Спецпроекти

Хто виграє від українсько-польських чвар? Експерти про Волинську трагедію, УПА і те, як Україні і Польщі співіснувати далі

Час читання: 3 хв

сьогодні о 20:47

Після рішення Львівської облради проголосити 2027 рік роком УПА, Шухевича й Ольжича польські міста призупиняють партнерство зі Львовом. Історична пам'ять знову стала причиною кризи між Києвом і Варшавою. Чому українці й поляки по-різному пам'ятають Волинську трагедію? Хто виграє від чвар? І чи можливе примирення України і Польщі без замовчування історичних фактів? Ось що про це думають сім учасників Клубу експертів «Твого міста» – посол України в Польщі Василь Боднар, історики Богдан Гудь, Ігор Галагіда, Вахтанг Кіпіані, публіцист Віталій Портников, лауреат премії «Людина польсько-українського примирення» отець Стефан Батрух і психотерапевт Роман Кечур (усі розмови записані до рішення Львівської облради).

Чому тема Волинської трагедії знову загострила українсько-польські стосунки

Посол України в Польщі Василь Боднар (повну розмову у двох частинах читайте тут і тут) бачить ситуацію так: «Насправді тема Волинської трагедії не вчора виникла. Вона була розкручена в 2016 році після фільму «Волинь», який показували в усіх кінотеатрах і школах. І тему цю порушили доволі вдало. Все польське суспільство на сьогодні переконане, що без розв'язання цієї історичної проблеми поступ в українсько-польських відносинах практично неможливий. Тобто ми маємо розуміти, що це найбільш сенситивне питання для польського політикуму і суспільства».

Богдан Гудь, доктор історичних наук, професор, автор книжок на тему українсько-польських відносин у ХІХ і ХХ століттях (повну розмову із ним читайте тут), твердить: найбільша біда в тому, що гостро питання українсько-польських взаємин ставлять не тільки польські політики. Гжегож Мотика, найбільший авторитет у дослідженні Волині-1943, в останньому інтерв'ю сказав, що українцям треба вже поставити умову: щоб вони сприйняли польську версію генези і характеру подій 1943 року.

Про позицію президента Польщі Кароля Навроцького, який до обрання чотири роки очолював Інститут національної пам'яті, Гудь каже: «Польський президент уже відкрито сказав, що Польща домагатиметься компенсації за окупацію, руйнації, знищення населення в роки війни. Наразі це скеровано до Німеччини, там фантастичні суми. Але якщо українська сторона погодиться на дефініцію «людовбивство», тобто геноцид на Волині, то цей злочин не має терміну давності, і жертвам чи нащадкам належиться компенсація. Це потягне не лише моральну, а й матеріальну відповідальність. Є підозра, що таке може статися, зважаючи на постійне наголошення геноцидального характеру подій».

УПА: герої чи злочинці

Вахтанг Кіпіані, журналіст, історик і військовослужбовець, нагадує, що УПА здійснювала злочини, але вона не була створена для того, щоб їх чинити. І нам всім треба знати, за що боролася УПА. Бо виходить так, що польська Армія Крайова – герої без докору, зроблені з золота і бронзи, а українські вояки – злочинці.

«Зрештою, в Україні немає жодного документа, який би польський рух опору таврував як злочинний. Навіть знаючи, що польські вояки на території України здійснювали злочини проти мирного населення. Але в Польщі є окремий закон, де всі вояки УПА тавровані як злочинці, а символіка УПА визнана злочинною, – обурюється Кіпіані. – Дехто каже: якщо нам з Польщею треба мати добрі стосунки, давайте зробимо те, що вони хочуть. Треба розкопати всю Волинь – розкопаємо. Але ж Волинню все не закінчиться. Складається враження, що під тему Волині тепер можна «підігнати» будь-що в українсько-польських відносинах. А це неправильно».

Історик вважає, що треба спуститися на рівень нижче і розглядати конкретні колишні повіти – Ковельський, Сарненський та інші. Українські і польські дослідники мають проаналізувати, які документи є в Україні та Польщі, і поіменно встановити жертв. У нас це, до слова, роблять професор Ігор Галагіда з Мирославом Іваником. Є ще дослідник із Луцька Іван Пущук, який уже видав 11 книг по кожному району про польських і українських жертв.

Через що протистояли Україна і Польща

Ігор Галагіда, польський історик українського походження, професор Гданського університету, керівник проєкту Українського католицького університету «Жертви українсько-польського протистояння у 1939–1947 роках», пояснює, що це протистояння було продовженням польсько-української війни, яка тривала в 1918–1919 роках, боротьбою за територію.

«Українське національне підпілля – ОУН і УПА – боролося за самостійну Україну, а польське підпілля боролося за те, щоб це була територія Польщі, зокрема, в межах кордонів 1939 року. Без сумніву, це був національний конфлікт за землю. Але певною мірою це також був соціальний конфлікт між українським селом і польськими осадниками, які поселилися на Волині чи в Галичині у міжвоєнний період (осадники – польські колоністи міжвоєнного періоду, солдати польської армії у відставці та члени їхніх сімей, а також цивільні добровольці-переселенці)», – вважає Ігор Галагіда.

Від виходу першої книжки «Українці – поляки: хто винен?» у 2000 році професор Богдан Гудь працює над генезою подій 1920-го, але довів дослідження до середини XX століття, позаяк зрозумів, що все пов'язане.

Історик каже: «Покликаюся на Даніеля Бовуа, учнем якого себе вважаю: коріння Волинської трагедії слід шукати в жахливих умовах життя в кріпосницькому селі на Правобережній Україні в першій половині XIX століття. Я перевірив цю тезу, і багато що справді на цьому зав'язане. Ця історія тягнеться від половини XIX століття і закінчується тим, що ми називаємо Волинською трагедією, Волинською різаниною, у польській версії вживаю «волинські масакри». Моя книжка «Від Люблінської унії до Волинських масакр. Чотири есе про українсько-польську історію» – підсумок цих досліджень. Чотири есе у ній розкривають логіку розвитку на Правобережжі, зокрема на Волині, і пояснюють, чому в 1940-х дійшло до таких подій».

Але що означає цей соціальний вимір простими словами? Чи мовиться про те, що українці були біднішими й не мали землі? Богдан Гудь пояснює, що ідеться про боротьбу за землю у двох вимірах: «Як писали члени ОУН у 1940-х, для волинського селянина незалежна Україна – це шматок кращої землі ближче до села. Для націоналістів це була територія майбутньої української держави. Для поляків це було утримання польського стану посідання: від другої половини XIX століття, після поразки Січневого повстання, до загибелі поміщицької Аркадії на Правобережжі, коли селяни знесли все, що ототожнювалося з панами, ляхами».

Війна цифр: скільки було жертв

За польською історіографією на Волині від рук поляків загинуло дві-три тисячі українців, загалом поляки називають від 10–15 до 20 тисяч. Натомість професор Ігор Галагіда твердить, що мовиться вже про 30 тисяч українських жертв, 20 тисяч з яких відомі поіменно.

Керівник проєкту Українського католицького університету «Жертви українсько-польського протистояння у 1939–1947 роках» поки не має власного числа загиблих поляків. Найчастіше в польській історіографії зустрічаються згадки про 80–100 тисяч. Та, на думку співрозмовника, ці дані трохи перебільшені: ніхто досі не досліджував цю територію так ґрунтовно, як його проєкт, ім'я за ім'ям.

Та звідки взялось конкретне число в 100 тисяч жертв? Ігор Галагіда відповідає: «Воно виникло внаслідок того, що Ришард Торжецький, спеціаліст з історії польсько-українських відносин, автор книги «Поляки і українці – українська справа в період Другої світової війни на території Другої Речі Посполитої», намагався спростувати фантастичне число «500 тисяч» польських жертв, яке лунало в комуністичні роки. Торжецький сказав, що, на його думку, з цим перебільшили: жертв могло бути від 80 до 100 тисяч, на Волині – до 60 тисяч. Але в майбутньому це треба буде дослідити спільній польсько-українській комісії».

Професор розповів, що з польського боку були поодинокі спроби дослідити поіменно жертви обох сторін. Ідея належала осередку Fundacja Ośrodka KARTA – неурядовій польській організації. Вони в 1990-х роках намагалися поіменно фіксувати жертв, але на це не було коштів. Та й насправді в цьому політично не були зацікавлені ані Польща, ані Україна, тому цей проєкт завмер.

Натомість із польської сторони пізніше виникли середовища так званих кресов'яків із родин, предки яких жили на території сьогоднішньої України. Вони почали збирати й фіксувати спогади та свідчення людей ще з середини 1980-х років.

«Якщо мовиться про числа, то Торжецький каже, що на Волині могло загинути до 60 тисяч поляків, ця цифра найчастіше звучить. Але якщо взяти до уваги літературу і добре вчитатися, то, наприклад, поіменно встановлених польською історіографією польських жертв на Волині 20–22 тисячі із невеликою похибкою. Візьмімо випадки, де знаємо, що були вбивства, були смерті, але не знаємо прізвищ тих жертв. Ця кількість зростає до 35 тисяч. Напевно, не всі події були зафіксовані в джерелах, тому можна додати ще, скажімо, 5 тисяч. Отримаємо 40 тисяч. Але звідки взялись ці 20 тисяч різниці?», – дивується Ігор Галагіда.

