Куди б не втекли українці від ракет, бомб чи снарядів, серцем вони залишаються в Україні. Їм боляче. Кожен переживає свою травму через війну. Через війну не за територію, а за незалежність, свободу і право бути собою. Що насправді вони відчувають, з яким гейтом зіштовхуються, як дають собі раду на чужині, чи планують повертатися і якою бачать звільнену Україну, розповідає в новому проєкті Тvoemisto.tv.

Сьогодні подаємо розповідь української дитячої письменниці, правозахисниці та громадської активістки Насті Мельниченко. Її будинок зруйнований російськими ракетами в Ірпені. Зараз Настя разом із двома синами та трьома собаками живе у США і вже думає над новою книгою, де головними героями стануть біженці.

«Мій дім – війна»

Вторгнення росії в Україну застало мене в Америці. Я жила там майже чотири місяці, оскільки виграла стипендію імені Фулбрайта: досліджувала для українських шкіл, як можна протидіяти булінгу дітей з особливими освітніми потребами. Займалася цим дослідженням у Денверському університеті. Поки була у Денвері, мої діти жили зі своїм батьком в Україні. Ми з ним розлучені, і він не відпускав їх зі мною у США. 

За місяць до вторгнення в Америці майже з кожної «праски» гуділо, що буде війна, тому я дуже просила підготувати документи для дітей, для своєї мами, зібрати «тривожну» валізку. І якщо в Україні ще були певні сумніви щодо нападу росії, то тут це подавали як незаперечний факт. 

Я пам’ятаю цей момент. Якраз закінчила свою книжку про окупацію Донецька в 2014 році, базовану на інтерв’ю з тими, хто в підлітковому віці перебували в окупації, як вони рятувалися, як це пережили. Згадую, як перед світанком (за українським часом) опублікувала допис, що закінчила книгу «Мій дім – війна», і здивувалася, що не було жодної реакції... Зрозуміла, що тут щось не те. Оновила стрічку новин і побачила повідомлення про вибухи в Україні. В Києві було гучно, був «приліт» у житловий будинок поблизу місця, де мої діти проживали зі своїм батьком. Я не могла ніяк до них додзвонитися. Це була найстрашніша ніч у моєму житті. Після такого стресу я тиждень не могла спати, мною трясло. 

Поки летіла до Польщі, щоб забрати дітей, дорогою дізналася, що в мій будинок у Ірпені влучила російська ракета, згодом було ще одне потрапляння. 

Із Польщі витягувала рідних – маму та її чоловіка, які жили у Броварах. Почала з’являтися інформація, що коїться в Бучі та Ірпені. Мама довго сиділа в підвалі та до кінця не усвідомлювала, що почалася війна. І коли вона приїхала до мене в Польщу, де ми пробули три місяці, пам’ятаю її шоковий стан. Вона сиділа на кухні і питала: «То що, це у нас війна?» До неї нарешті дійшло, що відбувається. Поки вона була під обстрілами, психіка заперечувала факт нападу, а тут мов полуда з очей спала, і мама почала ридма ридати. 

Наступним завданням було вивезти родичів із Херсона. Через початок вторгнення моя бабуся пережила інсульт. Вона все життя боялася, що прийдуть росіяни... Через ненадання вчасної допомоги бабусю паралізувало. Спочатку нікого з міста не випускали. Волонтери намагалися привезти їй та іншим медикаменти, одну групу просто розстріляли. Фактично дивом з допомогою небайдужих людей нам вдалося її вивезти. Була неймовірна взаємодопомога. ГО «Razom for Ukraine» звільнили в автомобілі місце для бабусі, заклали її медикаментами і так вивезли. Я спокійно видихнула аж тоді, коли всі опинилися у відносній безпеці.

Далі з Польщі ми вирішили поїхати в Британію, бо мій старший син із особливими потребами, тож нам потрібне було окреме житло. У Польщі з цим було складно. В Британії я перервала своє дослідження. Тоді мені порадили податися в Прінстонський університет, і я зробила це, приставши на пропозицію бути гостьовою дослідницею. Так ми переїхали в Прінстон.

«Я розбиваюся знову і знову»

Відверто кажучи, мені важко це все дається, але я не можу звідси переїхати, бо у мене контракт. Та й діти, їхня стабільність у мене в пріоритеті. Мені кажуть: «Якщо не подобається Америка, то їдь у Європу або повертайся в Україну». Так, але в Україні у мене зруйнований будинок, роботи, де я працювала до війни, вже також немає. У Європі я прожила пів року, але без роботи там дуже складно.

Найважче в Штатах – це різниця у нашому досвіді: скільки ми пройшли, а вони – ні. Ми говоримо різними мовами. Я розбиваюся знову і знову. 

