«Настає момент, коли ти розумієш, що треба адаптовуватися до нового життя, але вся твоя сутність хоче повернути все, як було колись», – таку думку висловлює Діана Карпенко – мандрівниця, засновниця артхутора «Обирок», директорка фестивалю «Кіносарай», яка виховує двох доньок та сина. Вона виїхала з Києва до Польщі через російське вторгнення. Кілька місяців не могла прийняти те, що опинилася в еміграції, кілька разів поверталася подумки додому, та врешті перестала чіплятися за надії. Тепер Діана організовує різні проєкти для українців у Варшаві, зокрема започаткувала і веде онлайн-школу української мови та літератури для українських дітей з усіх куточків світу.

Снилися тривожні сни

Я не очікувала, що росія наважиться на відкрите вторгнення. Більшість моїх друзів вважали, що їй це не вигідно, але моя інтуїція підказувала мені інше. Мій колишній чоловік, який пішов воювати у 2014 році добровольцем, коли повернувся, сказав, що буде велика війна. Я тоді йому не повірила, бо нам часто здається, що військові нібито не перестають жити війною. Деякі його побратими теж так говорили, але я «ділила все це на сто». Все-таки ми домовилися, що я вироблю дітям паспорти і в разі небезпеки ми виїдемо.

У січні частина людей почали готували «тривожні» валізки. Ми ще тоді провели дитячий табір на «Обирку» (мистецький хутір на Чернігівщині, який Діана заснувала 2007 року зі своїм чоловіком – кінорежисером і письменником Леонідом Кантером – Ред.). Після табору зібралися в Києві, думали, хто і що робитиме у разі повномасштабного вторгнення. Моя подруга навіть склала конкретний список, що зі собою взяти, що робити, але із сім'єю застрягла на «Обирку».

Напруга наростала. 27 січня, у мій день народження, мені було так погано, що я пішла до масажиста, а ввечері подзвонила психотерапевту і спитала: «Чому всі кажуть, що нічого не станеться, а мені настільки погано?» Почали снитися тривожні сни, я прислухалася до того, що за вікном, боялася, що будуть вибухи, безкінечно перечитувала новини. Пам'ятаю, навіть не хотіла засинати, щоб не бачити цих снів.

Після розмови зі своїм психотерапевтом я зрозуміла, що вихід для нас – виїжджати, бо я з трьома дітьми не знатиму, що робити. Ми живемо у районі, де немає поблизу метро, укриття. Я розуміла, що моя відповідальність – це діти, а відтак усе інше. І оскільки їхнього тата вже немає (він помер у 2018 році – Ред.), я мусила про них подбати і навіть не розглядала варіанта сидіти й чекати. Тому коли президент США Джо Байден оголосив дату вторгнення – 16 лютого, ми поїхали з Києва у Вінницю до друзів, а тоді – у Львів. У Львові я вирішила зупинитися в подруги, почекати, заспокоїтися, навіть моя тривожність розвіялася. 24 лютого планувала повернутися в Київ, але дуже хотіла ще затриматися через концерт «Дударика», запланований саме на це число. Тоді оголосили про надзвичайний стан і заборонили проведення будь-яких заходів. Ми прокинулися і почали пакувати валізи, однак вирішили їхати не до Києва, а до кордону.

Напередодні ми з подругою підготували підвал: намостили там подушок, розклали ліжка, розстелили килими, але я зрозуміла, що не хочу сидіти з дітьми в підвалі, не була морально готовою до цього. Мусила підтримувати психологічний стан трьох дітей, які по-різному реагували на ситуацію. Старша донька плакала, бо однокласники в чаті розповідали, як над їхніми будинками летіли ракети, їй було страшно за друзів.

Читайте ткож: «Чомусь коментуємо дії ТЦК, а не відсутність черг під військкоматами» 

Ми простояли на кордоні три доби. Я поняття не мала, куди їхати. Мій брат уже дев’ять років живе в Австралії, пропонував допомогу. Але я запитала у фейсбуці, хто може нас прийняти, і одна жінка з Варшави, з якою ми познайомилися на тренінгу в Грузії, знайшла для нас квартиру, щоб ми могли в ній зупинитися, відпочити і подумати, як бути далі.

