Фото Івана Станіславського

Фото Івана Станіславського

«Треба однією рукою відстрілюватися, а другою не упустити майбутнє». Юрко Назарук про допомогу військовим і школу

3639 0
Як волонтери допомагають державі та армії, чому львівські діти в Америці збирають гроші на бойовий літак, чому школярам потрібне лиш очне навчання, як більшість країни стала бандерівцями і чому нам потрібні нові політики – у відеопроєкті «Тема тижня» на Тvoemisto.tv розповів співзасновник компанії !Fest Юрко Назарук.

Ваш благодійний фонд почав працювати ще до війни. Навіщо бізнесу благодійність?

Ніколи не вважав себе волонтером. Бізнес має бути соціально відповідальний. Якщо хочеш жити в своєму місті, то мусиш змінювати те, що тебе не влаштовує. І так впливатимеш на інших людей. Я ніколи не сприймав це як волонтерство. Коли людина подає візитку і на ній написано «Волонтер», у мене виникає питання, а з чого людина живе. Зараз кожен українець платить величезні податки ще й віддає чимало. Важко оцінювати, хто більший волонтер – ми, котрі віддали те, що належало, чи ті, котрі віддають 80 відсотків від того, що мають. 

Читайте також: «До війни ніхто у світі по-справжньому не знав, на що здатні українці», – владика Венедикт

Ми завжди цікавилися питаннями медицини, освіти і багато чого змінювали через наш фонд. Зараз це сприймається трошки інакше, бо законодавство дозволяє нам ввозити різні потрібні речі з-за кордону, збирати кошти. Хоча, наприклад, всі освітні питання ми вирішували власним коштом і навіть не говорили  про це. Взагалі довкола волонтерства зараз дуже багато спекуляцій.

Великі фонди почали показувати свої оперативні витрати – в одних це бізнес, який оплачує роботу, в других – відсоток коштів, які надходять від людей. А як це працює у вас?

У нас, по суті, це проєктна історія. Якщо ми на щось збираємо чи на щось витрачаємо, то самі потім у цьому розбираємося. Коли почалася війна, ми зрозуміли, що зараз не мовиться про бізнес – треба було вижити, захистити місто, країну. І почали робити для цього все, що могли, залишаючись у бізнесі і роблячи те, що ми принаймні розуміли. Розділили це за темами: мілітарна, соціальна і окремі проєкти. Так і працюємо. 

Що ми можемо робити як ресторанна компанія? Почали годувати людей. Вважаю, що одна з найбільш дієвих організацій, яка допомогла Україні, це World Central Kitchen. На початку війни з’явилося чимало міжнародних місій, які розказували, що ми маємо робити, вибираючи при цьому найдорожчі готелі для проживання. А ми розуміли,  що в той час на нашому вокзалі тисячі голодних людей, яких треба було годувати. З’явилися хлопці з WorldCentral Kitchen, і вже на другий день ми почали з ними співпрацювати, стали їхньою найбільшою базою в Україні. В період пікового навантаження готували 37 тисяч порцій на день.

Це було в березні?

Фактично ще в лютому. За лічені дні. Потім ми почали формувати сухпайки. Завантажили роботою практично всі наші кухні, людей, які вміють готувати. Наші склади стали своєрідним хабом із постачання. Надавали свою матеріальну базу, а «Пласт» із цим працював. Згодом вже мали трохи компетенції в тактичній медицині і почали ставити перед собою певні завдання. Розуміли, що немає «правильних» тактичних аптечок. Що зробили для цього? Відправили людей вчитися, тепер маємо сертифікованих тактичних медиків, які можуть вчити інших. Через благодійний фонд намагаємося сформувати 10 тисяч аптечок. Помагають нам у цьому різні люди, але ми маємо розуміння, якими ці аптечки мають бути, де їх брати і кому віддавати. Проводимо навчання для військових, щоб вони вміли ними користуватися, бо, на жаль, більшість із них не знають, що з тим усім робити. Тобто це стало окремим напрямом. Є фонд, який збирає гроші, люди, які збирають аптечки, і це працюватиме доти, допоки не зникне потреба. 

Є мілітарна частина: в нас був перший зареєстрований добровольчий батальйон !FEST. Але ним більше займається мій партнер Дмитро, який знається на зброї.