У мене стався конфлікт в університеті. Ми не хотіли співпрацювати з росіянами. Я планувала провести вечір пам’яті жертв Голодомору – показати фільм, провести дискусію, а нам сказали, що треба розмістити на подію логотип російських студій. Я стримано, чемно пояснила, що винний у Голодоморі  радянський союз, а оскільки росія оголосила себе спадкоємицею радянського союзу і не визнала Голодомор геноцидом українського народу, то логотип із російськими студіями на вечорі пам’яті викличе нерозуміння як в українців, так і в американців. Однак нам поставили умову: якщо не буде логотипа, то не буде події. Тому я відмовилася від свого задуму. Нас змушували проводити події з російськими студіями, а в підсумку ще й оголосили расистами. Мені написали, що я не дотримуюсь етичних стандартів Західної академії, і я чотири місяці перебувала «в тиші», зі мною не розмовляли, не запрошували на події. Така сама доля спіткала ще одну дослідницю, яку обурило, що російські студії проводять місяць російських фільмів жахів у Прінстоні. Вона написала чемного листа і запропонувала в межах місяця російських фільмів жаху показати кадри з Ізюму або Бучі. 

Я не можу донести до американців, а у нас в університеті зібралися найкращі інтелектуали світу, що ми маємо право на свій біль. Жодного разу не було такого, щоби ми плюнули росіянам в обличчя, але нас постійно намагаються зібрати разом на всіх подіях. У жовтні запросили на одну подію, і один з українців, який був не настільки залежний від обставин, висловився, що не прийде на захід, у якому беруть участь росіяни. Я також висловилася на його підтримку, бо кожен із нас щось втратив на цій війні: хтось дім, хтось безпеку, хтось близьких, хтось захисника. Ми дуже травмовані, для кожного з нас проблематично перебувати в одному просторі з росіянами. Це призвело до страшенного скандалу. Тоді я самоізолювалася і покинула будь-які спроби організувати щось про Україну. Мені дуже важко стримуватися. Для прикладу, приїжджає сюди московит і розповідає, що демократію Україні подарувала росія, що український РУХ був створений із кагебістів, і люди слухають. Або можна почути дискусію на зразок: чому вони просто не віддадуть свою територію? Мій дім зруйнований вщент двома російськими ракетами, дім моєї бабусі пішов під воду в Коханах, але це аж ніяк не привід не хотіти робити спільні події з росіянами… Ми тут маємо демонструвати мир і взаємну любов. 

Із пересічними американцями також немає можливості проговорити свій біль глибше. Розмови зводяться до однієї фрази «I'm so sorry». Але це мій досвід. Я впевнена, що є багато американців, які чудово розуміють теперішній стан українців. 

«Зараз живу в мінус»

Я не вірю в допомогу у відбудові житла від уряду. Мушу заробити гроші, щоби відбудувати свій будинок. Однак за понад рік перебування в статусі біженки мені не вдалося не тільки відкласти бодай якусь суму, навпаки, я вже витратила всі свої заощадження. Ще до війни планувала перекрити дах будинку, відклала для цього гроші, але в підсумку вже все витратила. Ба більше, я тут живу весь час, як кажуть, у мінус. Має щось таке статися, щоби я могла назбирати хоча б 30 тисяч доларів на відбудову свого дому в Ірпені. 

Є така штука в Америці, яку я не усвідомлювала в Україні: неважливо, скільки ти заробляєш, важливо, скільки витрачаєш. За українськими мірками в мене прекрасна зарплата гостьової дослідниці, але коли я отримала перший заробіток, то через тиждень зрозуміла, що я на нулі, а тепер взагалі в мінусі – використовую кредитку, бо грошей не вистачає. Так, спочатку ми поселилися в університетській квартирі, але вона була занадто мала для мене з дітьми, потім натрапили на шахраїв, які нас надурили. Діти змушені були покинути школу, яку вже встигли полюбити. Прінстон дуже дорогий, я не могла собі дозволити знайти тут житло. Крім того, була велика конкуренція напередодні нового академічного року, а в мене ще три собаки. Кому я з ними потрібна? Були опції платити 6,5 тисячі доларів за місячну оренду, а я не можу. Я шукала собі житло в межах 3-3,5 тисяч. Це було нереально, тому змушена була переїхати в інший штат, де житло дешевше. Спочатку ми мешкали в приміщенні без меблів, у нас не було мильниці, віника, якого, до речі, досі немає, але… слава американським смітникам – вони прекрасні! Речі викидають у дуже хорошому стані, ти їдеш районом у день вивезення сміття і просто напаковуєш свій автомобіль. Тож за тиждень я майже повністю облаштувала будинок. Страшно спати на матрацах з блощицями (які можуть виявитися на викинутих матрацах - ми ж не знаємо!), але я знайшла вихід – наматрацники. 

