"Праця на цим законом розпочалась ще у 2008 році, коли міністром був Іван Вакарчук. З того часу минуло 6 років. Цей закон вистражданий, бо громадськість, розуміючи його важливість, активно взялася за його розробку. Міністерство освіти під керівництвом колишнього міністра Табачника пропонувало свою версію тож, відповідно, був певний конфлікт навколо того, який закон зрештою буде прийнятий. Але ми прийшли до того моменту, коли закон прийнято і прийнято хороший закон", – резюмує Тарас Добко.
За його словами, основне досягнення нового закону в тому, що він привносить не просто одиничні зміни, він спрямований на зміну системи. І в цій системі важливим аспектом є перехід до європейських правил гри. Це важливий крок до прощання з так званим "совєцьким духом" в організації навчання.
Економічні зміни
По-перше від цього закону значно виграють навчальні заклади державної форми власності. До цього часу ці заклади могли заробити певні кошти, але їх всі вони мусили класти на єдиний рахунок у державному казначействі. Тож не завжди можна було цими коштами скористатись. Була проблема в тому, що навіть маючи запланований бюджет, займало багато часу та нервів, щоб отримати бодай частину цих коштів і почати їх витрачати. Цей закон запроваджує систему згідно з якою кожен університет зможе мати свій окремий рахунок і з ним працювати. Там накопичуватимуться кошти від навчання контрактників. Це іноді і 30%, і 50% від загального бюджету. Відповідно, університети стають більш автономні і можуть здійснювати ту діяльність, яку вони запланували.
По-друге, університети зможуть створювати сталі фонди, так звані, вічні фонди. Це європейська практика, коли певні кошти заморожуються під певну програму, кафедру чи зарплату професорам. Жертводавці, які зацікавлені в тому, щоб такі кошти пожертвувати на діяльність університету, знають, що ні копійки з цих коштів не буде витрачено з іншою метою. Вони будуть інвестуватися в якусь діяльність, а прибуток буде скеровуватися на діяльність цієї програми чи кафедри. Якщо такими коштами розумно управляти, це своєрідна "фінансова подушка" для університету і для певного проекту.
По-третє, є зміна для приватних університетів. Вони отримують статус неприбуткової організації. До цього часу був жорсткий розподіл: державні – неприбуткові, приватні – живуть за законами комерційної діяльності. Є багато університетів, які все, що можуть заробити, скеровують в свою ж діяльність – розвиток програм та зарплату викладачів. У них нема власника, який заробляє. У всьому світі, зокрема у США, це – нормальна річ, коли університет займається господарською діяльністю, але має неприбутковий статус. Якщо приватний університет функціонує як бізнес і хтось отримує з нього прибуток, то для таких університетів ситуація не зміниться. Їх розрізнятимуть за юридичною формою, університети з формою ТзОВ не матимуть неприбуткового статусу. Там власники матимуть право отримувати прибуток.
Державне фінансування
До цього часу усе державне фінансування скеровувалося на діяльність державних університетів і по-суті не було зрозумілого розподілу коштів. Зараз змінюється філософія: винагороджуватись повинна якість. Університети повинні змагатись за якість освіти, а кращі отримувати винагороду. Однак тут ще є поле для діяльності, бо в цій сфері закон встановлює певні принципи, але він не визначає процедур і механізмів. Після того, як закон підпише президент, ще передбачено великий шлях, аби визначити механізми конкуренції та змагальності.
Один з принципів, який закон закладає вже, можна назвати так: "гроші ідуть за студентом". Логіка така: молода людина, яка збирається вступати в університет має скласти ЗНО. Перед тим, як здавати іспити, вона повинна написати заяву, де вкаже куди збирається вступати і на які спеціальності. Вона здає іспит, отримує сертифікат, і опиняється в топ позиції. Держава визначає, що має певну кількість грошей та субсидій. Відтак, ця дитина, яка отримала добрі результати має гарантоване фінансування. І ось вона вирішує в який вона університет піде, а гроші йдуть за нею.
Ще багато механізмів треба продумати, але принцип визначено: якщо абітурієнт, стаючи студентом з високими результатами ЗНО, обирає певний університет, цей університет отримує ґрант. Наразі це стосується тільки бакалаврату. Стосовно магістерських програм та докторських механізм ще не визначено.
