Колаж: Дмитро Тарадайка

Колаж: Дмитро Тарадайка

«Є тільки одна дорога в один бік». Розповідь дружини Олега Сенцова 

4096 0
Куди б не втекли українці від ракет, бомб чи снарядів, серцем вони залишаються в Україні. Їм боляче. Кожен переживає свою травму через війну. Через війну не за територію, а за незалежність, свободу і право бути собою. Що насправді вони відчувають, з яким гейтом зіштовхуються, як дають собі раду на чужині, чи планують повертатися і якою бачать звільнену Україну, Тvoemisto.tv розповідає в новому проєкті “Наші українці”. Сьогодні подаємо розповідь адвокаційниці, фахівчині з лобізму, дружини українського режисера, колишнього політв'язня кремля, а тепер військовослужбовця ЗСУ Олега Сенцова Вероніки Вельч. Вона активно просуває питання України у Вашингтоні, зокрема, щодо військової допомоги та необхідного для нашої перемоги озброєння. 

«Мої дідусі воювали в УПА»

До війни я декілька років працювала у Вашингтоні, займалася адвокацією, вела складні трансатлантичні кейси. В адвокаційний світ увійшла в 2012 році. Спершу долучилася до «Голосу Америки», пізніше стала частиною команди, яка впроваджувала перші санкції проти росії. На той час президент Обама розпочав перезавантаження відносин із росією. Тоді це було досить непопулярно – йти проти росії. Але мої дідусі були в УПА, ми достатньо настраждалися від москалів, і я наполягала, що санкції мають бути, бо росія рухається в неправильному напрямку. Так я потрапила в американський світ лобізму, який був пов’язаний з протиросійською, а саме протипутінською, протикремлівською аджендою. 

Із Олегом ми познайомилися в Лондоні. Нас відрекомендував міський голова Львова Андрій Садовий. Я прибула туди з командою американських лобістів, а Олег приїхав, щоб отримати премію Сергія Магнітського (міжнародна премія в галузі журналістських розслідувань і захисту прав людини в усьому світі – Ред.). Коли почалася Covid-пандемія, я повернулася до Києва. Тоді в нас і зав’язалися стосунки. Я й далі працювала на Вашингтон, Олег їздив у турне. Тоді я зрозуміла, що хочу повернутися додому, до Києва, назавжди, що Україна динамічно розвивається, і, можливо, настав час використати свої знання тут. Я прожила два роки в Україні, увійшла в кінотусовку, мені було дуже цікаво, хоча я постійно працювала. В грудні 2021 року ми з Олегом поїхали в тур Західним узбережжям США, і моя американська команда почала бити на сполох, що росія готує напад.

Я не хотіла нікуди їхати. У Київ почали приїжджати багато міжнародних журналістів, про Україну дуже мало знали. В мене була роль медіатора. У повітрі було відчуття війни, але не хотілося в це вірити до кінця. Я поїхала на захід України до батьків, Олег залишився в Києві. Він одразу сказав, що йде воювати, на три роки. Старші діти Олега залишалися в Києві, він мав їх вивезти у разі небезпеки. А мене війна застала в Чернівцях. Я знайшла для мами дуже красивий антикварний торшер, який пережив Першу і Другу світові війни. Я ще сказала, що він, очевидно, переживе і цю.

Отак ми їхали з мамою в поїзді з тим торшером. Виїхали в Румунію, а звідти – в Америку. Перші шість тижнів великої війни були для мене суцільним сірим полотном. На той час було складно з комунікацією. Це зараз уже багато класних людей залучені до відстоювання інтересів України в цій війні. Торік я зареєструвалася міжнародним лобістом, який діє в інтересах України. 

«Ми не маємо права зупинятися»

Якщо описати наш сьогоднішній стан, то ми долаємо своєрідний марафон, але не маємо права зупинятися. Професійні колеги у США, на Заході, які не мають схожого досвіду, не можуть зрозуміти, що ми переживаємо. Українці не можуть перепочити, а навпаки – повинні бігти набагато швидше, бути цікавішими, креативнішими. Все це дуже виснажує. А ще є діти, які ставлять питання, як воно буде. І Олег воює. Ми всі живемо у війні, але якщо хтось із наших рідних служить, то це подвійне навантаження. 

Водночас великою підтримкою є те, що нас, українських жінок, мільйони – дружин, матерів, сестер, доньок, які стали голосом України.

