаб проблеми: починаючи від волонтера, який зібрав гроші за місяць, щоби пригнати одну машину, і закінчуючи фондами, які оперують величезними бюджетами, то бачимо, що проблеми тотожні. Гетьманцев сказав, що можна спробувати пропрацювати на законодавчому рівні поняття волонтерської амністії на лютий – травень. Бо на початку літа варто було б уже подбати про системну роботу, документацію.

Ми не знаємо, наскільки слова законотворців розійдуться з їхніми діями, але м’ячик на свою половину поля вони вже закинули. Боюся, що проблема тих кейсів, які є у Львові і не тільки, щодо абсолютно недолугої комунікації правоохоронців із волонтерським середовищем набагато глибша.

Читайте також: «Держава мала б допомогти волонтерам». Святослав Літинський про кримінальні справи

На жаль, багато людей в Україні й досі живуть політикою, майбутніми виборами. Війна ще не закінчилися, все ще дуже страшно. Віра в перемогу є, але розуміння остаточної ціни нема. Але це не заважає певним групам осіб працювати на майбутню перспективу. Вибори, які дехто планує, будуть відрізнятися від тих, що були у 2014 році. Тоді на парламентських виборах у кожній фракції з’явилися люди, які мали один «спільний знаменник»: Юрій Береза, Семен Семенченко, Андрій Тетерук – комбати добробатів. Вони мали відносну субординацію й підпорядкування по лінії ЗСУ. У них була необмеженість у свободі слова, соцмережі, вони дуже швидко набрали вагу в інфополі, стали коментувати якісь події. Зараз подібної історії не буде, бо українські збройні сили більшою мірою візуалізовані Залужним. І субординація не дозволяє нікому вішати собі якісь медалі, розказувати, що от я звільнив Київ або Ізюм.

А волонтерське середовище зазвичай персоналізоване. Не важливо, чи це всеукраїнський рівень, чи рівень територіальної громади. Люди бачать і знають волонтерів, довіряють їм, зокрема гроші. І ці люди зараз є лідерами нової генерації, ведуть за собою до якоїсь спільної мети, працюють і набувають певного авторитету. Волонтерський рух в Україні уже піднявся на такий рівень довіри, що не може автоматично не підтягувати тих чи тих персоналій.

У чомусь цей рух може структуруватися?

Ні, я в це не вірю. Волонтерське середовище максимально неоднорідне. Воно, як показує практика, лише ситуативно готове до синергії, але на вищому рівні – радше ні. Інакше інститут волонтерства вже давно був би формалізований. Волонтерське середовище становить певну загрозу для наявних еліт, і вони будуть не проти, якщо довіру до волонтерського руху трохи зруйнують. Ті, що стоять за цим, роблять страшну річ. Минулого місяця Фонд родини Загорій провів велике опитування щодо волонтерства. В кінці дослідження є вкрай важливий момент: якщо людина донатила волонтеру і дізнається, що його заарештували правоохоронці, 28% опитаних або повністю припиняють донатити або значно зменшують суму доната за принципом «вже якщо вкраде, то не шкода». Тобто кожен четвертий, і це на руку росіянам.

Війна і політика

Полковник Глен Грант, британський експерт із мілітарних реформ, консультував українську владу, наголошуючи, що при Міністерстві оборони треба створити воєнний кабінет, набрати туди найбільш здібних людей, не дивлячись на їхню партійну приналежність. Тому зараз маємо Залужного, Сирського. Але на рівні політики, мені здається, залишилося все так, як було: умовно Зеленський ненавидить Порошенка і навпаки, а відповідні виборці в ірраціональний спосіб ненавидять того чи того. Ця ірраціональність не мала б працювати на рівні еліт, інтелектуалів, культурних діячів, політиків, але вона працює. Чи можете ви уявити уряд, де є чиновники з обох сторін, які помирилися на час війни?

