Куди б не втекли українці від ракет, бомб чи снарядів, серцем вони залишаються в Україні. Їм боляче. Кожен переживає свою травму через війну. Через війну не за територію, а за незалежність, свободу і право бути собою. Що насправді вони відчувають, з яким гейтом зіштовхуються, як дають собі раду на чужині, чи планують повертатися і якою бачать звільнену Україну, розповідає в новому проєкті Тvoemisto.tv «Наші українці». Сьогодні подаємо розповідь засновниці Міжнародного саміту мерів, директорки з місцевого економічного розвитку Western NIS Enterprise Fund та авторки книги "У міста є Я” Ірини Озимок, яка разом із двома синами виїхала до Варшави і не перестає працювати для України.

«Ми досі живемо на валізах»

Перед початком російського вторгнення, 15 січня, я народила другу дитину. Так сталося, що ми пробули в ОХМАТДИТі майже місяць. Повернулися додому в середині лютого, познайомили меншого синочка зі старшим. Звісно, читали новини, буде чи не буде повномасштабна війна, і до останнього не вірили, що це станеться. В нашій ситуації нам був потрібен постійний доступ до лікарів, бо ми щотижня здавали аналізи. Чоловік і колеги з роботи просили мене податися до Львова, мовляв, у Києві залишатися небезпечно, а з дітьми можна поїхати в коротку «відпустку». І ми таки надумали їхати, познайомити меншого сина з бабусею та дідусем, бо я родом зі Львова. Вже там я дізналася про початок війни. Ми переїхали в село, але було складно з медициною. Тому довелося на певний час поїхати до Польщі. Чому саме сюди? Бо вона найближче. Зі мною ніхто не хотів їхати: чоловік не міг, а мама працює в лікарні. На кілька тижнів задля адаптації зі мною поїхала свекруха. Ми собі думали, побудемо тут місяць, навіть із одягу нічого такого не брали: я мала лише спортивний костюм, в якому проходила пів року, та кросівки. Молодшого сина Ярему носила в слінгу, потім нам уже тут дали візочок, бо син підростав. Це був гарний жест. 

Мені пощастило, що я свого часу вчилася у Варшаві і маю тут кілька одногрупників, які допомогли мені з житлом. Коли ми приїхали у Варшаву 2 березня, знайти квартиру було майже не реально через ажіотаж. Жили постійно, як кажуть, на валізах, так воно й досі є. Додому повернемося однозначно, питання тільки коли. 

У Києві проживаємо на 23 поверсі, укриття немає, тому з двома малюками нам важко буде кудись бігти. Можна, звісно, шукати вихід, але ми стільки часу берегли життя наших синів і робимо це дотепер задля їхньої безпеки… Чоловік зараз постачає техніку й амуніцію для ЗСУ. Старший син щодня каже, що хоче до Києва, запитує, коли закінчиться війна, впевнений, що треба знищити москалів. Тобто ми втекли фізично в безпечне місце, але не втекли від війни. 

Важливим фактором для нас залишається доступ до лікарні та медичних лабораторій. У Варшаві є Центр здоров’я дитини, схожий на наш ОХМАТДИТ. Ставлення до українців дуже хороше, вся медицина для нас безкоштовна. Незвично хіба, що є черги. Для прикладу, щоб зробити тут операцію сину, нам сказали чекати 22 місяці, тому ми просто поїхали і зробили її в Україні. 

Взагалі у Варшаві українці почуваються психологічно комфортно. Чому? Бо тут повсюди зустрічають інших українців у будь-якій сфері обслуговування – від виховательки в садочку, продавчині у крамничці, дитячої перукарки до водія таксі. І це трохи дає відчуття, що ти вдома.

У Варшаві є кілька осередків для українців, зокрема Український дім, який підтримує мерія. Він проводить дуже багато активностей для дітей і дорослих. Зараз, для прикладу, організовує літній денний табір. Ми в Українському домі проводили урбанклуб для дітей із різних міст України – Харкова, Покровська, Києва, Бучі та інших. Я зауважила, які ці діти круті: з одного боку, сумують за своїми містами, в них ностальгія за рідним домом, а з другого – мають критичне мислення та спостереження за тим, що можна «взяти» собі додому, який досвід перейняти. І це класно, бо для відбудови України такий досвід дуже потрібний. Вимоги до українських міст будуть вищі, бо тільки так ми можемо гарантувати, що вони стануть кращі.

Є ще один осередок – Euromaidan-Warszawa. Голова цієї фундації Наталя Панченко проводить різні акції на підтримку України, зокрема блокувала фури, що хотіли піти в обхід санкцій. Всі ці акції спрямовані на те, щоби зібрати кошти для українських військових. Мабуть, найбільше вразила акція, коли на день радянської перемоги 9 травня активісти заблокували послу росії доступ до мавзолею радянським солдатам, біля якого він хотів покласти квіти. Активісти розмістили багато прапорців, які можна побачити на могилах українських військових, і розлили там червону фарбу. Це було дуже символічно. І коли посол приїхав, то відчув себе спаплюженим, розвернувся і пішов геть. 

