Куди б не втекли українці від ракет, бомб чи снарядів, серцем вони залишаються в Україні. Їм боляче. Кожен переживає свою травму через війну. Через війну не за територію, а за незалежність, свободу і право бути собою. Що насправді вони відчувають, з яким гейтом зіштовхуються, як дають собі раду на чужині, чи планують повертатися і якою бачать звільнену Україну, Тvoemisto.tv розповідає в новому проєкті «Наші українці».

Сьогодні подаємо розповідь української письменниці та журналістки Тамріко Шолі, яка народилася в Луганську, у шкільному віці переїхала з батьками до Києва, а згодом до Німеччини. Тамріко є авторкою книжок «Відвертий чоловік» і «Всередині жінки». У Німеччині працює журналісткою та бере участь в різних акціях на підтримку України.

«Україна – це енергія, креатив і віра»

Я наполовину грузинка, яка виросла у Луганську в тотальному російськомовному середовищі та була зросійщена, однак я це зрозуміла тільки тепер. Я вже давно у Німеччині, за останні десять років провела в Україні, по суті, тільки два роки, бо більшість цього часу зайняв період локдаунів. 

Повномасштабну війну проживаю теж на відстані. Тому мої стосунки з Україною дуже суб’єктивні, персональні, лише з огляду на особисту історію. І для мене сьогодні Україна – це три слова: енергія, креатив і віра. Мені здається, що саме ця комбінація слів вигідно відрізняє українців від інших народів, зокрема німців.

«Ніхто не очікував, що війна триватиме так довго»

Повномасштабна війна застала мене о п’ятій ранку в Києві в орендованій квартирі. Мені зателефонувала мама і запропонувала прийти до неї, аби вирішити, що робити далі. Мій мозок спочатку не дуже розумів, що сталося. Однак коли я почула вибухи і побачила на вулиці чоловіка з рушницею, який кудись поспішав, до мене дійшло, що саме трапилося.

Я планувала повернутися до Німеччини не раніше осені 2022 року, але плани довелося змінити. Опинившись у знайомому, майже рідному Франкфурті, я не впізнала цього міста: скрізь жовто-блакитні стяги, німці зі стрічками цих же кольорів на одежі. На головних площах, у кав’ярнях, храмах та в інших будівлях розміщені центри збору гуманітарної допомоги для відправлення в Україну. Всюди було чути українську мову, всі говорили тільки про війну. Мене дуже вразило, скільки німців дали безкоштовне житло українцям, а також одяг, засоби гігієни, побутові речі. Населення Німеччини надало суперпотужну підтримку. Однак поступово все це почало суттєво зменшуватися. 

Прапор України у Франкфурті

По-перше, ніхто не очікував, що війна в Україні триватиме так довго. У німців і своїх проблем вистачає: економічна післялокдаунівська криза, криза в медичній сфері, криза кадрів і колапс із житлом – воно дуже подорожчало і його важко знайти. 

По-друге, люди, які живуть в країнах, котрі не в стані війни, не можуть зрозуміти, з чим насправді щодня мають справу українці, особливо вимушені переселенці та ті, що весь цей час живуть в Україні. Психологія людей під час будь-якої довготривалої війни є такою, що до війни, на жаль, звикаєш, і тоді, як показує історія інших країн, війна може перетворитися на бізнес і на «десь там далеко». Однак свідомих європейців із високим рівнем критичного мислення, на щастя, теж не бракує. Вони не перестають допомагати, організовувати і проводити різні заходи на підтримку України, наполягати, щоби військових злочинців притягнули до відповідальності.

Один із перших мітингів на підтримку України в березні 2022 р. на головній площі Франкфурта Römer Platz

«Україні за кордоном потрібні професійні, активні, розумні представники»

У перші пів року повномасштабного вторгнення акцій та мітингів на підтримку України в Німеччині було набагато більше. Я відвідувала майже всі, бо зрозуміла, що до цих демонстрацій часто долучаються навіть випадкові перехожі, і в мене є змога поспілкуватися з ними, щоб донести їм правду про війну. Живий контакт завжди викликає більше емпатії та розуміння ситуації. Згодом я долучилася до роботи в німецьких медіа, так у мене з’явилася можливість охопити більшу кількість німецької аудиторії. 

Зараз я пишу статті німецькою про українців, українську культуру та ментальність, а також про війну і вимушену еміграцію. Водночас працюю в локальному україномовному виданні Amalfrankfurt.de/ua, створеному німцями для тих українців, які ще не володіють німецькою, однак хотіли б розуміти, що відбувається в Німеччині, як тут улаштоване життя, де можна знайти українські івенти, можливості тощо. Тобто ми допомагаємо інтегруватися швидше.

Тамріко з колегами із "Amal Frankfurt" на дискусії про вимушену еміграцію 

Навіщо це робимо? Я вважаю, що Україні за кордоном потрібні професійні, активні, розумні представники. Маю на увазі тих своїх співвітчизників, які зможуть влаштуватися у Німеччині на роботу в заклади освіти чи медицини, культурні інституції, громадські організації, відділи міністерств, політичні структури. Все це для того, щоб у перспективі впливати на рішення, які ці установи чи структури ухвалюють, а також створювати гідний імідж України, пояснювати європейцям про Україну речі, які розуміють тільки українці. І починати це треба вже зараз. Тоді матимемо шанс, що в майбутньому нам не доведеться пояснювати, що ми з росією – не братські народи, що Україна має дуже багато надсучасних технологій і стартапів, чому потрібно інвестувати в українські проєкти і які саме, що все це – не “українська криза”, а саме війна, і Росія має понести максимальну відповідальність за скоєні злочини.  

Постійна експозиція ганьби для російських злочинців навпроти російського консульства у Франкфурті. Сюди щодня приходять небайдужі

Активні та розумні українці за кордоном – це важлива частина персонального бренду України. І тим людям, які здатні це зробити, потрібно допомогти.

«Будь-яка еміграція – це декілька кроків назад і психологічний стрес, вимушена еміграція – те саме, але помножене на десять»

Як повертати українців додому – непросте питання. Висловлю свою думку. Насамперед треба дивитися правді у вічі: є чимало українців, які й до повномасштабної війни планували виїхати за кордон. Хтось був незадоволений владою, хтось менталітетом, а хтось не мав кар’єрних можливостей, які їм запропонували в чужій країні. В кожній країні світу завжди є певний відсоток людей, які хочуть емігрувати, і це нормально. І саме вони, найімовірніше, не повернуться. Зі статистики, поданої різноманітними медіа, ця кількість становить приблизно 30% із тих, що виїхали. Для решти, тобто тих, що не планували виїжджати, для яких еміграція стала вимушеною та неочікуваною, питання повернення є протистоянням пріоритетів.

Адже, з одного боку, існує фізична небезпека й економічна нестабільність в Україні, а з другого – в країнах Євросоюзу і США, а також у Великій Британії занадто важкі бюрократичні та юридичні умови, щоби починати тут життя спочатку. 

 Графіті з голубом, який тримає галузку з кольорами українського прапора, в середмісті Франкфурта

Будь-яка еміграція – це декілька кроків назад і психологічний стрес, вимушена еміграція – те саме, але помножене на десять. Якщо ми говоримо про Німеччину, то порівняно з Україною це не така флексибельна ментальність. Тут важко, довго, а часто й дуже невигідно провадити свій бізнес. Однак тут більш стабільна й сучасна система освіти. Тому вимушені переселенці мусять вирішити, що для них є пріоритетом: освіта дітей чи можливість мати такий самий соціальний або фінансовий авторитет, який у них був в Україні. Маю на увазі друзів та родичів і, наприклад, власну справу. Або житлові умови, адже декому в прямому сенсі нема куди повертатися, а в декого у рідному місті залишився викоханий будиночок чи квартира, на яку вони працювали роками. Дуже важливими питаннями також є, по-перше, родинний зв’язок: у когось в Україні немає родичів, а в когось залишилися брати, сестри, батьки, чоловік, сини; по-друге, громадянська відповідальність – що стане перевагою для конкретної людини: особисті інтереси чи інтереси держави, нації.

