5 березня – річниця з дня загибелі Романа Шухевича, Головного командира УПА. В 1950 році він прийняв бій у селі Білогорща під Львовом, де на нього полювали до тисячі «облавців». Одного з них він поранив, а тоді випустив собі кулю в скроню, щоб не здатися живим. У Шухевича завжди був план, часто на десятиліття.

Чого ми не знаємо про Романа Шухевича, як варто відбудувати знищений російською ракетою музей, навіщо він демобілізував УПА, як йому вдалося сім років керувати підпільною державою, навіщо він вивчав англійську в зрілому віці та чому Львів має збудувати йому пам'ятник, – у розмові з історикинею, науковою співробітницею Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» Олесею Ісаюк, яка торік видала монографію «Роман Шухевич. Життя легенди».

Пані Олесю, в своїй книжці ви пишете, що Шухевич демобілізував Українську повстанську армію, щоб зберегти і передати пам'ять про неї нащадкам. Так сталося, що мій дідусь був в УПА. У вашій книжці я насамперед вишукувала інформацію про ті часи… 

Процес демобілізації УПА тривав із 1947 до 1949 роки. Так він намагався зберегти проукраїнських громадян, щоб у майбутньому вони відновили незалежну Україну.

Із якого роду походив Роман Шухевич?

Шухевичі були першими, хто виніс українську мову на публіку в першій половині XIX століття, і це парадоксальний вислід реформи Йосифа II, коли зрівняли людей духовного сану з іншими. І все було б чудово, але коли ці люди опинилися на певному культурному рівні, вже суттєво вищому, то виявилося, що вони не мають куди «притулитися», що людей їхнього рівня їм треба шукати серед поляків, німців, представників інших культур. Українська модерна культура на заході України ще тільки мала б утворитися. До цього ще додавався досвід, що польське й німецьке є більш престижним. 

Шухевичі, можна сказати, втрапили у той момент, коли українці, кажучи простою мовою, подумали: а ми що, крайні? І почали шукати способи продемонструвати не те що особливість, а не гіршість. Шухевичі були одними з тих, які, керуючись певною мірою самолюбством і здоровим глуздом, почали вводити українське у масовий щоденний вжиток, спілкуватися українською. На той час це було величезним нововведенням, я б сказала, революційним. Українська в Австро-Угорській імперії залишалась однією з мов імперських народів. Офіційно її використовували там, де це було передбачене законодавством, або там, де була більшість українців. 

Українська стала публічною приблизно в 70-х роках ХІХ століття, коли з'явилися народовці. До того послуговувалися язичієм, церковнослов'янською мішаниною. Шухевичі усіляко допомагали селянам, освіченим людям, розуміючи, що майбутній еліті нема звідки взятися. Найактивнішим був Володимир Шухевич, дідусь Романа. Дуже важко перелічити всі організації, куди він входив і чим займався. Це був менеджер-дипломат, вроджений організатор, він знав, до кого з чим підійти, як поговорити. На таких людях тримаються соціальні структури. 

Львівські гімназисти-спортовці. Нагорі піраміди – Роман Шухевич. Львів, 18 жовтня 1922 року

Чи передалися ці здібності Романові Шухевичу?

Були люди, які нарікали на жорстокість Романа, про це згадується переважно в протоколах допитів. Але є достатньо прикладів, які свідчать про те, що Роман Шухевич справді був вимогливим, наприклад, міг змусити перевірити написання слова в словнику або насварити за невчасне доставлення штафет (послання, які передавали зв’язкові. – Ред. ). Якщо невчасне доставлення штафети могло мати дуже серйозні наслідки, то посилання на енциклопедію вказує на його вимогливість і хороший рівень освіти.

Але Роман Шухевич умів бути сердечним, дбати про своє оточення, певною мірою перейняв ці дипломатичні здібності від дідуся, але по-іншому їх застосовував. 

Завдання – зберегти націю

Чи можемо ми стверджувати, що без Шухевича не було б сучасної України? 