Публічність та підзвітність університетів
Новий закон вимагає, щоб університети на своїй веб-сторінці публікували свої бюджети. Це означає, що є певні статті під які виділено певні гроші і коли ці кошти перекидають з однієї статті на іншу, це викликає певні питання та вимагає пояснення.
Крім того, згідно з новим законом ректори повинні публікувати свої річні звіти, що дає змогу громадськості здійснювати контроль.
Боротьба з плагіатом
У законі прописано, що кожен університет повинен мати певну політику антиплагіату і публічно її озвучити. В одному випадку навіть дуже чітко сказано, що всі дисертації, які готуються аспірантами, повинні бути перед захистом опубліковані в інтернеті. Тоді людина двічі подумає, чи варто використовувати чиїсь думки, якщо її так легко буде вичислити.
Студентське самоврядування
Певні речі в законі надають студентам більше прав, але й більше відповідальності. Є право, що за погодженням зі студентським самоврядуванням ректор буде призначати проректорів, за погодженням відбуватиметься відрахування студентів. І є ризик, бо часто є об'єктивні підстави, щоб відрахувати за неуспішність, тож студенти повинні розуміти, що тут не буде йти мова про захист мундиру. В університетах Британії, наприклад, студентське самоврядування саме пильнує, щоб це відрахування здійснювалось, бо вони розуміють – для університету важливо, аби там вчилися люди, які не зраджують певним стандартам якості.
Також поселення чи виселення з гуртожитків відбуватиметься за погодженням зі студентським самоврядуванням. Студенти також отримують до 15% голосів на виборах ректора.
Зменшення навантаження
Новий закон зменшує вагу кредиту. Раніше один кредит, а їх, впродовж року є 120 згідно з європейськими правилами, а якщо це бакалаврат, то їх є 480, мав вагу у 36 годин. Зараз ця вага зменшується до 30 годин. Це означає, що більше часу виділено на самостійну працю студентів. Проблема багатьох університетів у тому, що студенти сприймають вступ в університет, як продовження школи і очікують, що на лекціях буде викладено самодостатній матеріал, тож не потрібно ходити в бібліотеку та читати додаткову літератури. Часто виправданням є те, що студенти перевантажені, адже інколи кількість аудиторних годин на тиждень досягає до 30 годин. В Америці, наприклад, на тиждень студенти вчаться в аудиторіях 15 годин, тож від них вимагають багато самостійної роботи, наприклад, вони повинні багато писати. Більшість наших студентів, і це є великою проблемою, не вміють писати текстів, тож коли потрапляють на захід, відчувають себе розгубленими. Однак писати тексти можна тоді, коли у викладача є час їх перевірити, аби студент мав змогу переписати цей текст.
Тепер і викладачі отримують більше часу, бо максимальне навантаження на викладача зменшується на третину – з 900 до 600 годин. Це також розв'яже руки викладачеві, щоб більше працювати зі студентами.
Розподіл предметів
25% всіх кредитів мають бути вибірковими. Якщо в році є 120 кредитів – це 30 кредитів на рік, якщо це бакалаврат, то це 120 кредитів за 4 роки. Сумарно, рік навчання має відбуватись за вибірковими курсами і тут є виклик для університетів, щоб забезпечити цю вибірковість. Це дуже добре, бо студенти починають "голосувати ногами". Якщо у студентів є вибір, вони стають більш відповідальними та самостійними, а також вони роблять більш відповідальним викладача. Це потрібно, щоб динамізувати академічне середовище, яке за означенням є консервативним.
Академічні обміни
Цей закон за своїм європейським духом стимулює відкритість на ці речі. Раніше перед студентами виникали труднощі, якщо вони їхали, наприклад, на півроку навчатися в якийсь закордонний університет. Адже вони могли зіткнутись з нерозумінням, бо в наших і закордонних університетах подібні за суттю курси називались по-різному, тож студенти мусили повторювати предмети, які нібито були пропущені в рідних університетах. Зараз є вимога, щоб програми будувались за результатами навчання. Тобто ми повинні дивитися не на те, чи співпадає назва або навіть окремі теми предметів, а на ті вміння, результати і знання, які здобуває студент. Відтак, цей закон вимагає гнучкості.
