Фото ілюстративне: ЗСУ
Київська міська психіатрична лікарня імені Павлова (у Києві її називають "Павлівська" або "Павлівка") до війни лікувала людей з тяжкими психічними захворюваннями, переважно з шизофренією, але війна змусила змінити профіль. Про це йшлось в репортажі американського видання The New York Times авторства журналістки Еллен Баррі, яка пише матеріали про ментальне здоров'я людей.
У червні минулого року у "Павлівці" відкрили тимчасове відділення для військових на 40 ліжок, але за шість тижнів їхня кількість зросла до 100. Лікування зазвичай триває три-чотири тижні, потім солдати повертаються до своїх частин для огляду медичною комісією.
Солдатська палата – тихе місце з високими стелями, з шаховими дошками та столом для пінг-понгу. Нагадує будинок відпочинку, єдина відмінність – на дверях немає ручок.
Молодшому лейтенанту на ім'я Руслан постійно сниться однаковий сон: він стрибає в окоп, але це не окоп, а могила. "Я б ліг у якусь нору і заховався", – каже він. Інший солдат після повернення із зони бойових дій не може спати.
Вони страждають від кошмарів і спогадів. І таких історій тут багато, пише видання.
«Ось і все...»
Минув місяць після «трагедії», як він її називає. Коли чоловік підіймається, він завмирає і дивиться в підлогу. Він ковтає повітря. Він не може цього сказати.
За нього говорить його лікар: їх було четверо. Вони стояли біля лінії фронту, на сході України, і тієї ночі з неба збили російський безпілотник. Маленька перемога. Потім його уламки полетіли вниз, шматки обірваного металу врізалися в людей внизу. Він єдиний залишився стояти.
Протягом тихих годин, які послідували, хтось прийшов, щоб забрати інших — одного мертвого, двох поранених — і він залишився самотужки тримати позицію в ту морозну ніч і наступного дня.
Поки за ним прийшли, він не знаходив слів. «Ось і все», - сказав психіатр. «Він замкнувся в собі та нічого не хоче».
"Це реальність, у якій ми працюємо"
Доктор Олег Чабан, психіатр, який консультує Міністерство оборони України. Він спостерігав за українськими військовими з 2014 року. Чабан знаходить їх інтенсивно зосередженими на бою, загостреними адреналіном. Коли вони залишають зону бойових дій, починають проявлятися симптоми: кошмари, спогади та безсоння.
Чабан, професор психології Київського національного медичного університету імені Богомольця, хвилюється, що це означатиме через роки. Епідеміологи, вивчаючи дітей, народжених після голоду, виявили через десятиліття сліди того, що пережили їхні батьки. Вищі показники ожиріння, шизофренії, діабету. Їхнє життя коротше. «Мене це хвилює», — каже він. «Я хочу, щоб мої онуки та правнуки жили в країні під назвою Україна».
Доктор Антоніна Андрієнко, яка наглядає за однією з солдатських палат, рано зрозуміла, що її навантаження не дозволяє їй повернутися додому. У будні ночі вона спить на ліжечку у своєму офісі.
В її палаті солдати відпочивають і роблять перекури. Немає тренажерного залу — лише два велотренажери в кімнаті біля її офісу — і немає психотерапевта. Стандартне лікування в лікарні, за словами її директора доктора В’ячеслава Мішева, «як і було: переважно медикаменти».
Через три-чотири тижні солдати повертаються до своїх частин, щоб їх оглянула медична комісія. За оцінками Мішиєва, близько 70 відсотків з них повернуться до служби.
«Це реальність, у якій ми працюємо», — каже він. «Або ми повертаємо їх до лав Збройних сил, або рекомендуємо визнати їх непридатними до військової служби через виражені зміни особистості та психологічну травму».
У своєму кабінеті доктор Андрієнко слухає їх, іноді годинами. Вона починає з того, що розпитує про прості речі, про біль у спині чи животі солдата, обводить тему жахливих речей, які вони бачили. Це те, що їм потрібно, каже вона: хтось вислухає їхні історії. Їхні дружини та діти не можуть цього зробити.
Як тільки вони починають говорити, буває важко змусити їх зупинитися. Був солдат, батьки якого жили в сірій зоні, і вони сиділи на кухні, коли хтось кинув у вікно гранату. Він пішов додому за їхніми останками й взяв дві сумки. Одну для батька, одну для матері.
«У нинішній ситуації ніякі таблетки не допоможуть», — сказала вона.
«Я живу в пеклі»
Солдати описують симптоми, що з’являються загадково, як збій організму. Олександр, який до війни був рибалкою, почав це відчувати під час ротації із зони бойових дій. Він заїкався, у нього тремтіли руки, підвищувався тиск. Йому більше нічого не загрожувало, але його тіло було постійно у стані готовності.
Молодший лейтенант Руслан до російського вторгнення був учителем мистецтва. Тепер він не може позбутися відчуття, що ось-ось станеться щось жахливе. У Бахмуті він командував саперним підрозділом і отримав завдання мінувати українські лінії, керуючи машиною, навантаженою боєприпасами та людьми, туди-сюди, туди-сюди, під вогнем. Він пройшов це неймовірно, але ось парадокс: тепер досвід з ним весь час.
«Усі жахи в Бахмуті зараз починають мене переслідувати», — каже він. «Це було пекло; Я живу в пеклі».
Багато хто описує відчуття віддаленості, навіть серед родини. Валерій, який до війни був будівельником, розповідає: «Іноді дружина заговорить зі мною, а потім помітить. Вона каже: «Ти чув, що я сказала?» Це правда; інколи він її не чує. Його думки обертаються на осі, те, що було на фронті: цілий екіпаж, його друзі, які згоріли в танку. Пам'ятає їхні імена, рідні міста, посади, імена їхніх дружин.
Валерій пригадує, як одному з них у розмові перед сном пообіцяв допомогти полагодити дах. «Наші ліжка стояли поруч, а потім його не стало», — каже він. Тіла не дістали з місця пожежі, і цей факт його з’їдає. Ще й інше його їсть: одна жінка запитала, як помер її чоловік, а він не міг їй сказати.
«Іноді я прокидаюся вночі й не можу дихати, — каже він. «Потрібен час, щоб заспокоїтися. У мене на столику біля ліжка готова таблетка, яку я можу негайно прийняти».
Він з літа в палаті, але приходять і відходять інші чоловіки. Солдат, приголомшений атакою безпілотника, знову був у відпустці минулого тижня, щоб з’явитися перед медичною комісією, яка визначить, чи придатний він повернутися на війну.
«Він хапався за соломинку, щоб не повернутися», — каже доктор Андрієнко. Це знайомий приспів, вона каже: «Мама Тоня, напиши щось, щоб я побула ще два дні». Вона намагається підійти до цих питань практично; в країні йде повномасштабна війна.
Перед відходом солдатів вона фотографує їх. Вона вішає їх на стіну, щоб не забути — живі в галереї в її кабінеті, а мертві — у коридорі надворі.
Автором знімків українських військових став французький фотограф та режисер Антуан д'Агата
Текст адаптував Ігор Ющенко
