Українська письменниця з Одеси Ірина Фінгерова п'ять років тому разом із чоловіком переїхала до Німеччини. Там у них народилася донька Сара. Ірина влаштувалася сімейною лікаркою у Дрездені, а коли почалася війна,активно долучилася до допомоги Україні. А ще пише історії про українських біженців, курирує літературні зустрічі в Українському координаційному центрі та підтримує українок із дітьми, бо сама пережила непростий період адаптації в чужій країні. У новому проєкті Tvoemisto.tv «Наші українці» жінка розповідає, як вчить доньку української мови, що вважає перемогою України і чому нам усім доведеться пройти жорсткий тренінг із толерантності.

«Почувалася наче в ямі»

Ми переїхали з чоловіком у Дрезден в 2018 році. Я неочікувано завагітніла, і згодом у нас народилася донечка Сара. Спершу ми жили в маленькому місті за 30 кілометрів від Дрездена, бо чоловік знайшов там роботу. В містечку мешкало 15 тисяч людей, тож після Одеси, де майже мільйон жителів, це був для мене дуже незвичний досвід. Почувалася наче в ямі. Готувалася до іспитів, щоби підтвердити свою кваліфікацію, і на це знадобилося до двох років. То був доволі стресовий період у моєму житті, в мене не було жодного знайомого. Ми були фактично самі, бо чоловік працював у лікарні і мав добові чергування. У мене виникли труднощі із самооцінкою, бо я ще не так добре володіла німецькою і не мала можливості для реалізації, окрім як у роботі. Тепер я вдячна долі за цей досвід і дуже добре розумію відчуття молодих українок із дітьми, які приїхали в Німеччину, можу їм допомогти. 

Коли доньці виповнилося півтора року, я влаштувалася в неврологічно-реабілітаційну клініку. А тепер уже рік працюю сімейною лікаркою в Дрездені, приймаю, зокрема, пацієнтів з України.

Ще до початку війни, під час карантину, в моєї знайомої журналістки Тетяни Іванченко виникла ідея створити книжковий клуб. Ми одночасно загорілися нею, тому підтримали одна одну. Закликали об’єднуватися навколо нашого клубу, проводили різні зустрічі, а згодом вирішили створити свою громадську організацію, щоби одержати приміщення, відкрити українську бібліотеку. Тому, коли почалася війна, в нас уже була ГО (Plattform Dresden e.V), ми могли ефективно допомагати українцям. Так ми об'єдналися з греко-католицькою парафією Святого Архистратига Михаїла і створили Український координаційний центр. 

У перші пів року війни активно займалися волонтерською діяльністю в різних напрямках, допомагали, зокрема, розселяти біженців. Спочатку декілька місяців треба було, щоб хтось чергував на вокзалі, зустрічав людей. І тоді я з іще двома лікарями відповідала за збір коштів на медикаменти і медичне обладнання. 

Наступного дня після вторгнення запропонувала написати статтю в журнал для лікарів, з яким співпрацювала до цього, аби почати збір грошей для українців. У нас уже був певний рівень довіри, тож нам вдалося зібрати цілу вантажівку дорогого медичного обладнання для львівського, рівненського військових госпіталів та «Корпорації монстрів» у Одесі, яка відправляє допомогу безпосередньо на фронт. Тоді німці були готові допомагати, треба було тільки сказати: «Привіт! Я тут. Ви можете нам довіряти». Інші волонтери також тоннами відправляли гуманітарну допомогу. А ще саксонська поліція подарувала нам 300 бронежилетів другого класу для лікарів і пожежників. 

Наша з Тетяною організація називається «Платформа Дрезден». Вона мріяла відкрити «Український дім», і нам вдалося знайти фінансування. Ба більше, нам дали приміщення фактично в центрі старого міста. Там є розвивальний дитячий центр, книжковий клуб, бібліотека, кіноклуб, літературна майстерня. Німці приходять туди на зустрічі, в центрі часто відбуваються читання. Нещодавно ми презентували збірку есеїв «Воєнний стан» про війну і власний досвід письменників, серед яких і мій есей «Країна своїх». 

До цього я ніколи не писала публіцистики, а тепер пишу. Пишу німецькою або віддаю на переклад, щоб нагадувати німцям, що війна триває. Намагаюся придумати ракурс, знайти цікаву оптику, розповідати про своїх пацієнтів, бо люди втомилися від війни і треба бути винахідливим, щоби привернути увагу.