Дуже важко, але це було б правильно. Ідея віддавати частину портфелів в уряді опозиції є здоровою. Але в нас прийнято, що переможець забирає все. Мені було приємно спостерігати півтора місяця, як все було класно у Києві. Після 24 лютого залишилося набагато менше людей, аніж зазвичай, і практично не залишилося політиків.

Залишились ті, що були готові вмирати.

Ситуація була незрозумілою, тож залишились ті, що прийняли виважене рішення. Було приємно спостерігати за перемир’ям, затишшям, закопаною сокирою війни. Але після того, як на початку квітня «русню» вибили з Київщини, активізувалася робота ботоферм. Я собі уявляв картинку: повернулися хлопці з «мукачівських котлів», повідкривали ноутбуки, закачали рукави – і понеслося. Працювали красиво що з одного, що з другого боку: по лідерах не били, тільки по оточенню. Але так не могло тривати вічно. Цинізм і ницість ситуації полягає в тому, що певні політичні лідери не пропагують ненависті до свого опонента, ходять ледь не з німбами, а все оточення займається щоденним хейтом.

Це страшно, бо Росія «вбахує» купу грошей у свої інформаційно-психологічні спецоперації, аби сепарувати українське суспільство. Бо розуміє, що монолітне суспільство, яке стоїть за армією і щодня допомагає армії, вона ніколи не переможе. Але якщо розбити нас на фракції, групки за політичними вподобаннями, то нам «гайки». Бо із суспільства це може перекинутися на армію – і все. Тому люди, які розганяють хейт, є «корисними ідіотами» у руках кремля, до якої патріотичної «грядки» вони б не належали.

Довіра – найбільший соціальний скарб, який ми здобули з початку війни. Я не є симпатиком президента Зеленського, але задоволений, коли бачу більш ніж 70% його підтримки, бо це означає, що країна тримається.

У мене може бути багато питань до президента Зеленського, насамперед щодо кадрової політики, але після 24 лютого в моїй системі координат вже нема поняття президент Зеленський – є Головнокомандувач Зеленський. Це нормально для будь-якого суспільства, коли воно об’єднується навколо центру прийняття рішень. У цьому сенсі Зеленський робить дуже правильні кроки. Чи сам, а чи йому радять – не знаю, але рішення залишитися в столиці було досить грамотним. Це дуже сильно вплинуло на мотивацію військових, вони самі мені про це сказали. Неправильно захищати місто, якщо влада з нього виїхала…

Телебачення і російська культура

Ваше життя як телеведучого зараз на паузі. Але у ваших колег по знімальному майданчику все інакше. Хтось за кордоном, хтось тут, частина тих, що були російськомовними зараз щось записують українською, решта – ні. Як ви до цього ставитеся? Ті люди, які тривалий час були частиною російськомовного світу в Україні…  чи ми маємо їх прийняти? Я майже не знаю знаменитостей у цій країні, наче живу в паралельному світі, і це біда. Тож запитую вас: чи має залишитися російська мова і російськомовна культура в цій країні?

Я досить категоричний у цьому сенсі. Є багато світових класиків, якими ми спокійно можемо замінити присутність російського в українському культурному середовищі, гірше нам від того не стане. Я зараз не дуже стежу за своїми колишніми колегами по цеху, не знаю, чи матиму сили повернутися до креативної індустрії в майбутньому. Тим, чим я займався, добре займатися, коли відчуваєш внутрішню гармонію, коли є «бісики», які мотивують. Ти біжиш на роботу, бо любиш веселити людей, просувати тихенько правильні наративи, залишатися 17 років незмінно україномовним ведучим. Коли я заходив у цей процес, був як біла ворона.

