Куди б не втекли українці від ракет, бомб чи снарядів, серцем вони залишаються в Україні. Їм боляче. Кожен переживає свою травму через війну. Через війну не за територію, а за незалежність, свободу і право бути собою. Що насправді вони відчувають, з яким гейтом зіштовхуються, як дають собі раду на чужині, чи планують повертатися і якою бачать звільнену Україну, розповідає в новому проєкті Тvoemisto.tv.

Сьогодні подаємо розповідь комунікаційниці Ніни Міщенко, яка разом із сином Андрієм живе у Дубліні, пише колонки про Україну в місцеві видання і волонтерить. 

«Російські війська намагалися захопити Київ»

До війни я працювала комунікаційницею у девелоперській компанії «SAGA Development». Як і більшість киян, до кінця не вірила, що розпочнеться повномасштабна війна росії проти України. Моя сестра, яка живе в Ірландії, напередодні просила мене виїхати в Європу. 23 лютого ввечері я ще готувала презентацію, а 24-го у нас на роботі мала бути велика нарада. 

Як і всі, прокинулася вночі від вибухів. Ми живемо на Оболоні, це 20-25 кілометрів від Бучі. Російські війська проривалися саме з цього боку, бо це дорога до центру Києва. Ми чули постріли і те, як працювали диверсійно-розвідувальні групи. На сусідній вулиці хлопці «віджали» у диверсантів БТР. Дорогою до супермаркету ми з чоловіком побачили, як наші стоять на блокпосту, як упіймали ДРГ, поклали їх на землю. Тоді ми з сином, його колишньою нянею та її сином вирішили покинути столицю. На четвертий день війни виїхали з Києва до Львова, а вже звідти до Перемишля. Їхали загалом 20 годин. Мій син ще тоді сказав, що не цінував того, що мав, бо, виявляється, можна хотіти сісти і не мати де, хотіти лягти і не мати куди. 

Поляки зустріли нас щиро, передавали дітям іграшки. Я плакала, бо пам’ятаю, як у 2014 – 2015 роках ми збирали речі, їжу для людей, які виїжджали з Донецької та Луганської областей. 

Думали, куди їхати далі: моя сестра живе в Дубліні, двоюрідний брат – у Будапешті, ще одна сестра – у Відні. Але Ірландія була однією з перших країн, яка покликала до себе українців, скасувала візи і зробила «жовтий лист», який надає тимчасовий захист.

Ірландці – дуже щирі, відкрили для нас свої серця. Це маленька країна з п’ятимільйонним населенням. Фактично така, як наш Київ з околицями. 

Спочатку ми мешкали в сестри, потім – у ірландців, а тепер проживаємо в готелі для людей із проблемами зі здоров’ям, бо в мене через війну загострилися певні хвороби. 

Ірландці дали українцям можливість працювати, фактично прирівняли українців до ірландців. Ми отримали такі самі привілеї, як громадяни цієї країни. 

Мій син ходить до тутешньої школи. Українських дітей приймали без будь-яких іспитів чи тестів, 90% із них вчаться в ірландських школах.

«У нас схожа історія боротьби»

Ірландці нас дуже добре розуміють, бо в них схожа історія боротьби з імперією – Великою Британією. В ірландців був свій голодомор, війни, величезна кількість людей виїхала до Америки, загинула під час голоду та воєн. Українці пережили те саме. 

Зараз в Ірландії проживає 85 тисяч українців. Коли підірвали дамбу Каховської ГЕС, Ірландія виділила мільйон євро допомоги на Червоний Хрест України. 

Ірландський Червоний Хрест дуже допомагає українцям: реалізує разом із громадськими організаціями багато проєктів з українською громадою, фінансує Український центр у Дубліні. Я як волонтерка залучена до ГО Ukrainian Action in Ireland. Спочатку ми мали чат українців у Ірландії, де консультували одне одного, зараз це вже перетворилося на велику історію. Ми провели вже два ґрунтовні дослідження про українців у Ірландії, і її уряд дослухається й використовує наші дані для планування подальшої допомоги українцям. Адже понад 40% опитаних нами українців сказали, що наразі хочуть залишитися в Ірландії.

Головна проблема тут – житлова. Вона була ще до того, як сюди переселилися українці (до повномасштабного вторгнення росії в Ірландії було три-чотири тисячі наших громадян). Є потреба в 250 тисячах будинків, апартаментів, а будують щороку до 30-ти, тому тут великі черги на житло. Мені кажуть, що всюди в Європі є проблема з житлом, на що я відповідаю: «Ні, помножте цю проблему на 10-ть». Самим ірландцям важко знайти, орендувати житло. На одну квартиру може претендувати 300 людей. 