Зараз пишу для швейцарського видання статтю про Одесу. Я туди приїжджала в травні, було ніби безпечно, думалося, що по центру точно не «прилетить», а тиждень тому  «прилетіло», саме на мій день народження – в центр, по собору

Це дуже сюрреалістичний досвід.

З одного боку – війна, тривоги, з другого – море, сонце, люди живуть з усіх сил, навіть якщо тих сил нема, відволікаються як можуть.

Загалом я назбирала багато життєвих історій українців, які рятувалися від війни, і хочу об'єднати всі свої есеї про пацієнтів у книгу. Якось так вийшло, що записую багато різних історій.

Ми з фотографинею із Харкова Вірою Думке подалися на грант і записуємо серію інтерв'ю з біженцями, не тільки з України. Цей проєкт називається «Gemeinsam Heimatlos/Без дому». Згодом це буде фотожурнал з історіями українців та інших біженців. 

Зокрема, про бабусю, яка робила «коктейлі Молотова» у Запоріжжі, жінок із Донецької області, з-під Бучі, декількох чоловіків пенсійного віку. Також я записала кілька розмов із біженцями з Сирії, Лівії та Албанії. Для прикладу, лікар-сирієць Алі народився в сім'ї, де було 11 дітей, їхній батько помер. Я його запитала, як це – засинати під звуки сирени, і він відповів: «У нас не було сирен, це ж громадянська війна». Тобто ти живеш там, де будь-коли може «прилетіти», де немає бомбосховищ. Він розповідав, як добирався до Німеччини морем узимку на човні, в якому було 30 людей. Раптом мотор перестав працювати, і він страшенно запанікував, жінки з дітьми почали кричати. На щастя, їх хвилями винесло на берег. Так вони опинилися в Греції. Потім треба було йти пішки, ніхто не зустрічав, усім було байдуже. В Німеччині йому сказали чекати пів року у таборі для біженців. 

Я не знецінюю досвід українських біженців, всі ми знаємо, що окупанти стріляють по автівках, але люди сприймають війну в Європі інакше, бо це близько, бо приїжджають переважно молоді жінки з дітьми – красиві, чемні, часто з вищою освітою.

Українські біженці отримали одразу право на працю, соціальні виплати, медичне страхування, інтегровані курси німецької. На ці виплати справді можна прожити, дають гроші на сезонний одяг – двічі на рік, на меблі. Бюрократія, звісно, також є: треба щоразу заповнювати документи, всілякі формуляри, підтверджувати запити, кудись звертатися. І це виснажує. 

Загалом німці дуже людяні. В перші місяці повномасштабного вторгнення  у Дрездені було дуже багато мітингів, німці приходили, підтримували українців. Чимало з них вивчають українську, їздять в Україну. На самому початку війни багато німців їхали до кордону, забирали українців, поселяли у своїх домівках. 

Знаю одну жінку, яка взяла до себе українську родину, а сама спала на кухні. Місто досить швидко подало на своєму сайті докладні інструкції українською, куди піти, де отримати допомогу, де шукати волонтерів, як знайти житло. 

Німці почали цікавитися історією України, зрозуміли, що треба говорити “привіт”, а не “прівєт”. Буває, німецька медсестра може сказати: “Садітєсь, пожалуйста”, але насправді вона намагається порозумітися. Тут дійсно багато німців, які трохи знають російську. Когось це дуже дратує, а хтось дуже вдячний. 

«Багато людей повертаються попри все»

У мене є пацієнтка з Харкова із дуже серйозним пораненням унаслідок “прильоту” неподалік її дому. В неї була політравма, а тепер парез обох кінцівок. Вона не може ходити, тож пересувається в інвалідному візку. Ця українка прожила в Німеччині вже півтора року, їй зробили декілька операцій, вона лікувалася в реабілітаційній клініці. Ми часто контактували. Також у неї ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). І коли я зателефонувала їй щодо доцільності вживання певних ліків, дозування, то вона мені сказала, що… повертається до Харкова. І це не єдиний такий випадок. Багато людей повертаються попри все. Тут треба розуміти, що іноді туга за домом сильніша за ПТСР. 

Звичайно, страшно повертатися, але їй у Німеччині погано, сумно. І хоча вона тут із чоловіком, який її доглядає, життя цієї жінки – в Харкові. 

Є багато матерів із малими дітьми, які також повертаються, бо діти понад рік не бачили батька. 

Насправді важлива лише якість життя. Це не про те, скільки життя триває і де ти спиш – у підвалі чи на комфортному ліжку. Якість життя, врешті-решт, це про те, щасливий ти або ні.