До певної міри так, бо цей момент із демобілізацією УПА багато що пояснює. Найповнішими про нього є спогади його зв’язкової Ірини Козак (Савицької) “Бистрої”. Роман Шухевич добре розумів, якими будуть гуманітарні наслідки совєцької окупації. Він добре розумів, що совєти “закатають у бетон” всіх і вся. Усвідомлював, що має відбутися передавання української логіки суб'єктності, тобто вміння дивитися на світ з погляду України як суб'єкта подій: від діда до батька, від батька до сина, від матері до дочки. Він якось зауважив, що після того, як ми позбудемося совєтів, будемо змушені мати справу з нащадками совєцької адміністрації, з колишніми комуністами. Це фактично те, що ми отримали в 1990-х роках, коли почала “перемальовуватися” колишня номенклатура. Зрештою, практично кожен, хто в ті часи закінчив школу, має образ завуча чи працівниці районного відділу освіти, які різко з поборниць марксизму-ленінізму перетворилися на ревних християнок і патріоток. Роман Шухевич очевидно розумів цей бік гуманітарного наслідку совєцької окупації. Думаю, саме це розуміння та бажання уникнути ситуації, коли ціле покоління поляже в диспропорції боротьби, привело його до ідеї, щоб залишилися люди, які передадуть і стиль мислення, і українську суб’єктну логіку, і уявлення, як воно має бути. 

Роман Шухевич часто згадував, що на світовій арені ми теж не суб’єктні, проте вірив, що так буде не завжди. Чи ми вже досягли його мрії?

Суб'єктом ми вже точно стали. Тут без варіантів! Інша річ, що це дійшло не до всіх, ще дуже видимою є інерція навіть не совєтів, а сприйняття себе. А ще дуже заважає постгеноцидна травма меншою мірою тим, що на заході України, і тим, що у великих містах центральної України, бо їх не так сильно зачепив Голодомор, як села. Однак справжня біда у південно-східних областях, які фактично стали майже вільним простором для совєцького експерименту. І тут питання вже навіть не в патріотизмі – їм бракує структурованості, повнорозмірності відчуття себе українцями в політичному сенсі.

У вашій книзі згадується, що Шухевич намагався виховувати еліти…

Це було намагання спробувати жити на певному інтелектуально- культурному рівні, підтягувати до цього своє оточення. Зрештою, він не був у цьому самотнім. Катерина Зарицька (одна з його зв’язкових. – Ред.) була з того самого кола, того самого інтелектуального рівня. Фактично всі його зв'язкові (а їх було 12-ть) були людьми з освічених кіл, це були щонайменше вчителі, а на той час стати вчителькою для вихідця з села було цілком пристойним кар'єрним ліфтом. Видно й те, що він намагався підтримувати молодших від себе, про це згадує “Бистра”. Вона пише, що час від часу він із ними розмовляв, вони могли його про щось розпитувати, необов'язково по службі. Це певною мірою формувало еліту, але ще раз наголошую, що ці люди прийшли з певною базою, не з самих низів, мовилося як мінімум про сільську інтелігенцію: вчителів, священників. Їм спадково передавалося відчуття соціальної відповідальності.

А проте не так багато українців знають, хто такий Роман Шухевич…

Якщо подивитися на результати соціологічних опитувань, проведених у вересні й жовтні минулого року, то як мінімум половина знає, ким був Роман Шухевич, тут катастрофи нема. Але найцікавіше, що змінилося ставлення до Шухевича в мішаних українсько-російських родинах. До початку війни там працювало, може, неусвідомлене відчуття, що російське має перевагу, зокрема силову, особливо якщо батько-дід були військовими. І ось опитування півтора року після повномасштабного вторгнення вказало на прямий переворот. В оцих змішаних сім'ях російська частина подружжя почала переходити на українську мову, змінювати ставлення до Бандери, Шухевича. А це означає, що Україна зафіксувала свою політичну перевагу на своїй території. Це сталося збройно. Можна довго говорити про те, що така наша доля, але насправді це не доля і навіть не специфіка російського менталітету. Так було завжди: якщо хочеш, щоб тебе поважали і сприймали як суб'єкта, покажи, що ти можеш у відкритому зіткненні. 

Роман Шухевич. Світлина зі студентської справи Львівської політехніки, 1926 рік

У Шухевича була своя рекламна агенція “Фама”, в якій працювали ОУНівці. Він ніколи не припиняв підпільну пропаганду, інформаційну боротьбу. Ця агенція видавала листівки, заклики. Зокрема, вони були розраховані на тих, кого радянська влада прислала сюди на роботу, тобто  вчителів, лікарів. Він намагався переконати їх переходити на бік українства? 

Не те щоб українства. Це було дуже цікаве покоління. Коли ми говоримо про цих присланих спеціалістів, то найперше треба чітко розрізняти дві групи: перша – партійці, спецслужби, армія, друга – вся решта. Причому з армією це ще дуже залежало від ситуації та походження армійця. Є випадки, коли від червоноармійців під час облави було більше шкоди, аніж користі, вони робили стільки ґвалту, що повстанці знали, хто йде, куди йде і скільки їх є. Також збереглося чимало свідчень про те, що червоноармійці під час обшуків не дуже старалися, а інколи просто пропускали українців. Командування було змушене стежити за етнічним складом частин, яких посилають на захід України. 