Участь в таких подіях беруть не тільки українці, які переїхали до Польщі на початку великої війни, але й ті, що прибули сюди задовго до цього. 

«Нам також варто організовувати ярмарки можливостей»

У Варшаві дуже хороша інфраструктура, тут зручно пересуватися велосипедами чи електросамокатами. Я ними, до речі, й користувалася, навіть дитину підвозила на електросамокаті до садка. Але одного разу таки переоцінила свої можливості: проводила дорогою зум, і коли треба було ввімкнути мікрофон, впала з електросамоката і зламала руку. Ніхто з перехожих не пройшов повз. Двоє людей одразу зупинилися, надали першу допомогу та викликали «швидку». І коли мені вже наклали гіпс і треба було потрапити до лікаря, то знову довелося чекати. Тепер я розумію, чому медичний туризм в Україні досі актуальний, бо в нас насправді легше потрапити до лікаря. 

Якщо говорити про міста та інфраструктуру, то тут усе доволі зручне. 

Теперішній мер Варшави Рафал Тшасковський – колишній кандидат у президенти (балотувався 2020 року і поступився Анджею Дуді 2% голосів – Ред.). І коли він проводив свою кампанію, то сказав, що у Варшаві висадять мільйон дерев. Поки що висадили 500 тисяч, але не зупиняються на цьому. 

У Варшаві культивується любов до природи, до здорового способу життя. Велосипедисти тут мають пріоритет: коли ти повертаєш на авто, то обов’язково маєш звернути увагу та пропустити їх. Також у Варшаві дуже зручний громадський транспорт – 160 електробусів, на яких написано «Jestem ekologiczny». Жителі столиці стараються дбати про чистоту повітря, мінімізувати викиди, і це приємно бачити. Цікаво, що коли люди підходять до пішохідних переходів, то автомобіль зупиняється завчасу, в той час як в Україні машини майже завжди стараються проскочити. 

Іще мені подобаються тутешні дитячі майданчики, поділені на вікові категорії – для молодших і старших дітей. На них багато дерев’яних елементів, а розташовані вони переважно в парках. 

Ба більше, у Варшаві організовують дуже класні ярмарки можливостей. Місцева влада проводить такі свята в різних районах, підтягуючи сюди різні організації – танцювальні школи, гуртки з дзюдо, шахів, театральні студії. І впродовж вікенду діти приходять сюди з батьками, насолоджуються, відпочивають. Ці ярмарки можливостей і розвитку безкоштовні для дітей. Таку практику варто було б перейняти і нам. Часом батьки не знають, де, які гуртки шукати, а тут хороша нагода для вибору і нових знайомств.

 Як зміняться наші міста 

Українські міста зміняться так, як ми дамо їм змінитися. Нещодавно вийшов рейтинг від «The Economist», де оцінили 173 міста. Його уже не вперше очолив Відень, на другому місці – Копенгаген, Київ – у останній десятці. Ми розуміємо, що це почасти через війну, бо нашу інфраструктуру нищать. Але скажу відверто: поки у нас їздитимуть маршрутки, ми не можемо претендувати на кращий рейтинг. Якість повітря та води в цих містах також суттєво краща. 

До речі, в травні я була у Копенгагені. Ми в готелі не могли знайти бодай пляшку воду. І тоді я біля умивальника побачила папірець із написом «Пий мене з крана, бо я дуже чиста». В це важко повірити: як це – пити воду з крана? Тому дуже сподіваюся, що завдяки якісному громадському транспорту із кондиціонерами, зручній інфраструктурі в розвинених містах в українців буде інший запит, інші критерії на виборах, краще залучення людей у ці процеси. Тому ми або станемо дуже активними, контролюватимемо обіцянки мерів, користуватимемося відкритим бюджетом, ходитимемо на громадські слухання, або ж змарнуємо шанс на зміни. Все залежить від нас! 

 «Міста «кіоскового» типу мають відійти в минуле»

Важливо, щоб уряд створив економічні можливості для повернення українців додому, щоб люди могли себе реалізувати, отримувати гідну зарплату, орендувати житло, посилати дітей у школи та садочки, лікуватися. Євросоюз сказав, що вітає прогрес України в реформах. Судова реформа все ще повільно рухається, але вона дуже важлива для інвестицій та довіри іноземного бізнесу. 