Хтось не може тут жити через постійну тривогу за тих, що в Україні, через «провину», або просто не відчуває себе на своєму місці. Звісно, подружжя з дітьми, які виїхали разом, найімовірніше, залишаться тут, бо мотивовані. Але є багато матерів із дітьми, які не можуть визначитися, як їм вчинити, і через це вони тут не можуть адаптуватися, бо перші пів року думали, що невдовзі поїдуть додому, ще пів року сподівалися, що війна скоро закінчиться, а тепер кажуть, що кінця-краю цьому не видно. Тепер вони у фрустрації, мовляв, згаяли час, а могли б уже вивчити німецьку.

Ми не знаємо, скільки триватиме війна, і треба визначатися, бо жити в стані невизначеності ой як непросто.

Повертаються додому ті, що не можуть знайти собі ні спокою, ні місця. Бюрократичний аспект також ускладнює ситуацію для тих, що хочуть в Україну, і для тих, що воліють залишитися в Німеччині, бо мають фінансові зобов'язання, контракт зі страховою компанією, оператором мобільного зв'язку, інтернету тощо. Насправді вважаю, що кожен має рацію. 

Треба мати один-єдиний критерій, де тобі справді краще, де ти почуваєшся щасливіше. Це може бути і Миколаїв, і Харків, і Дрезден. Але якщо ти повертаєшся, а тобі страшно, то це недобре. 

В Одесі у мене залишаються брат і бабуся. Бабуся, слава Богу, недочуває, але коли вдарили по собору, дуже гучно, то вона почула. Мій брат – професійний шахіст, чемпіон Одеси з шахів, і України також. Він, як і всі шахісти, живе у своєму світі: грає в шахи, тренує дітей, намагається жити своє життя. У мене нещодавно була пацієнтка, я зустріла її словами: «Добрий день! Чим я можу вам допомогти?, а вона: «Нічим. Я вчора стала вдовою. Чоловік під Бахмутом…» 

Коли я приїхала до Одеси, то вийшла на прогулянку якраз перед початком комендантської години. Дивилася на море, купа людей навкруги, і відчула когнітивний дисонанс: як це все може співіснувати? Спершу навіть Одеса здалася мені трохи цинічною, але потім я зрозуміла: а як інакше? Люди виживають як можуть. Люди з Херсона їздять в Одесу за цією ілюзією нормальності.

«Тільки тут почала відчувати, що я з України»

Цікавитися сучасною українською літературою я почала після 2014 року, бо до цього читала зазвичай російську. Тоді ще працювала мережа «ВКонтакте», і це дуже змішувало культурні контексти. Коли я переїхала в Дрезден у 2018 році,  то дуже багато думала про свою ідентичність, цікавилася українською культурою, почала відчувати, що я з України, бо до цього завжди казала, що я з Одеси. 

Донька Сара знає, що ми – українці, хоча народилася в Німеччині. Ми з чоловіком спілкуємося російською, бо так спілкувалися все життя в Одесі. Не думаю, що зараз дуже чесно буде починати розмовляти з донькою тільки українською, хоча я вже навчила її казати «паляниця». Щодня вчимо якесь нове українське слово. Я показую їй мультики українською і думаю, що це працює. Потім, гадаю, можна буде найняти вчительку. Я хочу, щоб донька знала українську, мені це важливо. Але зараз це буде дуже стресово для дитини. Сара дуже балакуча, десь із двох років, зараз їй чотири з половиною.

Однак Сара знає про війну. Її вихователька Ніколь у садку каже, що вона аж забагато про неї розповідає. В дитсадку є своя “світська хроніка”, там люблять говорити за обідом на теми, які хвилюють. Сара часто говорить про Одесу і про війну. Сарина бабуся, матір мого чоловіка, живе в Миколаєві, і дочка часто запитує, як там людям, чи безпечно.

Звісно, донька не дуже розуміє, чому ми розмовляємо російською, якщо росія напала на Україну. Це дуже логічне запитання. Я пояснюю, що так історично склалося, що деякі українські міста були русифіковані століттями, що цього за секунду не зміниш.

Звичайно, я хотіла би повернутися колись в Одесу, але не в найближчому майбутньому. Сара ходитиме тут до школи. Мої батьки приїхали до нас в гості за два тижні до війни. В батька були проблеми зі спиною, йому робили тут операцію, тож наразі вони залишаються. Але я відчуваю дуже міцний зв'язок із Україною, з Одесою зокрема. Хотіла би мати змогу жити в Україні, або, можливо, на обидві країни. 