З одного боку, ці люди в свої 20-30 років не знали іншої батьківщини, аніж Совєцький Союз. Але вони також пройшли школу совєцького життя. Вони пам'ятали Голодомор, війну, багато хто з них був родом із села, тому в них могло бути таке амбівалентне ставлення. Це підтверджується багатьма спогадами уродженців центральної України, які зуміли виїхати. 

Але тут не мовилося про навернення в українство, а радше про «наведення різкості»: хто такі повстанці, за що вони воюють, що їх не треба аж так боятися. Також було звичне вербування в підпілля. Роман Шухевич бачив, що підпілля на заході України рано чи пізно в кращому разі буде напівживе, змушене замкнутися на собі. Так воно й було в останні роки. Він сподівався на те, що членів підпілля можна буде відправити в центр, на схід України, щоб вони там жили як “дрімаючі клітини”, потихеньку шукаючи однодумців, формуючи своє коло, а в слушний час могли б виступити на боці України.

І йому це вдалося?

Парадоксально, але  його плану допомогла совєцька влада. Коли відпускали ув’язнених за сприяння підпіллю, їм забороняли селитися на заході України. І багато хто обирав великі міста центру та сходу України. Найяскравіший приклад – Мирослав Симчич, який осів у Запоріжжі. Є відома анекдотична історія: він влаштувався на завод, на що обурився місцевий партієць, який вирішив йому зіпсувати життя. В місцевій газеті опублікували інформацію про “бандерівця” з портретом на всю розгортку. Симчич побачив газету ще в неділю, у понеділок прийшов на зміну, і ось до нього підходить група робітників і каже: “Дєд, слиш, дєд, ти пачєму всєх камуністов нє пєрєстрєлял?”. У ситуації 80–90-х років вони або їхні діти ставали двигуном відродження. 

Шухевич – керівник підпільної держави

Що ви розповіли б про Романа Шухевича тим, що про нього не знають узагалі?

Він був «підпільним довгожителем», поставив рекорд: сім років очолював підпілля, був не лише Головнокомандувачем УПА, але й головою Бюро проводу в підпіллі. 

Він був керівником підпільної держави. Це те, чого боїться навіть не Російська імперія, а загалом москва, яка не терпить альтернативи ніколи, навіть якщо ця альтернатива російська-російська. А Шухевич творив підпільну державність задля збереження сенсів, збереження структур, для передачі традицій і способу мислення.

У Польщі існувала підпільна держава, в період нацистської окупації, совєти її доволі швидко зламали. А Роман Шухевич створив паралельну підпільну державу, яка діяла з 1943-го до 1950-х років. Підпільна держава – це дуже специфічний феномен, вона тільки частково бере на себе цивільні функції, як правило, дуже мілітаризована, бо в підпіллі нема допуску демократії. Найголовніший резон існування таких підпільних держав у тому, що вони представляють національну державність, легітимізують тих, що в екзилі.

Шухевич не нехтував жодною суспільною стратою, жодною суспільною групою. Якщо подивитися на його біографію, він умів порозумітися з робітниками, коли мовилося про захист українських інституцій у 1938 році, умів знайти спільну мову з вихідцями з різних регіонів: Галичини, Волині, Наддніпрянщини, Таврії, Донбасу, вмів домовлятися. Зрештою, умів бути досить непримітним в Одесі (їздив туди на лікування, коли вже перебував у розшуку. – Ред.), а треба розуміти, що тогочасного вихідця з Галичини було видно відразу. В спогадах 1939 – 1941 років є низка згадок про такі внутрішні українські міжкультурні непорозуміння. Подекуди це була просто комедія помилок, а Роман Шухевич умів достатньо влитися. 

Він зумів передбачити гуманітарні й адміністративні наслідки совєцького правління, був реалістом, досить тверезо дивився на речі. 

У своїй книжці ви згадуєте, що в Шухевича був конфлікт із Куком, (очолив ОУН після загибелі Шухевича. – Ред.), якого потім зробив своїм заступником. Це ламає міф про українців, які не вміють домовлятися. 

