Куди б не втекли українці від ракет, бомб чи снарядів, серцем вони залишаються в Україні. Їм боляче. Кожен переживає свою травму через війну. Через війну не за територію, а за незалежність, свободу і право бути собою. Що насправді вони відчувають, з яким гейтом зіштовхуються, як дають собі раду на чужині, чи планують повертатися і якою бачать звільнену Україну, Тvoemisto.tv розповідає в новому проєкті “Наші українці”.

Сьогодні подаємо розповідь співзасновниці ГО "Дивовижні" Марини Ткаченко, яка змінила вісім помешкань у чотирьох країнах за час повномасштабної війни, свідомо перейшла з сином на спілкування українською, донатить на нашу перемогу і щодня мріє повернутися до рідного Києва.

“Не пробачу росіянам, що мій син прощався зі мною”

Мені ніколи не було байдуже, що відбувається у моїй країні. Я старалася долучатися до всіх важливих подій, зокрема тих, що стосуються прав і захисту людей. Коли моєму синові Ігорю було п’ять років, я волонтерила на Майдані. За місяць до цього виникла ідея створити громадську організацію “Дивовижні”, щоб об'єднати небайдужих українців. Ми шукали різні напрями діяльності, починали з елементарних речей на зразок «доведи до ладу свій під’їзд», “пофарбуй свій ліфт”, “ось тобі інструменти, ось інструкція”. За сім років ми дуже виросли і перейшли до навчальних програм для громадських організацій. Команда розрослася на всю країну, я стала фінансовою директоркою. Ми нарощували позиції, навчали інші ГО, як будувати стратегію, організовувати менеджмент, як фандрейзити. “Дивовижні” проводили тренінги, семінари для “дивовижних” представників різних ГО. Ми доросли до певного етапу і вирішили зупинити цей проєкт, кожен мав зосередитися на чомусь одному, щоби підтримувати цю “дивовижність” і продовжувати свою справу.

Перед війною я не планувала нікуди виїжджати, лише впорядкувала документи і домовилася з найближчою людиною – братом, де ми зустрінемося на випадок, коли зникне зв'язок. У той час я працювала в ІТ-компанії, яка входить у 30-ку найкращих стартапів України, які працюють на ринку США, за версією Forbes. За тиждень до війни нам запропонували релокейт. Прийшов лист від засновника, що якщо ми дбаємо про свою безпеку, то компанія може нам оплатити оренду житла, квитків, щоб ми могли виїхати за кордон або на захід України. У повномасштабне вторгнення не хотілося вірити, дуже складно було поставити своє життя на паузу, особливо коли не знаєш, на скільки все затягнеться. У сина своє життя: шахи, басейн, друзі, фактично все життя тут. Я обрала тоді захід України. 

Багато хто каже, що не готувався до війни, але я вважаю, що люди взагалі не повинні готуватися до війни, вони мають жити, а не будувати бомбосховища і вивчати те, скільки стін можуть захистити від ракети. 

24 лютого я прокинулася від дзвінка подруги, відчинила вікно і побачила людей, які, мов мурахи, бігли, несучи дітей на руках, сідали в автівки. Тоді я почула вибухи, розбудила сина. Йому було 12-ть. Він підійшов, обійняв мене і сказав: “Мамо, це почалась війна. Я знаю. Я готувався і хочу тобі дещо важливе сказати: дякую за таке класне життя!” Боже, та діти взагалі не мають думати про це! І я ніколи не пробачу росіянам, що моя дитина мала зі мною прощатися. 

Дві доби ми просиділи в підвалі, підтягнули туди всю сім'ю, собак, дітей. Коли я стараюся пояснювати іноземцям про наш біль через цю війну, то запитую: “Ви писали колись номер свого телефону на тілі своєї дитини?”  Насправді ми не знаємо, що було за день до вторгнення в кожного з нас, яка хвороба, ситуація вдома, на роботі, в якому стані були батьки, який досвід пересування, виїзду за кордон мав кожен із нас, які мови знав. І цей кожен пазл впливав на рухи кожного. 