«Я не потрібна Україні як фахівчиня»

 Але бентежить мене насправді інше – те, що я Україні не потрібна як фахівчиня. Моя взаємодія з різними органами виконавчої влади підтвердила, що їм не потрібні мої послуги, моя експертність. І коли я приїду в Україну, що буду робити? Перше, з чим зіштовхнуся, це з ейджизмом – викликом буде знайти роботу в 40 років. Тож треба придумати, чим буду заробляти на життя в Україні.

Наразі моя родина – баба з тіткою і мама з її чоловіком – повернулися з Польщі, зараз проживають у Хмельницькій області. Я підтримую з ними зв’язок. Діти, Ярослав і Северин, продовжують навчання в українській школі паралельно з американською. Мені важливо, щоб вони мали українські документи про закінчення школи.

Я відстежую всі події в Україні. Також стараюся напрацювати програму протидії булінгу для МОНу, проводжу дослідження, як російська пропаганда впливає на появу нових приводів для булінгу в українських школах. Як письменниця публікуюся в Україні: зараз мають вийти друком три мої книжечки. 

Я не планую тут залишатися, але з іншого боку розумію, що мої діти мусять здобути освіту за кордоном. Різниця колосальна в тому, як працює інклюзія в Штатах і в Україні. Для мене це в пріоритеті, бо в мене син із особливими освітніми потребами. В школі він піддавався постійному булінгу, тому я, власне, й почала займатися цією темою. Тепер, порівнявши школи в Британії і Штатах, я не готова віддати дітей ще раз у нашу освітню систему.

Якою має стати Україна

Ми часто орієнтуємося на Захід, але тепер я розумію, що багато чого глобального Заходу варто перейняти у нас. Не знаю прикладу, щоби позаблокова держава могла протистояти таким викликам, як тиск російської імперії. Так, для виживання нам треба об’єднуватись у блоки, але ми не маємо огульно приймати все те, що нам нав’язує ЄС. Ми повинні відстояти свої умови. Для цього маємо свій дуже крутий досвід, самобутність, яка дає нам цивілізаційну перевагу. 

З якою насправді ностальгією я згадую нашу свободу! В Україні ти маєш відчуття, що можеш щось змінити. Якщо ти активна, де б ти не була, є соціальні ліфти, які дозволяють тобі стати лідеркою думок і впливати на аудиторію. В Америці ти ніхто, що б ти не робила, не зможеш змінити систему. Вона настільки заморожена, що це як горохом об стіну. А Україна динамічна, пройшла стільки перипетій, показала, що може змінюватися, і це хочеться зберегти.

Коли я говорю про самобутність, то маю на увазі не тільки мову, культуру. У нас є унікальний досвід демократії, який бере свій початок із V століття. Ми мали військову демократію, коли люди голосували за своїх ватажків-дружинників. Ці традиції демократії, вільнодумства і можливості співіснування різних думок були в нас упродовж сторіч. 

Крім цього, я ще викладаю дітям історію України і добре розумію, чому ми чинимо спротив. Ми можемо існувати в такій собі анархії. В нас різні люди об’єднуються і без вказівок влади повністю запускають процеси – налагоджують постачання армії, допомагають пораненим. Це вражає. Я ніде у світі такого не бачила. Це наша самобутність. Якщо нас поставити в умови Америки, де кожен «пук» регулюється якимись правилами, ми будемо відверто страждати. Українців не можна обмежувати, бо вони дуже волелюбні, і мені це дуже подобається. Насправді в Америці немає свободи – це все пропаганда. Тут все дуже регульоване. Ми собі тут у дворі поставили столик, три стільці і вазон, і нам прийшов лист із зауваженням, що в дворі не може бути більш ніж три речі, а якщо є вазон, то він не має бути мертвий. Чому когось має хвилювати, що стоїть у моєму дворі, і чому моя квіточка вмерла? 

Нещодавно в одному застосунку, в якому сусіди спілкуються між собою, я натрапила на резонансний допис жінки, яка заявила, що вона анархістка. Я подумала: Боже, що ж порушила ця американка? А вона відповіла, що зламала систему, бо висадила помідорчики вздовж дороги, а тут так не можна. Я була шокована… У нас в Україні ці помідорчики садять і на лінії розмежування, і в окопах – всюди, де тільки можна. 

Чому українці сваряться між собою

На жаль, винуватицею більшості ліній розколу є саме російська пропаганда, крім того, що стосується мовного питання. Для мого дослідження ГО «CAT-UA» провела своє і показала, що основні «шляхи» сварок між українцями запускаються або підтримуються російськими акаунтами. Що з цим робити, намагаюся зрозуміти. 