«Ніколи не думала про еміграцію»

Я не хотіла їхати далі. Ми залишилися у Варшаві. Живемо у тій же квартирі. Знайти нове помешкання зараз не так просто. Одна річ, коли життя тебе веде, хвилею виносить, а друга – коли ти в еміграції і треба з цим змиритися… Усвідомлення цього прийшло до мене лише кілька місяців тому. Ми рік жили в стані невизначеності, думали, що невдовзі повернемося, що ситуація зміниться. Але я не готова жити в місті, де час від часу «прилітає». Моя подруга пробула у Варшаві рік, тепер вирішила повернутися, бо там чоловік, батько її дітей, а в мене немає такої прив'язки. Та й проєкти, якими я займалася, стали на паузу через війну.

У моїй хаті на «Обирку» живе подруга, хазяйнує. Маємо там дві хатинки, куди можуть заселитися люди, які втікають від війни. Але варто розуміти умови: це північ, якщо підуть війська, треба бути готовими. Також поблизу немає розвиненої інфраструктури, найближчий магазин через п’ять кілометрів.

«Хотіла робити щось для України»

У мене завжди була звичка медитувати, якщо я відчувала якесь напруження. Але в той період, на початку російського вторгнення, мені нічого не допомагало.

Пощастило, що друзі з-за кордону почали надсилати кошти, щоб хоч якось допомогти, і мені стало легше морально. Я відчувала, що маю кого просити про допомогу, і за це невимовно вдячна.

Тоді я згадала основний принцип у подорожах і в житті: світ сповнений можливостей, просто їх треба побачити.

Мені важливо було працювати, робити щось для України.

Подруга запропонувала невеликий грантовий проєкт. Оскільки через Варшаву транзитом проїжджали багато людей, виникали маленькі локальні проєкти для допомоги українцям: десь їх годували, десь консультували, десь давали одяг чи допомагали з оформленням документів. Ми створили такий собі мініковоркінг – простір, де можна було вирішити якісь свої питання. Там був зал, де була змога провести дозвілля, видихнути. На місці працювали волонтери, які допомагали з візами, квитками, житлом. Ми організували тоді курси польської мови, зокрема для дітей, а також психологічної допомоги жінкам, арттерапію.  Співали, малювали, допомагали адаптуватися.

Тоді я не уявляла, що залишуся тут на рік.

Читайте також: «Іншого такого немає». Чи може Клепарів стати підцентром Львова 

Про емігрантську кризу

У липні ми таки повернулися на місяць додому. Відчуття були змішані, однак я була щаслива, що повернулася. Тоді якраз було десятиліття кінофестивалю “Кіносарай”, і я планувала грандіозне святкування на «Обирку». Ми вагалися, чи проводити захід через повітряні тривоги та ризики, але вирішили організувати свято для тих, що відчувають у цьому потребу.

Не було сил вигадувати щось надзвичайне, не було ніякого фінансування. Але це було завершення десятирічної історії кінофестивалю, і ми провели його в Києві просто неба – в Гідропарку.

Проте за тиждень під завивання сирен я зрозуміла, що не витримаю так довго з дітьми. Тому ми провідали батьків, поїхали на «Обирок» і  повернулися в Польщу. У мене з'явився новий проєкт – освітній серіал про те, як допомогти українським дітям адаптуватися в польських школах. Це були такі відеоролики для вчителів, як можна проводити заняття, вправи, ігри, щоб інтегрувати дітей у нове середовище.

Після цього настала довга пауза. Я не шукала роботу. Насправді цей період затягнувся на пів року, і тепер я розумію, що це був кризовий момент – так звана емігрантська криза, коли ти розумієш, що тобі треба адаптуватися, але вся твоя сутність хоче повернути все, як було колись. Я не хотіла будувати кар'єру там, не воліла просто працювати, щоб заробляти гроші. Мені був важливий контекст з Україною.