Серйозна зміна стосуватиметься викладачів. Згідно зі старими правилами гри, коли закордонний викладач, навіть рівня нобелівського лауреата, викладав українським студентам курс лекцій, у документах фігурував наш викладач. Адже згідно з документацією легально іноземець не мав права читати того курсу, бо він не пройшов нострифікації (процедура визнання іноземних документів про освіту, – ред), яка могла тягнутись понад рік, процесу працевлаштування та багатьох інших бюрократичних перепон. Тепер, нострифікація наукових ступенів іноземцями чи нашими громадянами закордоном буде відбуватись на рівні університету і не потрібно звертатись у міністерство за дозволом. Якщо людина з Оксфорду, Лювену чи Варшави хоче викладати курс чи працевлаштуватись в університеті, то відбувається конкурс і вчена рада сама вирішує, чи приймати цю людину. Це робить університетське життя більш гнучким, дає змогу знайомитись з новими методами та підходами до викладання.
Ліквідація технікумів та училищ
Раніше існували навчальні заклади 4-х рівнів акредитації. Наша система була занадто ускладнена і потребувала спрощення. Цей закон намагається уніфікувати цей поділ. Тепер буде три типи: університети, академії чи інститути та коледжі. Крім того, запроваджується розподіл університетів на три типи: звичайні, національні і дослідницькі. Одна з найважливіших змін цього поділу в тому, що дослідницькі університети отримують більше автономних прав. Наприклад, вони зможуть приймати остаточні рішення щодо присвоєння вчених звань професора і доцента. Бо для всіх інших рішення, як і раніше, прийматиме вчена рада, а міністерство затверджуватиме. Так само дослідницькі університети матимуть додаткове фінансування в науковій діяльності – 25% їхнього бюджету має йти на наукові дослідження. Радянською владою наукові дослідження були перенесені в академії наук, а в університетах була лише викладацька діяльність, так звані пропагандистські машини. Тепер наука повернеться в університети. Однак ризик, щоб не відбулась девальвація, як колись відбулось зі званням "національний", коли його почали роздавати направо і наліво. Зараз в нас близько 110 національних університетів і 13 дослідницьких. Тож важливо, щоб ці звання не втратили престиж. Та й не знайдеться фінансування в таких розмірах на 50 дослідницьких університетів. Держава має обмежені ресурси і треба навчитись їх ефективно використовувати.
Зміни для роботодавців
Цей закон наголошує, що якість є ключовою у вищій освіті. Відтак, створене спеціальне національне агентство з забезпечення якості, а також закон дозволяє створення незалежних агентств із забезпечення якості. Це веде до реформи філософії якості. Один з її аспектів в тому, що держава визначає мінімальні вимоги. Якщо університет забезпечує мінімальні вимоги по кадрах, аудиторії, книжках, то отримує ліцензію на 10 років (раніше було на 5, – ред.). Через деякий час університет росте, напрацьовує свій профіль і тоді відбувається акредитація. Вона має вимірювати який прогрес в якості відбувся, адже минуло 10 років і якщо університет залишився на тих самих позиціях, виникає питання ефективності витрачання ресурсів. Якщо відбувся стрибок чи прорив, ця спільнота повинна отримувати додаткове фінансування та заохочення.
Крім того, агентство, куди входить 25 осіб за квотним принципом, представляє різних stаkeholders – людей, які зацікавлені в якісному університеті. Це не тільки представники академічних спільнот і міністерства, а й представники роботодавців, громадського сектору і студентів. Це дозволить роботодавцям впливати на те, що відбувається в освіті.
Також цей закон заохочує державні атестаційні комісії, які приймають кінцевий іспит випускників, запрошувати роботодавців. Також роботодавці мають бути присутні при розробці змістових стандартів вищої освіти. В різних спосіб має відбуватись контроль. Крім того, ректори та проректори не мають права бути в цій агенції, щоб вона була дійсно незалежною від різних адміністративних інтересів.