Читайте також: «За Булгакова вчепилися, бо не знають Хвильового», – Катерина Сліпченко

Але інколи фейсбук підсовує певні речі. Якось зателефонував Маші Єфросиніній і кажу: «Ти виставила інтерв’ю з Бадоєвим. Що він, що Макс Барських із москви не вилазили, аж тут раптом він тобі розказує про свій біль. Навіщо ти це робиш?» Марійка відповіла мені, що в людини було таке життя, погляди, він вважав, що щось існує ось так. І раптом у частини людей ця схема, яку вони вважали правильною, зруйнувалася. І вони офігіли. Таких багато, і Бадоєв – один із них. А публічний вияв свої помилок, покаяння екстраполюється на багатьох інших, які відчувають полегшення, мовляв, хтось це за них проговорив. Це має право на існування, але тут важливо, в чию щирість я вірю, а в чию – ні. 17 років телекар’єри залишають відбиток. Я добре знаю, хто з цих людей щиро може перетворитися, перейти на українську, будучи категоричним русофілом, стати русофобом, а хто «перевзувається у повітрі» з такою швидкістю, що Усейн Болт навіть поруч не стоїть.

У перші дні вторгнення я мав нараду, бо виставив якийсь абсолютно русофобний допис в інстаграмі, фейсбуці, а в коментарі прийшов «перець», що «в дьосни лупився з руснею». І він під ним пише «Слава Україні!», прапорці… Показав своїм хлопцям і питаю: «Написати йому зараз, що він нехороша людина?» А мені відповідають: «Хіба ж ми не за це на Майдані стояли, щоби вони трохи видозмінювались і переходили на інший бік?» Може, спочатку це буде під тиском, але шляху назад вже не буде.

Колись ми, діти союзу, слухали російське, хоча старші й переписували з польського радіо Led Zeppelin. Мені не подобається ідея кенселізації російського, це витіснення травми і прикидання, що її не існує. Ми зможемо це зробити у Львові, але як у Луганську чи в Харкові, що був до певної міри частиною російської імперії.

Я маю відповідь, як кажуть, на хлопський розум. Що таке росія? Уявіть собі велику діжку з гівном, яка смердить, а в ній люди, культура, візії, імперський душок, політикум та Іван із рязані, який ходить до вбиральні за вісім метрів від дому. Мені кажуть: «Десь серед того гівна є діаманти, їх треба зберегти!» То що робити? Відповідають: «Запхай туди руку, попорпайся, знайди і оціни їх». Ні! Я не хочу порпатися в російському лайні у пошуках «діамантів» російської культури, «хороших русскіх» сьогодення. Не можна врятувати здоровий палець на зараженій гангреною нозі: його або рубати, або ні. Але якщо ми протягуватимемо ниточки, бо весь світ читає Достоєвського і Булгакова, то воно нам вилізе боком.

А Гоголь?

Чим Наташа Корольова відрізняється від Гоголя? Тим, що в часі розминулися. Що той писав «малоросійскіє сочінєнія», над якими потішалися в Петербурзі, що та бігала у віночку і називала себе хохлушкою.

Але «Вечори на хуторі біля Диканьки» в українському перекладі дуже органічні.

Гоголь був російським письменником, орієнтованим на кон’юнктуру ринку в імперії. Текст «Вечорів на хуторі біля Диканьки» красивий, але з душком «потєшного хохла».

Питання у тому, аби перестати вважати це своїм.

Кожен як хоче, так собі нехай вважає. У нас є постаті-вітрини українського культурного світу, але як багато тих, кого наші діти не знають і не читали. Треба додатково відкривати ті чи інші пласти. Культурні й освітні питання повоєнної відбудови не менш важливі, аніж видимі фізичні. Не можна створювати купу антикорупційних органів, не змінюючи ментальності суспільства. Діти мають рости не з усвідомленням того, що з корупцією повинна боротися якась антикорупційна група, а з тим, що брати хабар – це відстій, що людина, яка бере його чи дає, – чмо, яке шкодить державі. Ефект метелика тут не діє.

Що після війни

Довіра та спільна інтенція мають залишатися й після перемоги, аби Україна не опинилася у великій руйнації.

Мені видається, що все залежатиме від так званих еліт, на яких орієнтуються люди: політиків, культурних діячів, лідерів думок, блогосфери. Порядок денний у суспільстві формується не групкою людей, а всіма потроху. І ось із тими вершками суспільства треба налагоджувати тіснішу комунікацію, не викопувати ту сокиру війни, яку закопали, й потроху укладати те, що в цивілізованих країнах називається суспільним договором. Є думка, що він у нас був, але «вмер». Його суть полягала у тому, що десь у 1990-их влада і так звані еліти сказали суспільству: «Ось вам безкоштовна освіта, інші соціальні «ніштяки», але не пхаєтеся до того, що ми робимо з рештою». І коли цю решту, державні підприємства, роздерибанили, а соціальна складова не зрушила в кращий бік, суспільний договір розпався. Попри свої позитивні погляди на майбутнє, не думаю, що його можна швидко встановити.

Є думка, що війна з росією – це остання континентальна війна за незалежність. І що буде за цією незалежністю? Чи там має бути національна компонента, чи успішна демократія? Що може бути основою суспільного договору?

Основою могла б стати тотальна реформа системи освіти, яка дала б базу наступним змінам у суспільстві. Але ця думка непопулярна в жодному з тих  середовищ, у яких я спілкуюся, тому що люди говорять переважно про гроші. Дуже важко з подібними візіями торувати собі шлях, а ті, що їх підтримували, не виходили за своє коло таких же пасіонаріїв.

Перед нами зараз стоїть найбільший виклик: ми або відстоюємо незалежність, або зникаємо з політичної карти світу. Я не хочу бути представником нації без країни, яких і так достатньо. Хочеться залишити дітям державу, яка має право на існування в іншій системі координат, аніж та, в якій ми жили більш ніж 30 років. Для цього повинно відбутися багато «тектонічних зрушень».

Читайте також: «Ми перші з країн союзу зняли пам'ятник Леніну», – Степан Давимука про нашу незалежність

Насамперед ми маємо руйнувати рівень патерналізму в суспільстві, лікувати інфантильність. Це буде болючий процес, ніби ламати ноги-руки, але від цього нікуди не дінешся. Перекладання відповідальності ще нікого до добра не доводило, а тільки до утвердження диктатури й тиранії. Цим ми і маємо відрізнятися від наших божевільних сусідів, які абсолютно добровільно віддали повноту влади і можливість прийняття рішень обмеженій групі осіб. І хоча наша Конституція дає нам можливість делегувати повноваження владі, ми маємо формувати ширше ядро активних громадян, котрі мусять контролювати всі ці процеси і не боятися брати на себе відповідальність.

До війни я подорожував регіонами і порушував це питання. Не важливо, чи це був Херсон, а чи Тростянець, Чернівці. У кожному місті є якась кількість людей, які можуть бути корисними, наприклад, у системі місцевого самоврядування. Але, будучи активним громадянським суспільством, вони не займають проактивну позицію, не хочуть виходити із зони комфорту туди, де їх одразу почнуть не любити.

Однак прихід у владу дасть можливість масштабувати те, що ти вже робив для своєї громади. Зрештою, це постійна необхідність діалогу між представниками влади й активістами. На таких людей зазвичай дивляться як на міських божевільних, що неправильно. Людина, яка вимагає, аби бюджет міста розподіляли прозоро, була звітність чиновників перед громадою, для самої громади є такою, що пхається туди, куди не треба, і має в цьому якийсь свій інтерес. Таке ставлення треба викорінювати.

Може, тут справа в якомусь локальному патріотизмі? Наприклад, влада у якомусь маленькому містечку, яка вже «зацементована», побудована на зв’язках. Люди розуміють, що там є умовний мер, який краде, але в них вже укладений певний суспільний договір...

Він зараз ґрунтується на децентралізації. Після того, як у містах почало залишатися більше грошей, регіональні «князьки» почали здійснювати більше інфраструктурних проєктів, і візуально видається, що почали більше працювати. Роботи в місті стало більше тільки тому, що грошей стало більше. Мені здається, що відсоток «відкату» залишився стабільним, але збільшився кількісно. Я не бачу регіональних відмінностей у тому, про що ми говоримо. Також однакові моделі того, що треба дати людям, аби вони сказали: «Ну, нарешті, все окей». Покійний Кернес колись зробив дуже красивий парк, налагодив роботу комунальних служб, щоби візуально все було чистеньке, вилизане. Потім це масштабувалося на Київ, розійшлося регіонами. І тепер, коли запитуєш середньостатистичного киянина, що хорошого в столиці, він відповідає «парки». Якщо це можна порівняти з Пірамідою Маслоу (загальновживана назва єрархічної моделі потреб людини, відображена в схемі американського психолога Абрагама Маслоу – Ред.), то це перший, найнижчий щабель: щоби було що їсти і куди піти погуляти з дітьми.

Читайте також: «На сході спочатку до нас ставилися з недовірою», – Юрко Дідула

Зловживання є ідентичними, навіть якщо ми говоримо про певні специфічні сфери. Торік ми вступили у партнерство з організацією, що об’єднує десятки регіональних громадських організацій та фондів, які займаються питанням інклюзії. Для них створили опитувальник, і 45 із 50 організацій, незалежно від регіону та міста, підтвердили, що мають одну й ту ж проблему. Батьки дітей, які потребують реабілітації, соціалізації, бігають по міськрадах, звертаються до депутатів і голів з проханням дати хоч якесь приміщення для занять. Після довготривалих «боїв» міська влада виділяє комунальне майно – зазвичай «убите» приміщення без води, світла, з обдертими стінами і зірваною підлогою. Батьки шукають кошти, донорів, докладаються своїми грішми, аби це все відремонтувати, часто із корупційною складовою, щоби пришвидшити ремонт. Діти займаються там три роки, а потім закінчується термін оренди, і влада виганяє їх на вулицю, а відремонтоване приміщення віддає в оренду комерційній структурі. Ця схема працює по всій Україні.

Якщо існує хоч якась демократія, то наступного разу цю міську владу не мали б обрати, але так не є. Може, тому, що ще нема незалежних комунальних ЗМІ.

Проблема ця набагато глибша. З одного боку, це не комунікується постраждалою стороною, бо вони бояться, що розголос зробить ще гірше.

І влада може зробити це «гірше» дуже швидко – через перевірки, поліцію, прокуратуру, а тепер ще й повістки.

У деяких містах України кругова порука охоплює все і навіть більше. Але, на жаль, часто ще й самій громаді байдуже до цих проблем, тому що кожен переймається своїми.

У нас превалює думка, що якщо ми здійснимо судову реформу і знайдемо непідкупних суддів, то все буде добре.

Судова реформа беззаперечно важлива, але не вирішальна. Кілька років тому керівник Американської торгової палати в Україні Енді Гундер показував мені результати опитування іноземних бізнесменів. На питання, чому вони не інвестують в Україну, найчастіше була відповідь «недолугість судової системи», а не війна. Інвестори не мають певності у тому, що український суд стане на їхній захист, якщо їхній бізнес раптом хтось рейдерне. Президентка Естонії свого часу сказала своїм громадянам не інвестувати в Україну, і це був добрий ляпас управлінській системі держави. Я би після такого, певно, згорів від сорому.

І це при тому, що естонці дали найбільше допомоги під час війни відносно свого ВВП.

У 2015 році відбувалася чистка «мусорів». Корупціонерів і хабарників випилювали з системи через атестаційні комісії. Багатьох дійсно вигнали з посад, але понад 90% із них поновилися через «непідкупні» українські суди. Судова реформа – це must have, але після неї не може все одразу налагодитися.

Нещодавно читав соціологічне дослідження, за результатами якого більшість українців впевнена у перемозі, готова докластися до неї і бачить майбутнє у світлих тонах. Але лякає те, що більшість переконана в тому, що наступного дня після перемоги все обнулиться – корупція зникне, олігархи не матимуть впливу, люди не будуть гризтися. Це утопія, бо перед нами постануть несамовиті виклики. В повоєнний період корупція часто ще більше зростає, маємо приклад Балкан. Захід думає, як нівелювати це в Україні. Будуть і демографічні проблеми, бо далеко не всі повернуться з-за кордону: діти вже прилаштовані у школи й садочки, мами знайшли роботу, поки батьки воюють тут. І по закінченні війни постане питання, хто до кого має їхати. А що обиратимуть: облаштований побут чи розбомблену хату і відсутність роботи? Треба запобігати цьому.