За останні рік-два адвокації в США на підтримку України можу чітко сказати, що жінки взяли на себе титанічну роботу саме з просування українського питання за кордоном, стали голосом, образом, словом нашої країни. Вони змогли виїхати у перші місяці війни і продовжують свою місію.

Звісно, є дипломати, високопосадовці, які представляють інтереси нашої держави. Є Дарія Каленюк, яка активно бореться за зброю для України. Взагалі образ української жінки дуже сильний, і це символічно, бо ще за часів козацтва, коли чоловіки були на Хортиці і воювали, жінки, так би мовити, тримали стрій, берегли традиції, дбали про дім і були надійним тилом. 

Просто в нас виникає низка складнощів на побутовому рівні. Я маю старшого сина Левка, йому десять років, і молодшого Дем’яна – вісім місяців. Мені дуже допомагає мама. Я сама з Франківська, тому знаю, що галицька жінка завжди має під боком маму, хрещену, тітку, на яких може опертися. Мама взяла на себе малюка, щоб я мала змогу працювати. Олега часто немає на зв'язку, а коли він телефонує, йому вкрай важко вникнути в побутові речі, і це логічно. Він каже, що на війні в людей інші проблеми: втрачені життя, відірвані кінцівки, складні штурми. Але я не хотіла б, щоб недооцінювали роль тих, що тримають сьогодні тил.

«Незабаром вибори в США, і важливо, щоб Україна не стала розмінною картою»

У жовтні-листопаді розпочнеться виборча кампанія в США, і Україна насправді буде основним питанням зовнішньої політики. Бо коли багато спекулюють навколо цієї війни, то Україна може стати розмінною картою. Вже зараз видно, як республіканці підіграють в один бік, демократи тягнуть ковдру на себе. Щоб виграти ці вибори, доведеться виграти й повістку дня. А вона для президента дуже важлива. Віцепрезидентка США Камала Гарріс – не зовнішньополітичний гравець, більше займається внутрішньою політикою, за спеціальністю є прокуроркою. Усе на плечах Джо Байдена, Джейка Саллівана та багатьох сенаторів.

Зараз в України є підтримка, але треба бачити бюджет на наступний рік. Попередньо у ньому є перспективні моменти, зокрема щодо озброєння. Однак є один важливий момент: у Америки, крім України, безліч своїх проблем. Це величезна країна, кожен штат має свою історію і свою біду. Тому треба їздити, говорити про потреби України, про наш успіх і російські загрози для вільного світу. Само воно не проадвокатується. Так, стає складніше їздити, проводити зустрічі в Конгресі, бо відчувається перенасичення. Росія втягнула нас у довгу історію, а коли це надовго, то починається втома. Найстрашніше буде, коли від України втомляться. Американці такі – «люблять дивитися «Нетфлікс», завжди має бути екшн, розрив, перемога, зрада, а на війні так не буває. Страшна трагедія все одно живе медійно тільки три дні. Тому ми входимо в етап, який називається realpolitik. Так, американці відчувають, що це український «1776-й рік» (під час війни за незалежність 4 липня 1776 року на II Континентальному конгресі була ухвалена «Декларація незалежності», за якою англійські колонії проголосили незалежною державою – Сполучені Штати Америки – Ред.), але американці «викинули» британців за океан, а у нас тут сухопутний кордон. Realpolitik – більш цинічний і прорахований.

Відомо, що Вашингтон – це місце, куди всі приїжджають, щоб зустрітися, переговорити, переважно за зачиненими дверима. Зараз є страх перед зимою. Хто літає, той може помітити, що в аеропортах Європи можна задихнутися. І не тільки через спеку, а й через економію електроенергії, бо невідомо, як Європа перезимує. Якщо гору візьмуть популісти, то ситуація складеться не на нашу користь. З військового погляду треба берегти людей. Україна – це про людей, про наш характер, завдяки якому ми стали відомими. Дуже сумно, коли заходиш на кладовище наших героїв, аж моторошно, але, з другого боку, вибору нема. Це наше прокляття – є тільки одна дорога в один бік. 

Важко пояснювати, бо багато хто не розуміє, чому ми так вперлися. Америка так далеко, що там практично нічого не відчувають: можна жити своїм магічним життям і взагалі не перейматися тим, що в світі відбувається.