Зараз 800 євро отримує «хост», який бере українську родину, але за статистикою дві третини українців живуть у державному розселенні: в гостелах, гуртожитках, монастирях тощо. При цьому в Ірландії ще є 20 тисяч представників за програмою міжнародного захисту, які мешкають тут через воєнні конфлікти та проблеми в своїх країнах, і понад 12 тисяч власних homeless, які потребують житла. 

«Я не знаю, коли повернуся»

Найскладніше питання: чи будете ви повертатися і коли? Чесно скажу, не знаю. Майже 25% відсотків опитаних українців у Ірландії не знають, чи будуть тут залишатися. Наразі ми з сином вирішили, що наступний навчальний рік точно будемо в Ірландії, а далі подивимося. 

Для мене головне – безпека моєї дитини, те, що мій син може навчатися офлайн, не під обстрілами. Для багатьох це визначальне, бо дві третини українців у Ірландії – це жінки з дітьми і старенькими батьками. 

Половина українських дітей продовжують навчання у двох школах. Мій син довчився 5-ий клас онлайн в українській школі, але цього року вже сфокусувався на новій ірландській, бо навчання англійською дуже складне. 

Люди поїхали в Ірландію, Британію, Францію, Нідерланди, країни з найкращими системами освіти, і мені сумно, що їх змушують перездавати українську програму, доздавати окремі предмети. Тут, в Ірландії, багато уваги приділяють тому, як адаптовується дитина. 90% розмов учителів про те, щоб дитина була щаслива, щоб їй було цікаво, і батьки їх підтримують у цьому. Дітям подобаються європейські школи, бо тут зовсім інший підхід. У молодшій школі акцент на мові, математиці та soft skills. Знання тут поглиблюються з кожним роком, у старшій школі є інтегровані програми. Тому це ще один виклик – як враховувати ці досягнення в Україні. 

До речі, 65% українців у Ірландії кажуть, що їм важко знайти роботу без знання мови. Ірландія намагається організувати мовні курси, але тут ще немає такої системи, як у Німеччині, яка вже багато років приймає біженців. Тут діють окремі програми, проте їх не вистачає. Зрештою, важко організувати мовні курси для 50 тисяч українців. За статистикою 30% українців уже працюють в Ірландії, майже 30% навчаються. Складно матерям із дітьми, бо тут немає дитячих садків, а ті, що є, можуть коштувати 800-1000 євро на місяць. Груп продовженого дня в школі також немає. 

Як ми виживаємо? Спочатку я давала коментарі місцевим виданням як українка, волонтерка, невдовзі мене запросили писати як залучену авторку. Зараз я пишу колонки в «Irish Independent», статті в «European Supermarket Magazine» і пильную своє здоров’я. Також дописую в українські медіа. Думаю ще повчитися. Бо для того, щоби піти працювати у професійний сектор, треба мати рівень володіння англійською С1.

У своїх колонках і статтях стараюся розповідати, що відбувається в Україні, чим українці відрізняються, яка наша культура. Зокрема, писала про мову: про те, що в Ірландії була насильницька англіфікація, що ірландська (кельтська) дуже відрізняється від англійської. Ірландці намагаються відновлювати її, вона є у школах, але великий відсоток так і не послуговується ірландською. 

Ми всі живемо новинами. Є багато травмованих людей, дітей, які виїжджали з окупованих територій. Нещодавно я писала, що наші діти можуть бути сумні не тому, що погано почуваються чи не хочуть спілкуватися, а тому, що зараз в Україні можуть бути обстріли, вони переживають за родичів, друзів. У нас тут є майданчик для військових тренувальних літаків, то жінка з Маріуполя жахалася цього звуку, бо він нагадував їй звук військового літака і пережитий страх, що зараз будуть бомбити… Також діти пробували воду з місцевого озера, бо батьки їм казали, що якщо вода закінчиться, треба буде пити будь-яку, навіть із калюжі чи озера. Що ж ці діти пережили, якщо вони в спокійній країні п’ють воду з озера?! 

«Не хочеться, щоб люди мірялися тим, хто більше пережив» 

Ще одна проблема – гейт біженців із України, особливо матерів із дітьми. Сподіваюся, що це бажання росії розділити, посварити нас, що ці теми є вкидом у інформаційний простір. Але це дуже травмує психологічно. 

Багато біженців розповідають, що коли Київ обстрілюють, вони це відчувають, прокидаються вночі, переживають. І тут це виглядає набагато страшніше, аніж у Львові, Києві чи Дніпрі. Ти бачиш у новинах найстрашніші, найемоційніші кадри. Людям, які повертаються, легше, аніж нам тут. І коли ти бачиш коментарі, що ти втік, жируєш… 

Тому для того, щоб люди повернулися в Україну, необхідно налагодити комунікацію, щоби біженці відчули себе потрібними Україні, щоб не було отого поділу – хто поїхав, хто повернувся, а хто залишився. Мій дідусь, який пройшов Другу світову війну, казав, що головне завдання цивільних – не заважати військовим. І якщо будуть воєнні дії, треба виїжджати, евакуюватися, щоб зберегти життя дітей. 

Ця підтримка має бути на державному рівні, адже людей залишили віч-на-віч зі своїми травмами і страхами. Мама, яка залишилася в Україні, переживає, що буде з дітьми, бігає в бомбосховище, картає себе…

Інколи люди не розповідають, як важко за кордоном. Ти не розумієш мови, не розумієш, що відбувається навколо, багато хто пішов працювати не за фахом. У деяких країнах ти не можеш знайти роботу без знання мови. Українці йдуть працювати на заводи, прибиральницями і почуваються знеціненими. Еміграція й до війни була дуже складною. Але люди, які виїжджали за кордон до війни, робили це свідомо, а зараз у нас нема вибору. Це вимушений крок, це травмує. Травмує те, що люди втратили роботу, відчуття стабільності. Моя психотерапевтка порівнювала наш стан із квіткою, яку вирвали з корінням і помістили в баночку з водою. Люди хочуть відчувати, що вони повернуться, що їх не зневажатимуть за те, що вони виїхали, не знецінюватимуть, не говоритимуть, що вони «не такі» українці, що вони покинули Україну. Я розумію, що це все від утоми, травми, від того, що «ти це не пережив, ти цього не розумієш». Але кожен із нас отримав свою частку страху через ці обстріли. Не хочеться, щоб люди мірялися тим, хто більше пережив, хто жив у окупації. Я знаю багатьох людей, які пережили жахіття, але вони повертаються, і це теж через страх, що їх зневажатимуть або ненавидітимуть.

«Не треба знецінювати досвід людей»

Хочеться, щоби ця комунікаційна політика держави, лідерів думок, які впливають на суспільну думку, була така: «Ви потрібні Україні, ми чекаємо на вас із новими знаннями, досвідом, бо ви не тільки платники податків чи донатери, нам важливе ваше бачення». Це буде головною передумовою для того, щоб люди поверталися в Україну. Бо коли бачиш коментарі на кшталт «залишайся там, ти там відсиджуєшся, поки я тут під обстрілами», то думаєш: ні, я не повернуся, дітям тут краще, батькам краще, є допомога. До речі, в Ірландії бабусі збираються в кав’ярнях, п’ють каву, жартують. Людей стараються адаптувати до життя. Всім дідусям і бабусям надають інвалідні візки або ходунки. Це мені подобається. Я розумію, що вдома ця бабуся сиділа б у квартирі й не виходила. Ці старші люди теж намагаються цю допомогу зберегти, відправити в Україну. А якщо їх гейтити, то навіщо їм повертатися? Люди мають відчути себе потрібними державі, друзям, сусідам, знати, що вони не стали втікачами. Вони мають право залишити Україну і мають право повернутися.

У людей насправді різний психічний стан, різні потреби. Що мені взагалі подобається в Ірландії, це те, що ти можеш бути ким завгодно, вчитися на кого завгодно – тут цінують усі професії. Хочеться, щоб ми це запозичили. Тут, у Ірландії, ти не можеш почути від людей «фу, прибиральниця», навпаки – «вона забезпечує нам комфорт, як ми будемо без неї працювати?» Ірландії не вистачає 100 тисяч людей у будівельному секторі, щоби будувати більше житла, тому вони допомагають українцям визнати диплом, організовують для них безкоштовні курси. Не треба знецінювати досвід людей, бо насправді кожен досвід важливий. Кожен має виконувати свою роботу там, де він перебуває. Мама, яка приїхала сюди з дітьми і ходить на роботу тричі на тиждень – роздає їжу в готелі чи працює на заправці, має почути: «Добре, що вона в безпеці, і психологічно також». Такі меседжі мають бути.