Кук мав за плечима дуже серйозний великий досвід на сході на півдні, фактично очолював там підпілля в 1941 – 1943 роках, що, зокрема, спровокувало його на створення окремої структури – Народно-визвольної революційної організації. І тут був перший конфліктний момент, бо насправді Кук мав піти під суд, але Роман Шухевич вирішив залагодили справу “полюбовно”: Кук і компанія закрили свою нову організацію, і їх прийняли назад. Роман Шухевич зробив його своїм заступником, і тут, я думаю, спрацював компроміс задля збереження інституцій. Роман Шухевич, вочевидь, розумів, що для того, аби підпілля вистояло, потрібні люди, які мають свою думку, мають впертість і сміливість її відстояти. 

Чи це могло б бути підказкою або уроком для теперішньої влади?

Могло б, якби вона була здатна це зрозуміти. 

На титульному аркуші вміщена цитата старшого сержанта “Азову”, який каже, що кожен військовий командир мав би прочитати біографію Шухевича. Як думаєте, Сирський або Залужний читали вашу книгу про Шухевича?

Не знаю. Ми в такій ситуації, що невідомо, чи генерали мають час і сили на читання ще чогось, окрім офіційних документів.

Руїни музею Романа Шухевича у Білогорщі

Росіяни атакували музей Шухевича у Львові в ніч на 1 січня 2024 року. Зараз тривають суперечки, як відбудовувати знищене. Фонд Петра Порошенка пропонує відновити музей, натомість Львівська міська рада хоче провести архітектурний конкурс. Якою є ваша думка з цього приводу?

Мовиться не про те, як відбудовувати, а про те, чи відновити те, що було, або звести нову будівлю. Керівники міста акцентують на тому, що можна було б зробити будівлю інклюзивною. Але річ у тім, що цінність таких місць якраз полягає у тому, щоб зберегти їх такими, якими вони були. І через специфічну роль у структурі національної пам'яті цей будинок у Білогорщі має бути відбудований належним чином. Зрештою, поляки повністю відбудували Варшаву і шукали можливості пристосувати її для людей, які цього потребують. Німеччина відбудовувала свої міста камінь за каменем. І не мовилося про те, щоб зробити гарно, сучасно, модно, «молодьожно». Такі речі є «вузликами на пам’ять». Є концепція «банального націоналізму» Майкла Біллінга. Ми самі цього не зчитуємо, але мовиться про те, що ми харчуємося, будуємося, спимо, розташовуємо  речі в певний спосіб. Ці щоденні речі свідчать про національну ідентичність, і засновник цього терміна називає це «спущеним прапором». «Прапор піднятий» – це ситуація мобілізації, активний націоналізм, який постійно підозрюють у радикалізмі, екстремізмі, а він справді недоречний на щодень хоча б тому, що загрожує вигоранням. Однак щоденний націоналізм є непомітним, «тихеньким», громадянським. Вони можуть себе взаємозамінювати. В нашому випадку постає проблема не тільки з національною ідентичністю, з постколоніальною травмою, постколоніальним комплексом – ми маємо справу з геноцидною травмою. Саме тому для нашої спільноти критично важливо показати нашому екзистенційному ворогу, що ми можемо відстояти свій порядок, відстояти зміст, не тільки виходячи зі своєї логіки, а й загалом певний лад, світовий порядок. І ретельна відбудова знищеного музею є дуже добрим кейсом чогось подібного. Тому, на мою думку, Фонд Порошенка тут ближчий. 

Читайте також: «Музей потрібно відновити вже зараз», – донька Романа Шухевича 

Тобто нам не потрібен архітектурний конкурс, щоб відновити будинок, де відбувся останній бій Шухевича. До речі, ми не знаємо, де він похований…

І вже не дізнаємося... Нам усім потрібен цей музей, місць пам'яті Шухевича в нас небагато.

У ніч на 5 березня Роман Шухевич мав перебратися з Білогорщі до Львова. У місті є дуже багато локацій, пов'язаних із Шухевичем. Відомо про майже 60 квартир у Львові та в передмістях, де він міг переховуватися. Можна було б створити маршрут Шухевича у Львові.

Шухевич тут виріс, щоби здолати його маршрут, знадобиться три дні. Але справді деякі адреси дуже важливі. Хоча маємо ще одну колізію. Як стверджує родина, справжній будинок не той, де є меморіальна дошка, а в іншому місці, по сусідству. По суті, є слово проти слова. Але якщо повернутися до відомих місць, то це однозначно особняк на вулиці Барвінських, хоча меморіальну дошку можна побачити на Довбуша, 2. 