Наш обов'язок – прожити найкращу версію свого життя. І якщо в тебе є дитина, то змінюється ракурс: ти розмірковуєш, де їй буде краще. Але точно будуть ті, що повернуться, попри все, просто тому, що не почуваються тут як удома. Для когось важливі гроші, спокій, можливість подорожувати, освіта для дітей, а для когось важливе відчуття, що ти на своєму місці, маєш можливість розпочати цікаву розмову в трамваї, бо тут ти цього не зробиш… Врешті-решт, коли ти живеш на батьківщині, в тебе завжди є шанс зустріти диво на розі двох вулиць, ти більше відкритий до спонтанності, а тут це зовсім не так.

“Потрібна лагідна українізація через культуру, а не через гейт”

Україні важливо повернутися до кордонів 1991 року. Не думаю, що перемога можлива за інших обставин, бо дуже багато крові пролито. Але наша перемога – це формування нової ідентичності, з мовою, культурою, хоча це теж буде тривалий, повільний процес. 

Ми точно зіштовхнемося з багатьма труднощами. У нас буде багато людей з інвалідністю, тому нашому суспільству доведеться проходити дуже жорсткий тренінг із толерантності. А яке в нас «толерантне» суспільство, бачимо на прикладі керівниці Музею Голодомору, яку зацькували за зовнішність. 

Змоделюємо ситуацію: чи не буде такої мами, яка, побачивши військового з протезом, скаже своїй дитині: “Ой, підімо іншою дорогою”, просто щоб дитина не бачила людини без руки чи ноги? Перед нами постане дуже багато викликів щодо толерантності. Це стосується і питання мови. Люди починають розуміти, що російська – це наслідок русифікації, але все ще багато людей послуговуються російською. Я впевнена, що за 10 років, якщо це буде лагідна українізація через культуру, а не через гейт, наші громадяни поступово перейдуть на українську, почнуть по-іншому виховувати своїх дітей. 

Я розмовляю українською, бо це моя внутрішня потреба, але з батьками все ще російською, бо не можу їх змусити, їм складно, хоча вони багато що переосмислили. Це радянські люди, але вони не є поганими через це. То їхній бекграунд, маємо його поважати. 

Думаю, буде чимало людей із ПТСР, які повернуться і яким потрібно буде на когось виливати свою агресію. Адже як би ти не любив свою країну, не вважав, що все робиш правильно, якщо ти, для прикладу, живеш без ока, в тебе не гояться рани, то ти починаєш злитися на людей навколо, на ситуацію, не можеш знайти порозуміння. Та й фінансової допомоги не буде такої, якої потребуватимеш. 

Тому буде круто, коли ми повернемо свою територію, розмінуємо наші міста і села, коли народяться діти, які не знатимуть, що таке війна. Ось це і буде перемога – покоління дітей, які не знатимуть війни. Бо сьогодні знову є діти війни, які мають досвід сидіння в підвалах, страху за близьких. Перемога настане тоді, коли ми зможемо жити у світі, де війна буде абстрактною категорією.

Уривок з есея «Країна своїх»: 

«Люди вигорали.

Я дивилася на них усіх, українців, які видобувають сили з безсилля.

Дивилася на них, на нас: змарнілих, втомлених, наповнених надією, на тих, хто взяв на себе занадто багато, і думала, що ми з одного тіста.

Дивилася і думала: Господи, неважливо, говорять вони російською чи українською, з якого міста чи села приїхали, закінчили універ чи ПТУ, голосували за Зеленського чи за Порошенка, слухали Винника чи «Океан Ельзи», це все неважливо.

Бо всі вони були громадянами однієї країни.

Країни, де замість «Я маленька людина, що я можу зробити?» – вже стало звичним казати: «Що саме я можу зробити?».

Країни, де люди віддають не тому, що в них є надлишок, а тому що вони не можуть інакше.

Країни, де всі «хлебнули говна» і нарешті вирішили пити воду.

Країни своїх».

Розмовляла Христина Гоголь

Фото Віри Думке, надала Ірина Фінгерова

Колаж Дмитра Тарадайки

За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, станом на початок березня 2023 року майже 8,1 млн українців виїхали до країн Європи після початку повномасштабної російсько-української війни, з них майже 4,9 млн легалізували своє тамтешнє перебування через механізм тимчасового захисту. На жаль, значна частина українців навіть із тих регіонів, де зараз не тривають і не тривали бойові дії, досі перебувають за кордоном. На батьківщині вони часом можуть зіткнутися через це навіть з публічним осудом. Самі ж емігранти нарікають на слабку комунікацію з Українською державою.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

___________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.