Під час чергової сирени ми вирішили ризикнути, “запакуватися” в машину – двоє дорослих, двоє дітей і собаки – та поїхати до родини на захід України. Їхали 24 години, тільки чотири пішло на те, щоби перебратися з лівого берега на правий через заміновані мости. Від першого почутого вибуху ми не спали фактично три доби. Коли доїхали й дістали сумки з машини, родичі попросили мене податися з похресницею, її сестричкою та бабусею до Польщі, супроводжувати їх, бо я мала більше досвіду в подорожах, знала мову. Чесно, мені дуже не хотілося виїжджати, це не було моїм планом. Для мене досі це особиста травма – жити з комплексом того, хто вижив/виїхав. 

У Польщі, як з’яcувалося, для нас з Ігорем місця не було. Поселилися ми в пані Барбари, яка прийняла нас з чистим серцем, була готова нас годувати, буквально не відходила від нас, пропонувала тарілку супу, горнятко кави, чаю, бутерброди. Навіть подарувала парфуми, бо я зробила їй комплімент. Ми з пані Барбарою стали друзями на все життя. І взагалі я вдячна всім людям, які зустрілися на моєму шляху, бо вони відроджували нашу віру в життя. Справді, людське плече зіграло дуже важливу роль. У нас була сильна зневіра, ми думали, що це не закінчиться. 

“Ми всі хочемо додому…”

Ми отримали дуже багато пропозицій виїхати в безпечне місце. Один знайомий із Чехії написав, що має будинок, і запропонував житло, щоб ми не почувалися бездомними. Я три доби не спала, не розуміла, що відбувається, сил кудись їхати просто не було. Хотілося, щоби все закінчилося. Тоді він сам приїхав по нас, дуже переживав, бо в нього також є діти. 

Але ми хотіли возз’єднатися з сім’єю в одному місці, орендувати десь будинок і кілька місяців мешкати разом, адже режим “як ти?” не вимикався і досі не вимикається. Коли ти не знаєш, де всі твої рідні, коли чуєш постійні вибухи, то спільне перебування знімає напругу, дає змогу працювати й допомагати у цій війні. Так ми вирішили возз’єднатися в Іспанії, хоча зустрітися всім так і не вдалося, бо в кожного склався свій життєвий пазл. 

Тоді мені зателефонували і повідомили, що є сім'я в Британії, яка хоче підтримати українців. Я проревіла два дні. Це так тупо – сидіти в Іспанії і плакати, що тобі пропонують їхати в Британію. Але хто був на моєму місці, той зрозуміє: ми всі хочемо додому, хочемо, щоб не було війни. А тут ще один крок – і ще далі від дому, розрив між мною громадянкою і мною мамою. Я маю захистити сина, це мій обов'язок. Немає людей, народжених для війни. І цей шлях “того, хто вижив” дуже складний для мене. 

Я вирішила їхати, заспокоїла себе, що будь-коли зможу повернутися. Програма для українців у Британії спочатку була розрахована на шість місяців. Я сподівалася, що Ігор зможе підтягнути свою англійську, побути серед британської культури. 