Це собор Святого Юра. У тамтешніх підземеллях відбувалися ради УВО і ОУН, на тамтешньому подвір'ї Роман Шухевич із товаришами робив оздоблення катафалка генерала Тарнавського. В приміщеннях Митрополичих садів Роман Шухевич складав свою присягу підпільника. 

Читайте також: «Вони досі бояться Шухевича». Розмова з донькою та племінником Командувача УПА

Це вулиця Білогорща, де був музей. Помешкання лікаря Матвія Лотовича, який жив на теперішній вулиці Лисенка. Саме там переховувався син Романа – Юрій, там йому й виводили татуювання (він набив собі татуювання з іменем батька, що одразу його видавало. – Ред.). Загалом родини Лотовичів і Полюгів зробили дуже багато для матеріального забезпечення Романа Шухевича. 

Ще одна квартира на вулиці Йосифа Сліпого, 12: саме тут Роман Шухевич зимував у 1947 – 1948 роках, і родина Мацураків, у чиїй квартирі він переховувався, теж дуже багато зробила для того, щоб він мав нормальні умови проживання на той час. 

Якщо повернутися до Білогорщі, де він прийняв останній бій, то чи справді його намагалася прибрати майже тисяча «облавців»? 

Так, це правда, оскільки було завдання взяти його живим. Натомість він, щоб не здатися, пустив собі кулю в скроню. Є фотографія, де добре видно характерний отвір. Він фактично ще раз зірвав задум чекістів: вони мали наказ захопити його живим. І власне через те не захопили. Судоплатова, який цим керував, понизили по службовій лінії. 

Повернути звання Героя України

Хто мав би поновити звання Героя України Романові Шухевичу? Указ видав Віктор Ющенко, а донецький суд його скасував…

Тут варто було б навести лад, тим більше що це вже просто формалізація, констатація того, що відбулося. Я не юристка, але мене завжди дивувало, як вищий за єрархією суд щось ухвалює, а якийсь районний суд це скасовує. Єрархічність для держави як інституту важлива. 

Чи не припускаєте ви, що поновлення звання Героя України Шухевичу могло б вплинути на відносини України із сусідніми державами?

Не думаю, що це була б велика проблема, тому що Західна Європа вже починає усвідомлювати, що вона дивилася на Східну Європу некоректно, не враховувала російської загрози. Тепер до них починає потроху доходити, що парадигма погляду на Східну Європу в Другій світовій війні і після Другої світової війни має бути змінена, адже Схід опинився між двох тоталітарних режимів, притому неправильне рішення могло дуже швидко закінчитися поразкою. Вони вже розуміють, що таке Росія. Інша річ, що це має бути належним чином прокомуніковане, це все ще треба буде пояснювати, і то довго. 

Окрема історія – поляки. З ними ситуація подвійна: з одного боку, “за нашу і вашу свободу” і “немає вільної Польщі без вільної України”, за Гедройцем, а з другого боку – є спадщина міжнаціональної конкуренції. Розумієте, великою мірою українсько-польський конфлікт XX століття був закладений політикою Австро-Угорської імперії, яка останні 100 років свого існування фактично лавірувала, інтригувала між своїми народами, використовуючи, зокрема, старі історичні взаємні претензії між ними. 

Шухевичу закидають злочини батальйону “Нахтіґаль”, зокрема на Львівщині.

Тема так званих злочинів Шухевича і його підлеглих була порушена в контексті справи Оберлендера (німецького військового, політичного керівника батальйону “Нахтіґаль”. – Ред.). Треба звернути увагу, що УПА на території Галичини сформувалася влітку 1943 року якраз тоді, коли Галичину окупаційна влада оголосила вільною від євреїв. Нацисти вважали, що всіх євреїв у регіоні вони вже знищили.  Що ж до теорії професора Джона-Пола Химки про те, що українські повстанці начебто зганяли євреїв у загороджені місця чи просто сільські хати, змушували їх на себе працювати, а потім убивали, то про це немає документальних свідчень. Зрештою, воно не витримує критики: у повстанців нема полону, тому що нема коли і як зі цим полоном розбиратись. Я окремо вивчала дослідження думки прихильників про антисемітизм Романа Шухевича. І мене там вразила величезна кількість перехресних посилань. Автори просто посилаються один на одного і створюють ефект масовості своїх вигадок.

Що ви маєте на увазі, коли кажете про вигадки про “Нахтіґаль”?