Український стяг на Römer Platz – головному майдані Франкфурта

У звичних умовах головним заохоченням до повернення емігрантів є економічні перспективи, тобто наявність роботи та рівень життя. Зараз Україна в стані війни, і це зовсім інша історія, в цьому випадку все дуже індивідуально.

Які міфи про українців і досі ширяться Німеччиною

Головний міф, як на мене, це те, що Україна не дуже розвинута держава, яка не може обійтися без підтримки Росії. Багато хто з моїх німецьких друзів був здивований, коли я почала показувати їм сторінки українців у соцмережах, рекомендувати українське кіно, музику, бренди, технології. Більшість так і казала: «Ого! Ми й гадки не мали, що українці такі сучасні, цікаві». Європейцям про Україну справді мало що відомо, і наша провина теж у цьому є. Маємо виправити це.

День вишиванки у Франкфурті

Нині одним із засобів боротьби з російською пропагандою є персональні сторінки в соцмережах. Не тільки впливових блогерів та зірок, але й пересічних людей. Якщо ці сторінки гарні, приємні, інформативні, корисні, іноземці залюбки переглядають їх. Зрозуміти текст загалом допомагає вмонтований у соцмережі перекладач. Однак якщо ви можете писати, наприклад, англійською, це величезна перевага. Ні, ваша сторінка не має бути суто політичною, ви можете там розміщувати розповіді про своє щоденне життя, роботу, дозвілля – і це суттєво впливатиме на те, що іноземці замисляться над абсурдністю російської пропаганди. Голос культурних діячів також має бути гучним і активним, адже культура завжди існує паралельно з політикою і не може її ігнорувати.

Окрема велика відповідальність – робота медійних працівників. Не спотворювати, не перебільшувати, не вводити в оману, не гейтити там, де без цього можна обійтися. Бо дуже часто в гонитві за переглядами та рейтингами медіа допомагають ворожій пропаганді.

 Що буде перемогою України

Як на мене, перемога України – це збереження її територій, закріплених у Конституції, збереження української культури, гідний імідж на міжнародній арені. 

Що стосується комунікації та порозуміння між тими українцями, які виїхали, і тими, які залишилися в Україні, гадаю, нам всім потрібен час. Можливо, зараз кожному з нас у цій війні потрібне право мати ті емоції щодо інших, які ми маємо. Можливо, когось із нас це зараз у певному розумінні рятує. А те, як правильно та ефективніше будувати комунікацію між українцями з різним досвідом пережитого внаслідок війни, як прокладати містки взаєморозуміння і взаємоповаги, гадаю, стане більш зрозумілим з часом.

Матеріал створено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в межах проекту «Підтримка незалежних українських ЗМІ під час війни», фінансованого Міністерством закордонних справ Королівства Нідерланди.

Підготувала Христина Гоголь

Фото надала Тамріко Шолі

Колаж: Дмитро Тарадайка

За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, станом на початок березня 2023 року майже 8,1 млн українців виїхали до країн Європи після початку повномасштабної російсько-української війни, з них майже 4,9 млн легалізували своє тамтешнє перебування через механізм тимчасового захисту. На жаль, значна частина українців навіть із тих регіонів, де зараз не тривають і не тривали бойові дії, досі перебувають за кордоном. На батьківщині вони часом можуть зіткнутися через це навіть з публічним осудом. Самі ж емігранти нарікають на слабку комунікацію з Українською державою.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.