Улітку я знову повернулася в Україну. Тоді на Київ знову почалися ракетні атаки. Я пробула там тиждень і вдруге «спіймала» тривогу, паніку: коли звучить сирена, а ти сидиш на восьмому поверсі і не маєш де сховатися, лишається хіба молитися. За місяць до цього в моєму районі впали уламки ракети, і загинула дівчинка з мамою та ще одна жінка. Вони не добігли до укриття. Я ще раз зважила, заради чого варто ризикувати…

Важливою була насамперед базова безпека.

Я перестала чіплятися за те, що скоро ми повернемося в Україну, і перелаштувала дітей на те, що наразі вони навчаються тут, що весь фокус зараз на це. Пообіцяла, що в майбутньому вони обов'язково приїдуть і зроблять щось для відбудови України.

Після цього я почала два проєкти. У мене виникла ідея зібрати тут свою креативну спільноту. Спільнота, яка сформувалася навколо «Обирка», для мене неймовірна цінність. Зараз її трохи розпорошило, але це дуже міцна опора, коли у твоєму житті є близькі за цінностями люди. Тому я спробувала зібрати таку спільноту тут, у Варшаві.

Спершу в нас був коворкінг: ми залучили лікарів, підприємців, ІТ-спеціалістів, і вперше з'явилося відчуття, ніби ти вдома, ніби всі свої, знайомі, зі спільними інтересами, що не треба знову все перекладати в голові. Ці люди відкриті до життя, і я планую цей проєкт продовжувати. Також тестую різного формату заходи для українців.

Читайте також: «Сказав правду, і це зачепило». Що довело до сліз капелана облради Андрія Корчагіна 

Ще один проєкт – онлайн-школа української мови та літератури для дітей, які виїхали з України і живуть у інших країнах. Щойно ми запустили такий тестовий курс про Різдво. Ідея онлайн-школи виникла з потреби моїх дітей. Спочатку я думала, що це буде тестовий курс для 20 осіб, а до нас одразу надійшло аж 102 заявки, що вп'ятеро більше.

Моя племінниця вже дев’ять років живе у Австралії, говорить українською, у неї вдома також послуговуються українською, але, звісно, переважає англійська. І я бачу, як вона з кожним роком втрачає розмовні навички, тому це ще один привід практикувати спілкування українською.  

Колись я організовувала домашню школу на «Обирку», сімейні табори, два роки брала участь у педагогічному семінарі. І зараз мені дуже подобається в онлайн-форматі працювати з дітьми, давати їм цей зв'язок і, що важливо, мати спільноту своїх, розкинутих по всьому світу. Це дуже гріє.

Думаю, ми будемо збільшувати викладацький склад, охопимо ще більшу кількість дітей. Плануємо додати граматику української мови, можливо, історію, щоб вони не втрачали зв'язок із рідною землею.

«Коли сутужно, їду до Львова»

Над нашим робочим столом висить прапор України. Я щовечора читаю українські книжки. Ми привезли за три поїздки додому гори книжок. Я записала сина в «Пласт», який відкрили у Варшаві торік.

Теперішня Варшава – своєрідні ворота у світ. Багато моїх знайомих, куди б не їхали чи коли б не поверталися в Україну, їдуть через Варшаву. Тому у мене тут постійний потік українців, гострого відчуття самотності не виникає. Бувають періоди, коли мені дуже хочеться додому… Тоді я телефоную другові у Швецію, який займається автомобілями для ЗСУ, якщо є можливість, теж долучаюся – перевожу їх або від Варшави до кордону, або зі Швеції до Варшави. Кілька разів це робила. Навіть вдавалося на короткий час заїхати до Львова, подихати Україною. Тому, якщо дуже сутужно, ми їдемо до Львова. У мене тут уже з'явилося своє оточення. Можливо, я навіть сюди повернуся. Львів мені подобається, було б цікаво тут жити.

Зв'язок зі своїми додає сил та упевненості завжди, де б ти не був, коли знаєш, хто ти, звідки, коли несеш свою культуру, мову, пишаєшся тим, ким є. Кожен тепер є таким собі мінідипломатом своєї країни за кордоном. Так, я живу в іншій країні, вчу її мову, намагаюся адаптуватися, але я знаю, що за мною стоїть.

 

Христина Гоголь

Фото надала Діана Карпенко

Колаж: Дмитро Тарадайка

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

____________________________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі