фото: planetakino.uа
Це перший художній повнометражний фільм режисера Тараса Химича. До того він знімав документальні фільми та музичні кліпи. Саме під час зйомок документального фільму про УПА він зустрів Анну Попович, чию життєву історію вирішив екранізувати в художній стрічці.
Це перший художній фільм досвідченого документаліста. І це потрібно знати, бо в саме у цьому можна шукати виправдання, чому у фільмі, анонсованому як художній, залишилось так багато документалістики.
«Живу» знімали там, де відбувались справжні події цієї історії – в Горганах. Навіть криївку для зйомок збудували у тому ж місці, де переховувались реальні повстанці.
Тарас Химич у цій стрічці зробив велику ставку на візуальний ряд і довгі кадри. І якщо кадри гір – і влітку, і взимку, і з долини, і з висоти пташиного польоту – виглядають ненав’язливо і красиво (це те одне з небагатьох, що можна похвалити), то про решту кадрів такого сказати не можна. Кількість кадрів, на яких хтось із героїв багатозначно курить, просто зашкалює. Іноді здавалось, що фільм – соціальна реклама користі куріння. Крупний план, на екрані обличчя актора та рука, яка тримає самокрутку, а в погляді – задума. І таких кадрів настільки багато, що розгадати, про що ж задумуються ці персонажі, стає просто неможливо.
Тарас Химич виступив режисером, оператором, співсценаристом та монтажером «Живої». Тобто майже увесь фільм він зробив сам. Хіба що не знімався.
Можливо, саме цей фактор пояснює те, що фільм скоріше є нарізкою окремих кадрів, які не надто тримаються вкупі, де сюжет та дії героїв – непослідовні і тому незрозумілі, а звукова доріжка неповноцінна – під час діалогів між репліками героїв із фоновими шумами можуть вклинюватись моменти цілковитої тиші.
До слова, саундтрек до фільму написав Сашко Положинський. Композиція «Закохані» вже давно лунає на хвилях радіо, але у фільмі її не почути – лише музичний програш. Хоча вона могла стати одним із приємних елементів у цьому кіно, яких і так обмаль.
А ще «Жива» - це той випадок, коли інтерв’ю з творцями фільму розповість про сюжет більше, ніж це зробить сам фільм. І найгіршим у цій ситуації є не спойлер – те, що автори розповіли весь сюжет, – а те, що ці подробиці сюжету не прочитуються у фільмі.
Так у інтерв’ю можна прочитати, що головна героїня Анна Попович була зв’язковою УПА. А у фільмі вона не робить жодного вчинку, з якого б виплило те, що вона – саме зв’язкова. У іншому інтерв’ю можна дізнатись, що головна героїня втратила дитину, і це теж зовсім не прочитується у фільмі.
У «Живій» розказана історія дівчини, яка пішла із повстанцями блукати лісом. А головний герой-повстанець, зрадник-запроданець та ворог – офіцер МГБ (Міністерство державної безпеки СРСР) – усі втрьох у неї закохались.
Репліки акторів та розмови, які могли б відкрити завісу сюжету і розповісти історію устами персонажів, зведені до мінімуму. А у тих рідкісних випадках, коли актори щось говорять, ми чуємо не осмислені діалоги, а лише короткі обривки фраз: банальні привітання, команди відступати або йти в атаку, лайку під час допитів – усе, тільки не повноцінну розмову. Можливо, за задумом режисера, усі глибокі меседжі і смисли потрібно було прочитати в довгих поглядах героїв і зрозуміти через правильно і послідовно розказану історію, але це дається дуже важко.
Актриса Івано-Франківського театру Ольга Комановська, що зіграла головну героїню, створює образ Анни Попович на екрані надто театрально, зображально, неправдоподібно. Особливо прикро це тому, що їй відводиться дуже багато часу на екрані протягом фільму.
Натомість Юрій Хвостенко, що виконував роль офіцера МГБ, хоча також є актором театральним, виглядає на екрані набагато краще. Його емоції зрозумілі та органічні. Проте гри одного актора недостатньо, щоб затулити собою несправжність емоцій інших героїв.
Попри відносно невелику тривалість, фільм виглядає надто затягнутим. Події розвиваються дуже повільно. Мимоволі починаєш чекати яскравої зміни або несподіваного повороту, проте цього так і не стається. Зрештою, вже до середини фільму банальність й прозаїчність того, що відбувається на екрані, втомлює і викликає дрімоту.
Читайте також: «Гніздо горлиці»: фільм про заробітчанку в Італії зібрав аншлаг у Львові. Рецензія
Режисер міг зняти хороший документальний фільм про цю справді цікаву історію. І це йому ймовірно вдалось би – як і всі попередні документальні фільми. Проте він вирішив спробувати себе в художньому кіно, фільмі для широких екранів. Як результат – маємо фільм «Жива», змонтований із потенційно художніх кадрів та побудований за принципами документального кіно. Усе злилось у довгу нерозбірливу й затягнену історію, з якої глядачеві важко зрозуміти те, що хотів розповісти режисер, і тим більше важко просто насолодитись переглядом. І найкраще, що є у фільмі «Жива», а також те, що продаватиме на нього квитки в кінотеатрах – це сам факт, що фільм український.
Марія Цигилик, мистецтвознавиця