 «Ірландію врятували емігранти»

Свого часу, коли в Ірландії була дуже сильна економічна криза, ірландці, які виїхали до Америки, повернулися сюди із грошима, бізнесами і врятували економіку Ірландії. Ірландія, яку ми бачимо сьогодні, це, зокрема, допомога емігрантів, які колись звідси виїхали, це рееміграція кількох поколінь. Зараз кожен четвертий чи п’ятий американець має ірландське коріння, але вони підтримують свою батьківщину, зробили її однією з найефективніших країн Європи. Тут середня зарплата становить 20-25 євро за годину. Сюди дорого їхати з Польщі чи Східної Європи, але тут високий рівень доходів. І це зробили емігранти, які колись допомогли своїй країні. Тому мені хотілося б щось таке просувати, пропагувати в Україні. 

Так, я маю запити на роботу з України, фрилансерські проєкти, викладаю у Львівській бізнес-школі УКУ. Я не відчуваю, що не потрібна Україні. Мені дуже корисно зараз працювати в маркетингу, я запросто можу працювати на українські компанії звідси. Знаю, що багато українців, які мали кар’єру, не перестають працювати віддалено на свої компанії. Є фірми, які релокувалися. Але емоційно це інколи зачіпає. 

В Ірландії я багато пишу про Україну, але щоразу, коли поміщаю свою колонку у фейсбуці, чекаю, що мені «прилетить». Бо, якщо чесно, дуже мало ресурсу – психологічного, морального, щоб витрачати його на срачі та гейт.

Нещодавно запостила колонку, в якій написала, що відчуваю стрес від того, що мій Київ обстрілюють, що мені захотілося одягти вишиванку, що я ношу браслет із «Азовсталі», який дає мені силу. Можливо, з України це виглядає, відчувається так: «Ой, що ти там розумієш, що ти відчуваєш», але ми всі маємо травму свідка, того, хто вижив. І психологія каже, що ми ще довго будемо психологічно «вигрібати». Тому треба думати про свою безпеку – фізіологічну й психологічну. 

Що стане нашою перемогою

Українська нація стала згуртованою. День Незалежності є одним із головних свят. Я бачу, як українці збираються на мітинги по всій Ірландії, одягають вишиванки, розгортають прапори. Ця українськість, яку ми сьогодні відчуваємо, дала нам відчуття нації. Це найголовніше.

Звичайно, буде важко. Зруйнована економіка. Ми всі віримо в перемогу, але важко спрогнозувати, якою вона буде. Я вірю, що Україну візьмуть і в НАТО, і в Європейський Союз. Ми бачимо, що європейські країни готові продовжити тимчасовий захист українців до 2025 року, видавати постійну резиденцію. Вони бачать нас у Європі, бо ми тримаємо оборону. Прийде час, і ми станемо частиною НАТО та ЄС. 

Я вірю, що після перемоги в Україну прийдуть інвестиції, бізнес, щоби поставити її на ноги. Пам’ятаю, як у 2005 році після Помаранчевої революції до нас прийшли іноземні компанії з інвестиціями. 

Складною залишається ситуація з житлом, його реновацією, щоб людям було куди повертатися. Без донорів нам буде важко випливти. Сподіваюся, знайдуться під таку допомогу програми. 

Сьогодні ми відчуваємо себе українцями набагато більше, аніж будь-коли. Українці плачуть, коли виконують гімн, співають «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці…» Це вже звучить справді від серця. Жаль, що такою дорогою ціною. Це не перша наша війна проти росії, але тепер вона націєвизначальна.

Матеріал створено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в межах проекту «Підтримка незалежних українських ЗМІ під час війни», фінансованого Міністерством закордонних справ Королівства Нідерланди.

Розмовляла Христина Гоголь

Фото надала Ніна Міщенко

Колаж: Дмитро Тарадайка

За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, станом на початок березня 2023 р., близько 8,1 млн українців виїхали до країн Європи після початку повномасштабної російсько-української війни, з них близько 4,9 млн осіб легалізували там своє перебування там через механізм «тимчасового захисту». На жаль, значна частина українців навіть з тих регіонів України, де зараз не ведуться і не відбувались бойові дії, досі перебувають за кордоном. На Батьківщині вони часом можуть зіткнутись через це навіть з публічним осудом. Самі ж мігранти нарікають на слабку комунікацію з українською державою.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.