У 2007 і 2008 роках, після того як Романові Шухевичу було присвоєне звання Героя України, ізраїльський політик Йосиф Лапід заявив, що має документи, які стверджують, що Роман Шухевич брав участь у вбивствах євреїв. На зустріч в Ізраїль вирушила делегація Українського інституту національної пам'яті. Виявилося, що документів немає. Дослідник Андрій Боляновський, який відтворював канву цих подій, доводить, що “Нахтігаль” тут ні до чого. Він працював у німецьких, польських та українських архівах, у військовому архіві Фрайбурга, Бундес-архіві, архіві польського Інституту пам'яті народової. Це додає вірогідності його дослідженням.

Чи мав би Львів поставити пам'ятник Шухевичу?

Так. Бо це наш знаменитий земляк. Адже ми ставимо пам’ятник Ксаверу Моцарту, який тут просто працював, але не народився, не проживав і близько не має такого значення навіть для нашої музичної культури, як Роман Шухевич для самого існування Української держави. 

Яка з людських рис Шухевича вам особисто подобається?

Винахідливість, вміння знайти вихід зі складної ситуації. Не витворити щось таке, чого ще не було, а саме вийти зі складної ситуації. 

Хто вчив Шухевича маскування? На Закарпатті він перевдягався на єврея, в Одесі так замаскувався, що міг не лише в морі плавати, а й піти в театр…

А хто знав, який у нього вигляд? Без вроджених здібностей не обійшлося, але в середовищі підпільників було перетікання ідей: хтось щось придумав і передав іншому. Першим його вчителем був досвідчений підпільник Петро Сайкевич, колишній офіцер Української галицької армії, один із зачинателів української військової організації. Пізніше він відійшов від підпілля, але Романа Шухевича та Богдана Загайного навчити цієї справи встиг. Потім, вочевидь, були німецькі курси, курси ОУН, але азів його навчив саме Сайкевич. До речі, його родичі теж живуть у Львові.

Навіщо Роман Шухевич вивчав у зрілому віці англійську?

Мало того, що вивчав її в зрілому віці, він вичав її в підпіллі та змушував  до цього своїх охоронців і співробітників. У нього була непогана філологічна підготовка, окрім української та польської, він знав німецьку, латинську, грецьку, частково французьку. Сподівався на те, що позаяк після Другої світової війни основною противагою Совєцькому Союзу буде країна, де послуговуються англійською, тобто США, то рано чи пізно йому доведеться мати з ними справу, тож краще бути підготовленим. Він сподівався на черговий конфлікт росії та Заходу, під час якого можна буде спробувати все ж таки здобути незалежність. Це була базова концепція, де Шухевич не був оригінальний. Увесь український політичний клас розумів, що в ситуації стабільності дисбаланс сил України та будь-якої країни передусім мовилося про Совєцький Союз, який був настільки різний, що сподіватися на успіх було дещо наївно. Тому вони розуміли, що їхнім єдиним шансом є момент нестабільності, коли падають імперії. І цей момент треба було використати. Зрештою, так і сталося: Союз розвалився, щоправда, без війни, і Україна здобула незалежність. 

Чому Шухевич не виїхав, адже мав пропозиції?

Пропозиції мав, своїй дружині під час їхньої останньої зустрічі він озвучив досить романтичне, навіть ідеалістичне пояснення: «Наталю, ти знаєш, я тебе люблю, але Україну я люблю більше». Однак думаю, що тут, окрім патріотизму, була ось ця соціальна відповідальність. Він розумів, що відповідає за багатьох людей, що через своє становище є для них зразком. 

Але він міг вивезти дружину і дітей…

Вона також відмовилась. 

Вона видається святою жінкою.

Із нашого теперішнього погляду – так, вона свята жінка. Відсиділа 15 років, не бачила дітей, яких у неї відібрали. Але є ще один факт, що про внесок жінок у контексті їхньої боротьби сказано дуже мало. Знаєте, в тій же Австро-Угорщині жінок і дітей не чіпали, могли вивезти революціонера. Але у випадку Совєцького Союзу ризикували всі. 

Роман Шухевич із сином Юрієм

Навіть сина Шухевича засудили…

Так, у 1945 році Юркові було 12 років. Його арештували, розлучили з матір'ю, Відправили разом із сестрою у дитбудинок. А коли йому виповнилося 18 років, дали 10 років лише за те, що… він син свого батька. Юрко відсидів сумарно до 36 років. Фактично ще одне людське життя. 

Читайте також: Юрій Шухевич про ідеали батька і Верховну Раду 

Фото: Твоє місто та з відкритих джерел

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав. 

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.