Є різне бачення, як далі боротися. Завжди є ті, що за переговори з росією. Головне, щоб їх була меншість. Їх не варто переконувати, що в жодному разі не можна допустити цих перемовин, треба пояснювати, що Україна – незалежна держава, яка має право на самовизначення, що саме українці вирішують, що робити зі своєю територією, чи заморожувати конфлікт, чи ні, куди рухатися далі. Це про нашу суб'єктність і самобутність. В Америці головне не давати вважати себе об'єктом. 

Демократи вже так багато вклали в Україну, тому збереження статус кво для неї було б дуже добрим сценарієм. Будь-які зміни можуть мати непередбачуваний результат. Окреслюються два конкуренти –Десантіс і Трамп, обидва доволі неоднозначні у висловлюваннях про Україну. 

Варто пам'ятати, що перемога України – це передусім наше питання. Я завжди кажу американцям: «I have skin in the game», бо мій чоловік на війні. Я дуже хочу, щоб війна закінчилася, щоб Олег знімав кіно, а я могла далі спокійно розвивати свою кар'єру. Так чи інакше ми стаємо дуже сфокусованими. Я не можу зараз працювати на жоден корпоративний тренд. Багато корпоративних трендів почали працювати на Україну, тому їм потрібна моя допомога, розуміння, бачення, але вибори президента США – це насправді не тільки вибори президента США, це вибори геополітичного лідера, який визначатиме порядок денний і вестиме чимало процесів. Тому росія багато робитиме для того, щоб дезорієнтувати американського виборця, змінити цей порядок денний. І нам треба цьому протидіяти.

Як українцям забути про чвари

Як казала Катя Гандзюк, треба триматися купи, чого б це нам не коштувало. Важливо не розсипатися самому на дрібні шматки, і нації так само. 

Узагалі концепт «свої – чужі» – один із найнебезпечніших. Це дійсно російський наратив, який вони вкидають. У Америці теж є поділ на республіканців і демократів, але кожен американець розуміє, що насамперед – Америка, прапор, гімн, а потім – власні погляди. Нам теж треба визначити пріоритети. 

Не треба рівнятися, хто воював, а хто ні, хто в якій бригаді. Всі люди у різних умовах, обставинах, і ми ніколи не знаємо, хто як їх переживає. Мене так часто запитують: «Навіщо твій чоловік служить?» Чомусь вважають, що Олег міг би не служити. Це говорять переважно ті, в чиїй сім'ї ніхто не служить. Мені одночасно дивно і болісно це чути. І тоді я запитую: «А ви готові помінятися з ним місцями?» 

Є Олег Сенцов, є Вероніка Вельч. У кожного з нас було життя до цього, ми створили сім'ю, але я не можу йому диктувати, як він має вчинити. Якщо його внутрішній обов'язок саме такий – це його вибір. У нас із Олегом дуже багато друзів, які не служать, але я жодного разу не чула, щоб Олег сказав їм із цього приводу якесь криве слово. Він вважає, що не всі можуть воювати. Він є командиром і бачить, що далеко не всі можуть іти на певні завдання – це ж не тільки про фізичну, але й про ментальну підготовку. Треба ставитися одне до одного з повагою, нікого не засуджувати.

У Чикаго, для прикладу, на одній вулиці є дві українські церкви, бо віряни посварилися, коли святкувати Різдво: 25 грудня чи 7 січня. Також знаю цілком реальну історію, коли в Канаді назвали змішаним шлюб нащадків мельниківців та бандерівців. Пам’ятаю, коли тільки відбувся Майдан (Вероніка була співкоординаторкою Євромайдану SOS – Ред.), всі питали, де ти стояв, скільки днів, але цим точно не варто мірятися.

Я вважаю, що це дуже складний концепт – не виступати з росіянами на одній сцені, бо тут ми ніби вистрілюємо собі в ногу. Так, росіяни можуть нам не подобатися, але коли ми виходимо на сцену, то маємо сказати: «Мені тут неприємно стояти, тому що… Я хочу донести свою думку. Я не жертва – я переможець», розвернутися і піти. Це виглядатиме набагато крутіше, аніж часом генерувати ці скандали. Так, ми хочемо донести свою точку зору, але російська пропаганда це все спотворює. Українці мають бути дуже гучними! Ми не змогли закенселити російську культуру. Нам треба пояснювати світу, що Пушкін – імперіаліст і не треба з ним носитися. Тому я за гучних українців, які займали б топові посади і говорили на весь світ. На щастя, таких стає щораз більше, і це класно.