Найперше треба навчити людей критичного мислення, бачити загальну картину поверх власних травм. Нам потрібно берегти нашу єдність, чинити спротив ворогові, бо впродовж історії росіяни використовували різні срачі, щоби пересварити нас, перетягнути частину українців на свій бік. Це повторювалося в історії щонайменше п’ять разів. 

Я не знаю, яким чином росіянам вдається знайти ті болючі точки, в яких наша травмованість настільки глибока, що, як кажуть, за деревами лісу не видно. Ми не бачимо своєї глобальної мети. Ми такі зболені, що нам зацькувати того ж біженця, переселенця, російськомовного легше, аніж сфокусуватися на тому, що у нас насправді інший ворог. Нам важко це пам’ятати, бо в кожного з нас свій біль, свої травми. І я не знаю, як це подолати, переступити через це. В ідеалі треба «хакнути» мозок, щоби він перестав вестися на цю ворожу пропаганду.

Що стане нашою перемогою

Важлива не тільки наша перемога, але й поразка росії. Щоб нашим дітям ніколи не довелося ще раз пережити таку війну, коли вони виростуть. Мене лякає, що в тій же Америці ніхто про це не говорить, бо росія для багатьох надалі залишається «священною коровою». Але ж ми знаємо досвід чеченських воєн: один раз не дотиснули – і все. 

Тому ми повинні ментально відділитися від російського культурного поля, позбутися постколоніальної залежності та меншовартості. Це великий виклик. Ми тільки зараз почали усвідомлювати себе як постколоніальну країну, якій завдали шалених збитків. Ми ще не до кінця пропрацювали тему свого постколоніального минулого, не відділилися від російської метрополії. Ось тоді це буде нашою перемогою.

«Не можу слухати пісню «Справа в тому, що у мене немає дому» 

Я хочу написати книгу про біженство. В мене є серія книжок про Хрулі (село на Полтавщині, де Настя купила хатинку та разом із другом Павлом Ткачуком створила там «мистецький хутір» – Ред.). У першій книзі діти пізнають себе і маленьке село Хрулі. В наступній книзі починають їздити Україною автостопом, де їм розповідають про різні злочини радянської влади проти українців. У третій книзі діти виїжджають за кордон і бачать, як там живуть люди. А четверта книга буде про те, як вони переживають досвід біженства. Частина героїв, що жили на Сумщині, за моїм задумом переїжджають на захід України, частина – за кордон і починають між собою сваритися. В цій книзі мені хочеться показати, як через це переступити, розповісти про досвід переселенського життя. Також я хочу показати, що попри те, що героїв розкидало по світу, вони знаходять українців, які мають національну ідентичність, вчаться її берегти. 

Моя знайома нещодавно написала мені, що вони як біженці приїхали в одну країну і зустрілися там з емігрантами, які прибули раніше, які вчать своїх дітей та онуків створювати писанки, співати коляди. І ось ці переселенці з Харкова, які нічого не тямлять у писанках і колядах, вчаться цих традицій, починають розуміти свою ідентичність, свою приналежність до України. Це цікаво буде висвітлити. 

Я досі не можу слухати пісню «Справа в тому, що в мене немає дому». Я не знайшла способу це пережити, я досі в цій травмі. Пам’ятаю, коли ми виїхали до Польщі і я побачила, як там у кіоску продавали саджанці, квіточки, а я якраз мала б їх садити біля свого дому, мене порвало на шматки… Перші місяці я не могла заходити в магазини домашнього декору, хоча це моє хобі – гарно облаштовувати будинок. Мене просто виносили попідруки з цих магазинів. 

Зараз я знайшла для себе формулу – я роблю дім усюди, де живу. Я не хочу жити бездомно, в підвішеному стані, допоки триватиме війна. Тому я тут і зараз знаходжу класні штучки, облаштовую свій будинок, щоби було красиво. Може, також посаджу помідорчики. Намагатимуся облаштовувати свій дім, де б він не був, хоча він, звичайно, ніколи не замінить той, який був в Україні.

Матеріал створено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в межах проекту «Підтримка незалежних українських ЗМІ під час війни», фінансованого Міністерством закордонних справ Королівства Нідерланди.

Розмовляла Христина Гоголь

Фото надала Анастасія Мельниченко 

За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, станом на початок березня 2023 р., близько 8,1 млн українців виїхали до країн Європи після початку повномасштабної російсько-української війни, з них близько 4,9 млн осіб легалізували там своє перебування там через механізм «тимчасового захисту». На жаль, значна частина українців навіть з тих регіонів України, де зараз не ведуться і не відбувались бойові дії, досі перебувають за кордоном. На Батьківщині вони часом можуть зіткнутись через це навіть з публічним осудом. Самі ж мігранти нарікають на слабку комунікацію з українською державою.

 Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.