Маємо окремий проєкт, що стосується «Авіації Галичини». Вже давно співпрацюємо з повітряними силами, почали допомагати їм усім, чим можемо, шукати й забезпечувати спецтехнікою. І хоч пілотів у нас значно менше, аніж інших військових, для кожного з них потрібно зібрати значно більше, аніж для того ж піхотинця. Згодом, коли до нас прийшли військові, народився проєкт Buy me a jet, покликаний придбати бойовий літак. 

Це було тоді, коли всі говорили про закриття неба і нестачу літаків в Україні?

Так. Я завжди кажу, що мені легше щось купити, аніж на щось збирати. Отож ми зняли ролик, який став мегапопулярним у світі. Його демонстрували в сенаті, показали в закордонних новинах, і нам почали приходити запити, куди переказувати ті гроші на літак. Пілоти відповідали, що не знають, як правильно це зробити, як ті кошти збирати, а нам довіряють, бо мають досвід співпраці з нами. Так ми створили окремий фонд «Авіації Галичини», в якому є проєкт щодо купівлі бойового літака.

І на якому він етапі?

Ця справа непроста, її швидко не вирішити. Вже навіть боюся щось коментувати, бо повітряні сили ніколи не купували літаків – лише продавали їх чи міняли, наприклад на газ. Тобто такого прецеденту ще не було. В нас є напрацювання, ми зараз на етапі підписання контракту. Там багато різних моментів, уточнень.

А кошти вже зібрали?

Певна частина суми є – майже пів мільйона доларів. Логістика нам уже зрозуміла. Зараз мовиться про вибір конкретної моделі літака. Перед повітряними силами стоїть чимало питань, зокрема, якими вони будуть у майбутньому. Ми знайшли такий варіант, який можна було б щонайшвидше імплементувати: щоби це був літак, на якому всі вміють літати, але він ще не надто старий. Бо тепер усі літаки переважно пострадянського зразка. І щоби їх підтримувати, треба співпрацювати з країнами пострадянського табору. А це не варіант.

Події на фронті показують, що там важливі безпілотники, дрони. Чи працюєте ви над цим? Для прикладу, над школою операторів дронів.

Ні, ми цим не займалися. У наших хлопців є невелика ініціатива, вони пробують працювати в тому напрямку. В мене були всі моделі дронів, я на цьому трохи знаюся. Але зараз виглядає так, що все це починають групувати й контролювати державні структури, і Богу дякувати. Щодо цього є дуже багато різних ініціатив, та декотрі з них не до кінця використовують наявні ресурси. Нема сенсу купувати надто дорогий дрон і використовувати його не за призначенням. А школи операторів уже є. Наприклад, фонд Притули тепер віддає дрон лише після проходження навчання, і це правильний підхід.

Ви зустрічаєтеся, спілкуєтеся з Притулою, навіть анонсували можливість спільного проєкту.

Звичайно. Місто маленьке, і тепер сюди переїхало багато знайомих. Ми через цю війну стали набагато ближчі одне до одного.  Але знову ж таки люди мають свої цілі, в них є благодійні фонди, які займаються конкретними речами. А в нас благодійний фонд – це те, що ми робимо після роботи. І мусимо в це вникати. Я не звик до такого. Ми звикли будувати успішні бізнеси. Коли треба було щось змінювати, просто брали і змінювали. А фотографуватися з пікапами чи зброєю, яку роздаєш, це не для мене. 

Так, у кожного свій підхід, але купівля літака, байрактарів наводить на думку, що в Україні може з’явитись одразу кілька приватних компаній, які займатимуться купівлею і продажем зброї.

Це не зовсім так. Усі ці питання насправді дуже регламентовані. В нас є чотири спецекспортери, які мають цим займатися. Як і нова спеціально створена агенція від Міністерства оборони. А приватні ініціативи – це радше про синергію та швидкість. Знаємо, що всі державні речі робляться довго, а Притула завдяки своєму авторитету може швидко назбирати гроші та купити все, що треба. Але ні він, ні ми не можемо нічого зробити без компаній-експортерів. Не можемо просто піти і купити щось. Маємо підписаним меморандум з «Укроборонпромом», тристоронню угоду, в якій ми лише – платники. Так, ми збираємо кошти і знаємо, як їх ефективно використати, бо вже маємо такі компетенції. Нічого поганого в тому не бачу, це глибший підхід. Треба брати за це відповідальність і важливо робити це ефективно. З фондом «Повернись живим» ми мали спільний проект. Буквально завдяки одному лише принту на футболках назбирали на комплекс «Лелека».  З фондом Притули теж маємо спільні історії, але вони займаються цим більш професійно, а ми готові допомагати.

Це з великого, але ж є й мале. Максим Козицький назвав ваш фонд і Народну самооборону Львівщини тими, що возили найбільше гуманітарної допомоги з-за кордону. Чого привозили найбільше?

Через наші склади проходило чимало всього. Зараз працюємо над аптечками. Є різні напрями роботи. Наприклад, пивоварня «Правда», яка варить пиво, однією з перших почала змінювати крафтову культуру в країні. Але почалася війна, і людям стало не до пива. Ми не могли це пропагувати. У Львові, можна сказати, нізвідки з’явилася, а потім так само зникла заборона на продаж алкогольних напоїв. У нас працює дуже багато людей, зокрема в ресторанах. То що було робити? Казати «сьогодні ви не працюєте» чи що? І скільки вони мали б не працювати? Я звертався до міської влади, щоби зрозуміти це, скласти собі «картинку». Бо, як на мене, це був чистий популізм, мовляв, люди там гинуть, а ви «П’яну вишню» продаєте на площі Ринок. Гаразд, то ми можемо відкритися, коли вони перестануть гинути, чи їх буде гинути менше? Як це взагалі виміряти? Ті розмови як почалися, так і закінчилися. Це просто безвідповідальність. 

Ми зрозуміли, що як пивоварня не можемо ефективно працювати, тож переключилися на експорт. Вирішили виставити у відкритий доступ рецепти і макети етикеток наших найкращих сортів пива, відзначених міжнародними нагородами. Щоби крафтові пивоварні у світі могли ними користуватися і варити наше пиво в себе, а якщо мають змогу – донатити. Зараз його варять у 700 броварнях по цілому світу. Це неймовірний кайф, коли пиво «путін хуйло» випускають у Токіо. Ця історія перетворилася на ініціативу Brew for Ukraine з окремим сайтом brewforukraine.beer, де можна побачити, хто доєднався до нас. Люди донатили гроші, за які купували для конкретних військових частин пікапи. Там було акумульовано досить багато коштів, і ця ініціатива перетворилася на флешмоб. Але найбільший кайф для нас не тільки збір коштів, а й підтримка України.

Ваше пиво варять переважно у тих країнах, які нас підтримують?

Багато де: в Японії, Гонконзі, Австралії, Бразилії, США, Канаді – на всіх континентах. Мати в себе таке пиво є ознакою доброго тону. І тут треба більше взоруватися на розвиток крафтової культури в країні. Але, для прикладу, в німецьких супермаркетах ми продавали пиво Frau Ribbentrop, поки німецьке посольство «грузило» СБУ, щоби нам заборонили його варити. Такі історії додають мені ще більшого драйву, ми не зупинилися, і, як виявилося, це було виправдане.

Знаю, що зараз театр вашої Школи вільних і небайдужих гастролює Америкою, збирає кошти. Розкажіть про це докладніше.

Олег Онещак і діти самі вирішили, що докладуться до збору на літак. Коли 12-річні гастролюють з виставою про розлуку «Мама по скайпу» – це ще й медійно правильно, бо і страшно, і надзвичайно водночас. Спершу ми робили цю виставу на постковідну тему. Потім вирішили таки провести її в бомбосховищі для батьків і дітей, бо готувалися дуже довго і ніяк не могли показати. А в той час у Львові було багато представників світових медіа. Завдяки їм інформація про виставу розлетілася світом, і театр запросили до Америки. Я з цього неймовірно щасливий.

Адже ми створювали школу, щоби бачити швидкі результати, буквально за п’ять років. А тепер діти отак просто їздять Америкою, вільно спілкуються з однолітками, дають англійською інтерв’ю журналістам The New York Times і Euronews, чітко формулюють і доносять свої думки. Це приносить мені неймовірне задоволення, бо я бачу: те, що ми вклали в цю школу, дає реальний результат, ти бачиш це майбутнє вже зараз.

До слова, про школу: в якому форматі плануєте навчання і чи віддають батьки дітей?

Це одна з найбільших катастроф цієї війни. На сьогодні близько 600 тисяч українських дітей імплементовані в європейську систему освіти. Це питання рівня Ради безпеки та оборони. Бо ми можемо перемогти у війні, але навіть до неї в нас були проблеми з природним приростом. І Європа зробить усе можливе, аби наші діти залишилися там. Для Європи це найкраща еміграція, яку вона могла отримати і завдяки якій зможе поповнити своє населення. Вони схожі на європейців, з таким же кольором шкіри, релігією, не агресивні, дотримуються правил, легко асимілюються. Не хочу нікого принижувати, але це значно легше, аніж імплементувати того ж сирійця. Попередні міграції показують, що 30 відсотків тих, що виїхали за кордон, там і залишаються. Думаю, тепер ця цифра буде спільномірною. Зрештою, навіть якщо війна припиниться, далеко не всі будуть готові інвестувати в прифронтові міста. Відповідно в людей не буде роботи, перспектив.

Читайте також: «Треба йти до кінця» – львів'янка Оля Біщук, яка воює у складі тероборони на сході України

Тому вважаю, що нам критично важливо відновити офлайн-навчання. Це один із основних критеріїв повернення українців. У початковій та середній школі онлайн-освіта не працює. До війни, як і зараз, я третину свого часу присвячував освіті. І ми працюємо над поверненням до офлайн-навчання. Всюди, де це можливо, треба облаштовувати бомбосховища. Люди мають повертатися, працювати тут і зараз, бо потім не захочуть повертатися з Європи.

Частина наших дітей з батьками залишаються за кордоном. Але це не критична ситуація. Цього року ми вже добрали дітей у нові класи. Не всі можуть дати собі раду фінансово, хоча з приватних шкіл ми завжди були найдоступнішою. Наші школи ми вже забезпечили бомбосховищами, вони працюватимуть очно, як і всі школи в безпечних місцях. Це моя думка. Якщо дитина вчиться онлайн, з нею хтось має бути, тобто не працювати. Зрештою, більшість дітей під час тривог  сидітимуть у багатоповерхівках за «двома стінами». Хіба це безпечно? Якщо ж дитина у школі, то завести її в бомбосховище – це відповідальність школи і вчителів. І це значно безпечніше. Нема бомбосховища – школа не працює. Збудувати його – не проблема.

Дослідники вважають, що це війна за територію, ресурси і те, що вкладають у голови людям. Питання економіки тепер надважливе, бо як не буде ресурсів, не буде чим воювати. Як у вас із економікою?

Не тільки в нас, у всіх зле. Але треба розрізняти речі, на які ти можеш вплинути, і речі, які треба прийняти, поставити собі інші цілі. Зараз не зоряний час для ресторанів, вони закриватимуться, бо нема туристів, людям не до того, щоб зустрітися і випити коктейлю. Ми ставимо собі за мету зберегти колективи, людей, щонайбільше проєктів і не починати з нуля. Цим і займаємося. Зі школою те ж саме – вона працює. Тішуся, що починали її як бізнес-проєкт. Вона ним і є – приватним, тобто абсолютно незалежним. Для мене бізнес – один із символів свободи й незалежності. Завдяки ньому ти можеш робити, що хочеш і як хочеш. 

Зима, судячи з усього, буде непроста. Як готуєтеся до неї?

Дрова купую! Жартую. Є попит на те, що ми робимо. Так, він менший, але є. Якщо відверто, нам гріх жалітися. В Харкові просто в «П’яну вишню» прилетіла ракета, в Одесі замінований підхід до «Реберні»… Нам просто треба це пережити. Мені завжди здавалося, що росія нас не сприймала як незалежну країну, що може відірватися від неї та реформуватися. Війна у 2014 році почалася якраз для того, щоб ми не «дотиснули» ці реформи. І ми це зробили: не побороли корупцію, не реформували до кінця економіку. А в 2004 році взагалі втратили шанс, забагато всього відкладали. Не вивели економіку з тіні, не зменшили податки, «завелися» з суддями, прокурорами... На все це йдуть величезні гроші. Ми працюємо 15 років і не можемо порівняти себе з «чуваком», який був міністром, не мав бізнесу, аж раптом виявляється, що в нього капітал більший, аніж у великих підприємців. І те, що ми цього не побороли, толерували це, і є тим, про що ця війна. Зараз нам важливо це все «дотиснути», щоби ці зміни стали безповоротними, і ми до цього готові.

Є речі, які ускладнюють роботу. Для, прикладу історії з податками на імпорт, на валюту. Нам кажуть платити 10 відсотків, щоб захистити національного виробника. Ми шиємо одяг, як колись мріяли – львівський, додана вартість залишається тут. Але ми не можемо купити тканину в Україні, тож змушені імпортувати її. То що ж виходить? Ми платимо додаткові гроші, щоби нас захищали як нацвиробника, і в підсумку отримуємо подорожчання й без того недешевих речей, бо, окрім всього іншого, вп’ятеро зросли витрати на логістику. Я розумію, що це спроба заповнити бюджет, але тепер головне зробити все, аби бізнес працював хоч якось.  Бо ми незалежні, не сидимо в держави на шиї, платимо податки, допомагаємо армії усім, чим можемо. Не скажу, що стало легше, але ми принаймні відчуваємо адекватність обласної влади, військової адміністрації, де працюють хлопці, які просто виконують свою роботу. І коли виникають якісь потреби в критичному імпорті, тебе чують, люди на контакті, перестали бути недосяжними, як колись, і це круто. 

Тепер проти багатьох людей, які займаються допомогою, почали порушувати кримінальні справи, оголошувати підозру у зловживанні. Ви з цим стикалися?

У нас із цим простіше, бо ми нічого нікому не продаємо, а передаємо. Але ці справи є наслідком нереформованості правоохоронних органів. Такі історії не сприятимуть тому, щоб люди допомагали більше, узагалі цим займалися. Конкретно щось коментувати не можу, бо не знаю конкретних справ. 

Одна з останніх стосувалася Дзиндри. Йому начебто повідомили про підозру в «прихованому продажу» автівок для військових. Хоча він їх не продавав, а передавав безоплатно. А ті, що хотіли і могли віддячитися, переказували певні суми на рахунок…

Зараз допомагає дуже багато людей. І серед них, можливо, є ті, що зловживають цією допомогою, особливо коли немає правил, як це робити. В Києві був випадок, коли людям на вулиці без паспортів роздали 10 тисяч «калашів». І що? 

Усі помагали як могли. Очевидно, хтось міг припуститися якоїсь помилки. Ми всі знаємо Дзиндру, він у нас, можна сказати, напівсвятий чоловік. Чи міг він зробити помилку? Мабуть, міг. Але в загальному ось ці справи виглядають недобре. 

У таких випадках мають бути швидкі та прозорі рішення.

Будь-яке волонтерство, допомога простих людей потрібні лише для того, що це робиться швидко. Люди можуть сьогодні скинутися і завтра купити, їм не треба скликати комісії, приймати рішення. Державі таке волонтерство потрібне, щоб виграти час. Сподіваюся, це вже сталося. На початку війни всім необхідним було забезпечено 30 відсотків армії, тепер – більш ніж половина. Міноборони налагодило логістику. Але й армія збільшилася вп’ятеро, в секторі оборони країни працює мільйон людей. Зараз багато чого просто нема в наявності – тих же літаків, гармат. Треба зачекати, бо економіка світу не була налаштована на найбільшу з часів Другої світової війну. То в росії все роками нагромаджували, а ми були пацифістичною країною.

Ви вирішили створити стипендійний фонд Артемія Димида. Розкажіть про нього.

Тут усе просто. Він працював з нами на початках «Авіації Галичини», був нашим другом. Був із тих справжніх людей. Українцям завжди бракувало тяглості традицій. Коли в родині простежується зв’язок поколінь, не треба пояснювати, що таке незалежність, патріотизм, бо це виховується змалечку. Ми намагаємося робити це в нашій школі. 

Його мама, Іванка, є внучкою Крип’якевича, вона з родини Цегельських. І це дуже важливо, це ниточки, які зв’язують нас із тою справжньою Україною. Зрештою, Артемія ніхто не переконував, він просто взяв бронежилет і з Бразилії поїхав одразу на фронт. І це результат виховання, про яке я кажу. 

Втрата кожної людини є особистою трагедією, але деякі з них мають значно ширший вплив на суспільство. Той його геройський вчинок сім’я сприйняла тверезо, гідно. Створення фонду було її ініціативою. Михайло Димид був першим ректором УКУ. Він пластун, як і всі його діти.

Читайте також: «Зараз немає художників та поетів – зараз усі солдати одного українського фронту», – Іванка Димид-Крип'якевич 

!FEST долучився до цієї ідеї. Об’єдналося багато середовищ, і родина вирішила, що не потрібні ніякі вінки на похороні, допомога – потрібно створити фонд, який матиме континуацію, продовжуватиме робити те, заради чого ми воюємо і заради чого туди пішов Артем. Більш ніж половину потрібних коштів ми вже зібрали. Продаємо футболки, присвячені Артему. Одна з них зараз на мені. Усі вторговані гроші передаємо у фонд. На футболках є цитати із однієї з улюблених Артемових пісень «Гей, браття опришки». Вона дуже пасує до того, чим він займався, і до сьогоднішньої ситуації. Завдяки цій стипендії якийсь студент-пластун зможе безкоштовно здобувати освіту в УКУ.

Коли ви відкривали свій заклад в Одесі, був величезний скандал. Чи змінилося відношення до вас тепер?

Я там не живу і не можу про це судити. Хоча, ви знаєте, змінилося, і не тільки в Одесі. Те, що почалося 24 лютого, принесло нам величезний подарунок у створенні нації. Бо без цього ми мали б довго перероджуватися, і не факт, що це відбулося б навіть за десятиліття. Ця історія річної давності з Одеси для мене була абсолютно органічною і не викликала жодних сумнівів (у приміщенні «Реберні» в Одесі розмістили малюнки, на яких зображені Катерина ІІ із написом «Ростов», проштрикнутий язик із написом «Мова» та Арман Емманюель дю Плессі, герцог де Рішельє з написом «Понаїхало». Це спричинило хвилю обурення в деяких місцевих жителівРед.). Є постать Катерини ІІ, і неможливо знайти хоч якийсь відсоток її україноцентричності. Що вона зробила для України? Чому пам’ятник їй має стояти в українському місті Одеса? Ми нічого не зробили, просто виставили картинку в закладі.  Я щиро сподівався, що після 2014 року все змінилося, але ні. Заклад хотіли закидати «коктейлями», він мав стати центром їхньої боротьби на 9 травня. У Львові на 9 травня ми не реагуємо вже багато років. 

Ми ж говоримо не про Одесу, а про групу людей, які намагалися нав’язати своє ставлення.

Але це добрий приклад. Бо одразу почалися розмови: «Приїхали зі Львова, щось нам тут нав’язують, а ми взагалі «внє палітікі». А тепер раптом все стало на свої місця. Як Труханов казав на початку війни? «Ето же нож в спину. Как?» А вийшло, що тепер нема куди йти, люди бачать, на що Одеса може перетворитися. Тому патріотизм набув для них іншого забарвлення, став натуральним. У мене як людини, яка створила «Криївку», тепер криза ідентичності. Ще 15 років тому на мене тицяли пальцем, бо я змушую людей вітатися «Слава Україні!». Тепер найбільший бандерівець – у Харкові. А я тепер хто? (Сміється). Сергій Жадан постійно у Харкові. Разом із нашим спільним другом Всеволодом Кожемяком, українським бізнесменом, Почесним консулом Австрії в Харкові, який міг виїхати в будь-який момент, але постійно їздить на «нуль», допомагає. Оце і є та бандерівщина, про яку ми говоримо: захистити свою незалежність. І тепер більшість населення України теж так думає. Тепер у нас буде інша проблема – політики. Раніше вони будували політику на протилежностях, а тепер ключові питання, що розділяли країну, просто зникли. Тож маємо потребу в новій політичній ідентичності. Ми є свідками відставки Джонсона, основною причиною якої стала брехня…

…і те, що він «на трошки» спробував стати вище закону.

Так. Але в українських реаліях ми про це навіть не говорили б. Це нечесність. В нас уся політика в принципі будувалася на цьому. Це її основна, засаднича парадигма. Вішаєш свій бігборд про те, яким ти не є, говориш про те, чого не будеш робити, і тебе обирають. 

Якщо ми рухаємося в західний світ, то маємо розуміти, що рухаємося до таких історій. Усі ці незрозумілі люди зникнуть із політики, бо не вміють оперувати новими категоріями. Піаряться, ще на щось сподіваються, але вже так не буде, як було. Тож зараз нам треба однією рукою відстрілюватися, а другою не упустити майбутнє. Бо інакше можемо перемогти у війні, як перемогли у Революції Гідності, але знову опинитися там, звідки починали.

Розмовляв Сергій Смірнов

Фото зі студії Івана Станіславського, а також  з сайту armyinform, schoolandcollegelistings.com

Текст: Марічка Ільїна

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

 

 

 

 


Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!