20-го листопада 2017-го року Сашка Семенова не стало. Пропонуємо пригадати історію хлопця, який до останнього завзято боровся з хворобою...
Сашко щойно переїхав зі Львова до Києва, готувався до весілля з коханою Настею і до спільної подорожі до Грузії опісля. На початку весни застудився – чи, принаймні, так подумав. Застуда чомусь ніяк не минала, Сашко слабнув на очах. Результати аналізу крові були приголомшливі: кістковий мозок Сашка вже на 94% був заповнений раковими клітинами.
Сашко захоплювався поезією, сам теж писав, а згодом пішов працювати у Львівську міську раду в управління туризму. Новина про його хворобу була як грім серед ясного неба – молодий, завжди усміхнений, активний і щирий хлопець, і раптом такий страшний діагноз.
Точні причини лейкемії медицині наразі невідомі. Клітини кісткового мозку заміщуються на злоякісні і виробляють лейкозні клітини замість здорових лейкоцитів. Вони аномально ростуть, не виконують функцій лейкоцитів, і до того ж згодом витісняють їх повністю. Організм стає вразливим до всіх інфекцій, звичайна кровотеча – і та може стати фатальною.
Та загалом лейкемія належить до форм раку, які цілком надаються до ремісії, а у випадку хронічної форми терапія дозволяє роками тримати хворобу під контролем.
В Україні трансплантацію кісткового мозку від інших людей хворим на лейкемію не проводять: тут немає ані відповідних боксів, ані реєстру донорів. Теоретично можна зробити операцію від родинного донора. Але не за лейкемії. Здебільшого в Україні проводять автотрансплантацію, де сам пацієнт стає для себе донором. Клітини його кісткового мозку перед стартом сильної хіміотерапії відбирають, заморожують, зачищають і потім заново пересаджують. Така практика застосовується з хворими на лімфому. За лейкемії автотрансплантація неефективна.
«На весну в нас були плани – розписатись та полетіти надовго у Грузію. Ми відкладали гроші, аби ні в чому собі не відмовляти. Наприкінці лютого я почав відчувати слабкість, тяжко дихав і постійно хотів спати.
Лікарка, до якої мене повезла мама Насті, негайно відправила до гематології. А далі до Львова – все банально, я не мав київської прописки, а комунальний заклад не має бюджету на лікування та обстеження мешканців інших міст. У відчаї моя Настя була готова пороздавати лікарняним клеркам усе, що ми назбирали на Грузію, але вчасно зупинилась.
Коли ми приїхали у гематологію, я побачив лисих людей. В голові лише одна назва літературного твору: "Раковий корпус". Я не повірив. Я відкидав ці думки».
Настя і Сашко познайомилися у 2014 році на Форумі видавців. Наступного літа разом поїхали на літературну школу в Карпати; відтоді вони разом. Коли Насті запропонували роботу на «Радіо Свобода», пара вирішила переїхати до столиці, хоч, як пригадує Сашко, для його професії на ринку був ненайкращий час: наплив людей у столиці заповнив усі вакансії. Тим не менше, згодом Сашко знайшов місце і для себе: невеличку компанію, де всі на «ти», жодних білих комірців. Робота була захоплююча і командна.
На жаль, у березні Сашкові довелося попроситися у безстрокову відпустку. У офісі відповіли: «Чекаємо у вересні». А вже у вересні нове керівництво відділу реклами раптом наказало нікого не чекати.
«…У лікарні я був ніби поза часом: погода похмура, хочеться персикового соку. А нас відправляють здавати аналізи в Інститут раку. Кажу: Настя, то ж якась помилка, то формальність, що ми туди аналізи здаємо? Настя сказала – так, формальність.
У мене брали пункцію з грудей – якусь рідину потягнули. Я не знав, що це за процедура. Але вона до біса неприємна».
Коли результати стали відомі, до Львова довелося добиратися невідкладно – вночі, мало не автостопом – двома автівками з пересадкою в Рівному. Сашко просив не говорити йому ані назви діагнозу, ані способів лікування. Найбільше переймався за маму; попросив, щоб із нею поговорила мама Насті. Він так і не зміг наважитися повідомити сам цю страшну новину, мама сама тоді щойно перенесла операцію.
«То була страшна ніч, я переживав, аби ніхто не вилетів на зустрічну. А Настя – аби я не помер у неї на руках у день її 23-річчя.
Ми приїхали до Львова, я сів на підлогу і обняв маму. Я їй сказав: мамо, я боєць, і хоч що там буде, ми впораємось!».
Львівські лікарі не давали жодних прогнозів, але зробили все можливе, аби вивести Сашка в ремісію, яка триває вже півроку. Проте хвороба відступить тільки за умови трансплантації кісткового мозку від неродинного донора. В Україні таких операцій не проводять; родина звернулась по допомогу до турецької клініки Medical Park і з’ясувала вартість трансплантації – 110 тисяч доларів.
Сашко каже, що тепер «його робота – боротись». Раніше він мало собі уявляв, що таке онкологія, як це дорого й морально важко. Зараз він стежить за кампаніями збору коштів для маленьких дітлахів на Українській біржі благодійності, і коли має можливість – долучається, чим може.
Самому ж Сашкові збирати гроші на лікування взялися друзі, знайомі та родина. Минулих вихідних у Львові на Ринку відбулася благодійна фотосушка, а Літературна школа незабаром організовує аукціон побачень зі своїми відомими спікерами на користь Сашка.
110 тисяч доларів – колосальна сума для української родини. Сашко каже, що цілком усвідомлює масштаб проблеми, але це не привід опускати руки. Він чимало напланував на майбутнє – наприклад, серйозно зайнятись ілюстрацією та дизайном; і обов’язково таки відсвяткувати весілля.
«…Коли в мене закладаються сумніви чи підозри, я говорю про це Насті. Ми дивимось британські блоги про тих, хто подолав лейкемію та пройшов через пересадку стовбурових клітин, читаємо брошури та консультуємось з лікарями. Це надихає. Настя мене підтримує та відволікає. З усіма друзями, які є тепер, у мене така підтримка, що усе має вдатись!»
Сашко Семенов восени 2017-го року проходив черговий курс хіміотерапії у Львові і збирав кошти на трансплантацію, але не встиг...
Євгенія Нестерович
Фото надані Сашком Семеновим