Один із кращих наших економістів Павло Шеремета бачить тут один вихід Україна має стати країною більших можливостей.

Я приїхав до Львова з Варшави, мав там розмову з одним чоловіком, який наголосив: « Не покладайте на це надій, суджу з польського досвіду!» Польща пережила серйозний відтік громадян, тож два мільйони українців для країни не проблема, а заміщення робочих рук. Польська влада зробила мудро, коли в березні заявила, що не проситиме в ЄС компенсації за розміщення українських біженців, бо це дасть змогу в майбутньому показати ЄС дулю на прохання прийняти ще 50 тисяч сирійців.

Читайте також: «Треба однією рукою відстрілюватися, а другою не упустити майбутнє». Юрко Назарук про допомогу військовим і школу

На майбутнє має бути прописана політика щодо мігрантів. Люди гинутимуть, багато хто не повернеться. Щоби повернути економіку на рівень довоєнного часу, нам будуть потрібні робочі руки. Постане виклик перед суспільством, кого сюди заманювати. Пускати білорусів, щодо яких у нас є внутрішня травма, бо з їхньої території запускали ракети, чи вихідців із Середньої Азії, з якими у нас багато культурних незбігів? Чи не призведе це до суспільних вибухів, створення своєрідних гетто? Це величезний обсяг роботи, і я поки не бачу ініціативної групи, яка б із цим працювала. А це треба робити вже зараз.

Наостанок скажіть, що для вас буде перемогою в цій війні?

Скажу, як я це бачу, бо в українському середовищі нема остаточного визначення перемоги. Для одних це мир за будь-яку ціну, для других – повернення територій, які були нашими станом на 24 лютого 2022 року. Біс із тим Кримом і Донбасом! Для багатьох це відновлення України в кордонах 1991 року. Хоча декому цього недостатньо, треба щоби ми відновили свій суверенітет, а рф розпалася як імперія зла. Єдиного для більшості немає.

Хтось каже, що перемогою стане те, що Україна за кілька років буде в ЄС і НАТО.

Є й така позиція, але цей курс у нас закріплений в Конституції, тож рано чи пізно ми й туди доскачемо. Я хотів би прогулятися з дружиною берегом Кальміусу, обіцяв дітям повезти їх на озеро Донузлав у Криму. Це те, як я бачу нашу перемогу: з нашими прапорами та українською адміністрацією в будь-якій точці країни.

Читайте також: «Війна – це катастрофа, але мусимо користати з неї сповна», – Ярослав Грицак

Але я людина цивільна і розумію, що більшість рішень приймають не в кабінетах, а на полі бою. Тому всі наші молитви за ЗСУ, всі надії на них і наша тотальна підтримка також. Лише вони можуть дати нам уявлення України майбутнього. Це те, про що ми спілкуємося з європейськими журналістами, депутатами, сенаторами, конгресменами. Нам не треба, щоб вони воювали замість нас, лише щоб дали зброю – все інше зробить наша армія! Коли армія показує результат, як зараз на Харківщині, всі просто сходять з розуму і в нас, і за кордоном. Це новітня історія воєн, нам треба пишатися тим, що виробляють наші, казати своїм дітям, переказувати внукам, хто зробив цю країну, яку вони будуть мати.

Раджу таке: зранку встали, подумали, що можете зробити для армії, ввечері лягли і подумали, чи достатньо зробили. Якщо недостатньо – не треба випалювати, гризти себе, а просто подумати, де можна додати енергії, щоб лягти спати щасливим.

Розмовляв Андрій Сайчук

Текст: Катерина Бортняк, Марічка Ільїна

Фото: Твоє Місто

Колаж: Дмитро Тарадайка

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

 

 

 

 

 

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!