Герої і пам'ять: чому це дратує сусідів

Чому для України важливо збудувати Пантеон Героїв і чому він так дратує інші народи? Психотерапевт, завідувач кафедри психології та психотерапії УКУ Роман Кечур (повна розмова із ним тут) пояснює, що усі народи апелюють до тяглості, спираючись на те, що до них були покоління героїв, титанів, поважних людей, які будували цю ідею. Україна як держава постає на місці, де її раніше не було. Українці існували як народ, але переважно були придатком чужих імперій і часто розділеними між ними, окрім давньоруського періоду і історичних фрагментів козацької держави.

«Ми займаємо своє місце, одне з найблагодатніших на землі з найкращими землями, чудовим кліматом і ресурсами. Очевидно, що всі сусіди навколо цим незадоволені. І це зрозуміло, бо нема таких сусідніх країн, які в певні періоди часу між собою не співпрацювали і не воювали, через що й створили кордони, – певен Роман Кечур. – Та завжди залишається сіра зона, де є взаємні претензії інших народів до нас і наші уявлення про них. Тут завжди є конфлікт, закладений в природу існування народу в межах однієї держави. Кожен народ має що згадати один одному: поляки з німцями, поляки з чехами, словаки».

Від чвар України і Польщі виграє хіба росія. У цьому певен отець Стефан Батрух, засновник і керівник Фундації духовної культури пограниччя, лауреат премії «Людина польсько-українського примирення» (повну розмову читайте тут). Він із родини переселених до Польщі українців і добре знає, як раніше будувалися відносини, й досі бачить у цьому вплив росії:

«Живучи в Польщі, ми переживали таке ставлення багато разів. Розуміли, що це ідеологія і політика, яку вела ще комуністична Польща з інспірації Радянського Союзу, московських чиновників і правителів. Певні в тому стовідсотково. Думаю, зараз коїться щось подібне: в Польщі є середовища, які йдуть на співпрацю з російськими спецслужбами, щоб зіпсувати і спотворити польсько-українські відносини».

Як українцям і полякам жити поруч

Публіцист та політичний оглядач Віталій Портников (повну розмову в двох частинах читайте тут і тут) вважає, що нам з поляками доведеться будувати конфліктний симбіоз, бо наш сусід того вартий як цивілізація людей із самоповагою та відчуттям свободи. Треба шукати союзників, бо польське суспільство, як і українське, неоднорідне. «Хвороба імперського шовінізму притаманна й польському народові, але в росії на неї хворіє більшість, а в Польщі – менше половини. Завжди є люди, готові до симбіозу. Важливо, щоб ми розуміли: конфліктний симбіоз – це поступки з нашого боку», – твердить він.

Як мав би виглядати такий симбіоз, щоб Україна відстояла своє, не прогнувшись, і вийшла на ситуацію win-win, коли на політичному рівні від нас вимагають пригальмувати з Бандерою, Шухевичем, УПА?

«Не може бути ситуації, в якій один народ обирає героїв для іншого, тим паче що і в нас вони різні. У Львові Бандера – історична постать, у Харкові – абстрактний символ опору, і то не для всіх. Ми багато чого не можемо пояснити полякам, а вони багато чого не хочуть почути. У польських аудиторіях я завжди пояснюю, що вони екстраполюють свою історію стосунків із Галичиною та Волинню на всю Україну», – каже Віталій Портников.

Але, на його думку, люди поза Львівською, Івано-Франківською, Тернопільською та Волинською областями до польської історичної спадщини ставляться так само далеко, як до румунської, чеської чи німецької. Ці факти з польської історії дуже далекі для людини з Харкова. Для киянина це щось зрозуміле, але наскільки?

«Я кажу це як єврей, а для євреїв близькість польської культури набагато більша, ніж для українців зі сходу та центру. Тому теж можу помилятися з дистанцією, бо у кожної людини вона своя, – веде далі співрозмовник. – Я їм ті самі тістечка, що у Кракові чи Львові, яких у Києві до поїздок у Львів ніколи й не бачили. Це на рівні побутової культури і цивілізації імен. Моїх маму й бабусю звали польськими іменами, такого нема в українців. Тому мені іноді здається, що моя дистанція – це дистанція центру України, а фактично вона набагато далі».

Портников переконаний, що це потрібно пояснювати. І не треба нав'язувати великій Україні досвід польської травмованої взаємодії з Галичиною і Волинню, може, тоді це все буде простіше зрозуміти.

«Не треба примушувати харків'янина весь час вибачатись за те, що відбувалося між людьми з Волині й Малопольщі. Це як примушувати вибачатись мешканця Цюриха за дії гамбуржця. Вони розмовляють німецькою, але жили в різних цивілізаційних просторах, і людина з Цюриха не хотіла би такої держави, як гамбуржець. Потім, уже після всіх подій, відбувся державний симбіоз, – додає публіцист. – Українці Галичини й Волині зустрілися з українцями центру, сходу і півдня в одній державі вже після 1945-го, коли історія польсько-українських конфліктів завершилася».

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.