Що стане нашою перемогою

Процес формування будь-якої нації доволі тривалий, розтягується на століття. Українці вибороли своє право, щоби не називатися периферією. У нас вже високий рівень самобутності. 

Є побоювання, що українці, які виїхали, не повернуться додому. Але в мене такого страху немає. Я вважаю так: ті, що хочуть, обов'язково повернуться і працюватимуть на образ України, в якій ми хочемо жити. Бо дім є дім. 

Так, багато українців хочуть здобути освіту, пожити за кордоном і повернутися. І це дуже гарний тренд. Коли я закінчувала університет Джорджа Вашингтона, у мене було багато одногрупників із Британії, Італії, Кореї, і ні в кого з них не було думки залишитися. Це колись, на початку 90-х, була така мігрантська установка – всі хотіли потрапити у США. В наших українців такого бажання вже немає. Змінилося молоде покоління. Ті, що народилися у 2000-х, є відкритими до світу і до різних досвідів, хочуть робити хороші речі.

Бо чому Путін напав на Україну? Ні, не через перспективу України вступити у НАТО, а тому, що відчув, що Україна вийшла з-під його контролю. Тоді Україна була як тинейджер, не знала, як правильно чинити, куди рухатися, і зараз вона у процесі дорослішання. Ми нарешті взяли відповідальність за своє майбутнє. Хочеться, щоб очікування були максимально реалістичними. Навколо не бігатимуть «рожеві поні», не всім буде весело. Вже зараз дуже сумно й непросто. 

Треба шукати ресурс. У медитації, у своїй вірі, в роботі. Бо відчуття гідності людині дає те, коли ти можеш забезпечити себе, своїх дітей, людей навколо. Висока робоча етика теж дуже важлива, і цей концепт не є утопічним, він якраз працює, при ньому суспільство має добре розвиватися. Я пишаюся українцями, які знайшли себе за кордоном і мають змогу працювати. Знаю, що є різні обставини, ситуації, але кожен робить щось корисне. Тому віра і праця – це той ресурс, який дає нам енергію боротися. 

Я люблю своїх дітей. Вони смішні та веселі. І це відчуття, що ти про когось піклуєшся, за когось відповідаєш, дає наснагу йти вперед, додає сил.

Як українці почуваються в Америці

Якщо людина готова працювати і взятися за будь-яку роботу, це викликає повагу і дає їй змогу зробити перші кроки, заробити перші гроші. Я бачила управлінців, які працюють. Америка – дуже жорстка капіталістична країна, тут немає жодної допомоги. Більшість українців знаходять себе, йдуть і працюють, роблять те, що можуть. Є люди, які отримують візи і йдуть працювати у корпоративний сектор, є люди, які допомагають у господарстві, є ті, що працюють далекобійниками або пишуть статті. Зараз узагалі до українців настільки позитивне ставлення, що їх беруть у сім'ї, допомагають, створюють позитивний клімат. Звичайно, є громади більш централізовані на кшталт Чикаго, Огайо та інших. Але українці досить швидко знаходять себе у новому середовищі.

Коли почалася війна, чимало людей хотіли швидко вкладати в Україну, створювали відповідні інвестиційні фонди. Але коли війна почала затягуватися, ці проєкти поставили на паузу. Себто гроші були, але наразі це інвестиції з високим ризиком. І поки, на жаль, немає міжнародної інституції, яка забезпечувала б страхування для бізнесу. Зараз над цим дуже багато працює проукраїнський сектор, певний час важко буде залучати гроші в Україну. Спостерігається великий інтерес у підтримці малого й середнього бізнесу. Для прикладу, є програми з розмінування територій, для того щоб використовувати землю з аграрною метою. Стало зрозуміло, що Україна дає дуже багато зерна і всього іншого для світу. Але це також наразі на паузі. Поки ми не зможемо гарантувати безпеку навіть на певній території, з інвестиціями буде дуже важко. 