Тим паче, що в Іспанії ми зіштовхнулися з великою кількістю росіян. Я не уявляла, що за межами росії є люди, які не перестають почуватися «королями», знущатися з нас і нищити нашу культуру. В Іспанії син потрапив у ситуацію, коли на театральній студії декламував вірш “Ти знаєш, що ти людина?”, і дівчинка з росії почала його цькувати за цей вірш, мовляв, ви говорите про людей, але вбиваєте своїх і все таке. Або ще випадок  із дівчинкою з нашої сім’ї. Росіяни розстріляли її тата в його власному будинку в Чернігівській області, а через місяць дев’ятирічний хлопчик каже їй: «Наша расія єст вас, как  заяц капусту на завтрак». У дитини й без цього стрес, вона дивиться на світ блакитними очима і запитує, чому вона така маленька і за що їй такий великий біль. І цей хлопчик живе в Іспанії, він чує це на кухні… Ця отрута повсюдно, де є російська мова і російські люди. Також в Іспанії дуже багато рієлторів-росіян. Коли ти втратив усе, а тобі кажуть «платіть за оренду рік наперед та ще й комісію за місяць”, ти просто не можеш у це повірити. В той самий час іспанка Моніка збирає українських дітей, везе їх додому і навчає іспанської, а росіяни-рієлтори кажуть «платіть за все». У Британії таке набагато менше відчувається. 

“Це моя жертва…”

Ми переїхали в прекрасну британську сім'ю, яка зустріла нас із табличкою в аеропорту. Вони дуже переживають за Україну, підтримують її, і я їм безмежно вдячна. Перед заселенням вони хотіли на відео показати нам житло, але я відповіла: «Ви знаєте, у вас нема ракет, і нам цього достатньо”. 

Вони хочуть підтримати українців у біді і бачать, що до них приїжджають освічені, сучасні, впевнені, роботящі люди, які вчать англійську, займаються спортом. Уже наступного дня після того, як запрацювала програма підтримки українців, уряд отримав десять тисяч заявок від британців, які були готові відкрити свій дім для наших громадян. І ця програма триває: держава платить тим, хто надає українцям свій дім, і скеровує на оплату комунальних послуг майже 20 тисяч гривень на місяць.

У Британії ми, українці, стараємося триматися купи. Як облаштувалися? Це вже восьме наше житло з початку війни. У квітні їздили додому на два тижні, і перед нами постало питання, чи повертатися – дуже болісне і складне. Я вирішила повернутися в Британію, бо син тут ходить до школи, щодня прокидається о шостій ранку, надягає краватку весь день надзвичайно вмотивований. Тому це моя інвестиція в його майбутнє, моя жертва в тому розумінні, що зараз я не в Україні фізично. 

Перед українцями постали найскладніші виклики, які в принципі можуть бути в житті. Кожен щодня збирає себе по молекулах. Я іноземцям так кажу: “У вас хтось помирав із близьких? Помножте цей біль на сто і щодня множте на тисячу”, бо я не знаю, як інакше пояснити. 

“Треба мати ресурс, щоби підтримувати тих, кого скалічила війна”

Злість через те, що в нас відібрали наше життя, часто виливається на нас самих за найменші дурниці, ніби не досить тих тріщин у будинках, серцях, які наробила росія. В кого справді є енергія на ці суперечки, краще скерувати її на перемогу або на власний розвиток, за що ви собі подякуєте через років десять. 

Я сама пройшла цей тест: перед війною у мене була депресія, постало багато життєвих викликів як для одинокої матері. Єдине, що можна робити в такому становищі, це працювати над своєю стійкістю і над тими речами, за які ти згодом собі подякуєш. Це може бути сніданок, пробіжка, прогулянка, все, що робить тебе сильнішою. 

Адже ми мусимо мати силу стояти на цій землі, щоб підтримувати тих, кого скалічила ця жахлива війна. Маємо бути в ресурсі, щоб знаходити гроші, відновлювати Україну, створювати освітні проєкти. Це не про егоїзм. Набагато гірше перебувати в депресії і просто нищити своє життя. 

“Мова – це наша броня”

Я була зросійщена, бо моя мама росіянка, і частина сім'ї  живе в росії. Тато мій так само, на жаль, зросійщений, бо приїхав із маленького села в столицю навчатися у медичному університеті, а тоді все було російською. Материнські пісні, колискові ми співали російською.  Тому вдома колись я спілкувалася російською, але після 24 лютого вирішила перейти на українську назавжди. Мене мотивує те, що кожним українським словом ми відновлюємо Україну, наповнюємо її, відроджуємо кожне знищене слово за ці роки. Бо російська стратегія зі знищення нашої культури та мови триває багато років і працює без упину: знищує людей, знищує книжки. 

Говорити російською в Україні – це не вибір, це наслідок їхньої успішної стратегії. Кожен українець може її зупинити сьогодні, зараз, щоби посилити Україну. Ми вже потім розберемося з цими всіма процесами, хто виїхав чи не виїхав і так далі.

Поки ти не поставиш крапку, російська мова лізтиме «з усіх дір»: ютубу, тіктоку, мемів. Кожне відео російською посилює їхню, а не твою країну і дає тобі ще більше чужого, ворожого контенту.

Я добре пам’ятаю своє перше українське “будь ласка” на зупинці в столиці. Мені тоді було 16 років. У столиці! Бо коли я хотіла вступити у Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, то мені сказали, що треба думати мовою, щоб нею говорити. 

Мій син повністю перейшов на українську також після повномасштабного вторгнення. Останньою крапкою для нього стала ситуація, коли спонсорська сім’я сказала синові “спасіба”. Він оторопів і запитав: “А чому “спасіба?”, на що вони щиро відповіли: “Ну ми ж хочемо підтримувати Україну, ми за вас переживаємо, хочемо вчити вашу культуру, мову”. З того дня я жодного слова російською від сина не чула. Він усвідомив силу мови. 

Що буде нашою перемогою?

Для мене буде перемогою, коли я приїду до Києва і відімкну ключами свою квартиру, а не чужу, коли ми побачимося з друзями, сім'єю. Я навіть створила список, що зроблю після війни. Хочеться обійнятися, вже не під звуки сирен, прогулятися улюбленими вулицями. Ми будемо обійматися і співати гімн. Я наліплю вареників із картоплею, зварю борщу і покличу друзів на новосілля. На жаль, за столом не буде мого тата, але він завжди зі мною в серці. 

Я, в принципі, оптимістично дивлюся на світ, я людина з відкритим серцем. На днях мала розмову з українкою, яка живе в Британії десять років, переїхала сюди ще до війни. Вона мені сказала: “Війна закінчиться, ми продаємо будинок і з дітьми переїжджаємо в Україну”. Я хочу вірити у це. Хочу, щоб кожен потурбувався про Україну як про маленьку дитину, щоб ми зібрали свій досвід і повернулися, хоча це буде непросто. У кожного виникнуть свої обставини, які впливатимуть на рішення. Але я з Україною в серці буду завжди. 

Син також рветься додому. Коли ця війна почалася, йому було п’ять років, зараз йому 14-ть. Ось учора він мені сказав: «Поїхали в Україну, розумієш, я хочу жити. І краще коротке життя, але в Україні, аніж довге тут». 

А коли ми приїжджали до Києва, я запитала, що він робитиме, якщо загубиться, адже за цей рік ми змінили вже вісім телефонних номерів. І син відповів: “Шукай мене в ЗСУ”. 

Матеріал створений за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в межах проєкту «Підтримка незалежних українських ЗМІ під час війни», фінансованого Міністерством закордонних справ Королівства Нідерланди.

Розмовляла Христина Гоголь

Фото надала Марина Ткаченко

Фотоколаж: Дмитро Тарадайка 

За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, станом на початок березня 2023 р., близько 8,1 млн українців виїхали до країн Європи після початку повномасштабної російсько-української війни, з них близько 4,9 млн осіб легалізували там своє перебування там через механізм «тимчасового захисту». На жаль, значна частина українців навіть з тих регіонів України, де зараз не ведуться і не відбувались бойові дії, досі перебувають за кордоном. На Батьківщині вони часом можуть зіткнутись через це навіть з публічним осудом. Самі ж мігранти нарікають на слабку комунікацію з українською державою.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.