Насправді я не уявляю, що на нас чекає. Якщо говорити з мерами міст, то ніхто не знає, скільки дітей 1 вересня підуть до школи, невідомо, скільки повернеться. Я знаю, що в Україні є непогані садочки. Старший син ходить у Варшаві в двомовний садок, де розмовляють польською та англійською. У них є вчителька з Африки, він, можна сказати, трохи міжнародний, і це те, чого бракує в Україні. Рівень освіти в нашій країні непоганий, але не всюди. Держава має запропонувати вчителям гідні зарплати і систему підвищення кваліфікації. Коли ми говоримо про відбудову шкіл, то всі розуміємо, що є руйнування будівель, але насправді систему освіти треба також перебудовувати.

До нас нарешті прийшло усвідомлення, що ми маємо лиш одне життя, що воно досить крихке через сусіда-ворога, тому міста «кіоскового» типу, де немає ніякої урбаністики, де все постійно забудовують, де діють корупційні схеми, мають відійти в минуле. Важливо думати стратегічно, будувати міста, які не пастимуть задніх у міжнародних рейтингах. Це я про природу, парки, «зелену» енергетику, зменшення шкідливих викидів тощо.

До речі, наш Western NIS Enterprise Fund оголошує проєкт на 10 мільйонів гривень грантів для заснування 10 центрів спільнототворення в громадах. Активний волонтерський рух показав, як ми можемо об'єднуватися проти ворога, і цю згуртованість дуже важливо зберегти і використати для відбудови нашої країни. Наша мета – допомогти створити такі центри, де люди зможуть зустрічатися, спілкуватися, користуватися навчальними та бізнесовими програмами і брати активну участь в житті та розвитку своєї громади.

Ми мусимо запитати себе, де ми воліємо жити далі, що хочемо дати своїм дітям, чи готові ще 20-30 років боротися з неефективними комунальними службами, корупцією, чи, нарешті, інтереси громад стануть пріоритетними в розвитку міст.

До речі, наприкінці липня вийде оновлена версія моєї книги «У міста є Я» (інтерактивна книга для дітей, з якої вони дізнаються, що таке бюджет міста, як працює місцева влада, куди зникає сміття та звідки береться вода, як ухвалювати рішення і робити місто кращим – Ред.). Тепер у книзі будуть чотири нові розділи: про міста і війну, міста-побратими, про природу, про інклюзивність та доступність. Тема інклюзивності й доступності є наскрізною. Багато українців зранені війною, мають інвалідність, і ми маємо про це говорити, привчати дітей до емпатії, взаєморозуміння та допомоги. 

Також мені не подобається твердження «Герої не вмирають». Вони, на жаль, вмирають. І пам’ять про них може вмирати, якщо ми це дозволимо. Для мене, наприклад, важливо згадати Романа Ратушного, який не лише захищав Україну на фронті, але й Київ від недоброчесних людей. Тому я дуже хотіла б створити книгу про такі рольові моделі українців, щоби молоде покоління пам’ятало про цих героїв, продовжувало їхні справи, сповідувало їхні цінності.

«Нам потрібен глибокий внутрішній діалог»

Сьогодні дуже важливо, щоб ми не «з’їли» одне одного через виснаження. Так, я не раз чула від своїх знайомих «чого ти нарікаєш, повертайся в Україну» або «ми ж тут живемо, і теж із дітьми». Є, звісно, такі, що радять не звертати увагу. В кожного свій досвід. Тому напруга є, але це радше наші страхи, наш біль. Ми виїхали з дитиною, якій було шість тижнів і яка потребувала медичного нагляду.

Важливо, щоб ми розуміли, що маємо так чи інакше долучатися до наближення перемоги. Щоб не було таких інтерв’ю, як нещодавно на Хрещатику, коли на запитання, що ви робите для перемоги, люди відповіли «живу нормальной жизнью», бо нормального життя насправді немає і невідомо, коли буде. 

Нам потрібно провадити глибокий внутрішній діалог, що роль кожного є важливою, щоб кожен розумів, що від нього теж залежить перемога. Бо, зрештою, якби виїхали лікарі, комунальники, ми не змогли б урятувати стільки людей і громад. 

Так, на жаль, ми не можемо знищити росію фізично, але ми здатні подолати те, що нав’язала нам радянщина, всю цю неефективність, корумпованість на нашому шляху до реформ, якщо змінимося самі.

Матеріал створений за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в межах проєкту «Підтримка незалежних українських ЗМІ під час війни», фінансованого Міністерством закордонних справ Королівства Нідерланди.

Розмовляла Христина Гоголь

Фото надала Ірина Озимок

Колаж: Дмитро Тарадайка

За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, станом на початок березня 2023 р., близько 8,1 млн українців виїхали до країн Європи після початку повномасштабної російсько-української війни, з них близько 4,9 млн осіб легалізували там своє перебування там через механізм «тимчасового захисту». На жаль, значна частина українців навіть з тих регіонів України, де зараз не ведуться і не відбувались бойові дії, досі перебувають за кордоном. На Батьківщині вони часом можуть зіткнутись через це навіть з публічним осудом. Самі ж мігранти нарікають на слабку комунікацію з українською державою.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.