Так само важко говорити про повернення наших співгромадян. Хоча я особисто знаю людей, які вже повертаються додому, особливо до Києва, бо відчувається, що він уже більш захищений. Так само на захід України. Однак дуже багато людей все ще побоюються, чи зможуть прогодувати своїх дітей, не знаючи, яким буде завтрашній день, якою видасться зима. Це те саме відчуття, яке було на початку 90-х, коли доводилося зводити кінці з кінцями. І це проблематично. Є люди, які втратили житло. Навіть складно уявити той обсяг роботи, з яким ми матимемо справу. У нас буде багато ветеранів, людей, які втратили близьких, людей, які виїхали і захочуть повернутися. Треба буде розвивати соціальну інфраструктуру. Що довше триватиме війна, то менший відсоток українців повертатиметься. Сподіваюся, діти повернуться і будуть жити тут. До речі, я вражена, скільки українців попри війну народилося за останній рік, скількох малюків я бачила у Львові, Франківську. Це діти війни, це свідчення того, що українці рухаються далі. Державі доведеться докладати багато зусиль, але сподіваюся, що це відбуватиметься із залученням приватного сектору, що це будуть серйозні міжнародні гарантії, в іншому випадку стане дуже сутужно.

Лев підкорює Вашингтон

Мій старший син Лев – ми дізналися, що в нас буде хлопчик, саме у Львові, тому й вирішили так його назвати – спілкується українською і англійською, не перекладає, а відразу переходить із мови на мову. Ходить у католицьку школу, почувається амбасадором України. Коли він приїхав, то підійшов до директорки і сказав, що хотів би познайомитися з усіма польськими і британськими дітьми, бо Польща і Британія – наші головні союзники. Я взагалі здивована, що діти багато говорять про політику, сперечаються, часто мають питання до батьків. 

Однак Левкові не потрібна Америка, він хоче бути тільки в Україні. Узагалі вважає, що Україна – дуже вільна країна. Він іде у їдальню, купує собі сосиску в тісті за 15 гривень і думає, що він король світу. В Америці такого немає і бути не може, тут за дітьми наглядають. У сина маленька школа на 600 учнів, він має стипендію на навчання, бо добре вчиться. Звісно, йому було важко, але вибору не було. 

Молодший син має вже шість зубів, і це неабияке досягнення. Дем’ян – дуже веселий хлопець. Більшість моєї роботи становлять великі заходи. Культура соціального життя тут дуже розвинена, тому Дем'ян усюди зі мною. Він страшенно любить людей, іде до всіх на руки. Олег бачився із сином разів три-чотири. Дем'ян знає, що тато – в телефоні, тішиться. У них дуже схожа міміка. В Олега є старші діти, а цей такий маленький, потішний. Ми взагалі хочемо з Олегом багато дітей, але наразі тішимося тими, яких маємо.

Коли Олег іде на штурм, то зв'язку з ним немає багато годин, і я починаю бити на сполох, мені стає страшно. У мене сильне внутрішнє відчуття. Розумію, наскільки важко сім'ям, де є військові, зокрема штурмовики, але ж треба цей контрнаступ реалізовувати.

І хоча через контузії Олег втрачає слух, часом погіршується координація рухів, він героїчно з цим справляється. Але все-таки є ліміт людського організму, і коли день-два Олег не виходить на зв'язок, я просто місця собі не знаходжу.

Розумію, що Україна вибрала свій історичний шлях, але вона на цьому шляху з правильними союзниками. Якщо уявляєш, хто стоїть поруч із нами, то розумієш, що ми ростемо до них. Багато в чому ми кращі. Я знаю багатьох іноземців, які хочуть приїхати в Україну. Щонайменше двоє моїх знайомих відкрили свої невеликі медіакомпанії та переїхали в Україну, переживають із нами історію, цей непростий момент. Я маю близьких подруг, які вийшли заміж за кордоном, але розуміють, що повернуться. Головне закрити наше небо, забезпечити безпеку, бо вона буде визначальною в цій нашій історії. Важливо берегти людей.

Матеріал створений за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в межах проєкту «Підтримка незалежних українських ЗМІ під час війни», фінансованого Міністерством закордонних справ Королівства Нідерланди.

Матеріал створено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в межах проекту «Підтримка незалежних українських ЗМІ під час війни», фінансованого Міністерством закордонних справ Королівства Нідерланди.

Розмовляла Христина Гоголь

Фото надала Вероніка Вельч

Фотоколаж: Дмитро Тарадайка

За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, станом на початок березня 2023 року майже 8,1 млн українців виїхали до країн Європи після початку повномасштабної російсько-української війни, з них майже 4,9 млн легалізували своє тамтешнє перебування через механізм тимчасового захисту. На жаль, значна частина українців навіть із тих регіонів, де зараз не тривають і не тривали бойові дії, досі перебувають за кордоном. На батьківщині вони часом можуть зіткнутися через це навіть з публічним осудом. Самі ж емігранти нарікають на слабку комунікацію з Українською державою.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!