Дарницький район столиці, офіційно приєднаний до Києва лише 88 років тому і зруйнований під час Другої світової війни, сьогодні є найбільшим за чисельністю населення (365 тисяч) та площею (16% території столиці – 133,63 кв. км). Попри це, Дарниця має велику історію та багато культурних пам’яток. На прохання «Твого міста» її розповідає дигер та екскурсовод Кирило Степанець.

Від Київської Русі донині

Вважається, що топонім Дарниця сягає часів Русі. Згідно з переказами саме на цих землях іноземні посли приносили дари київським князям, припавши ниць. Уперше як окреме поселення Дарниця з’явилася на польській мапі ХVII століття. Тут протікала однойменна повноводна річка, яка існує зараз у вигляді невеликого струмка. Її можна побачити на Харківському шосе, поблизу Інституту хімії.

Польська мапа 17-сторіччя з Дарницею

Річка Дарниця в районі Харківського шосе поблизу Інституту хімії. Фото 2015 року

Наприкінці ХІХ століття після прокладання залізничної колії з’явилося робітниче селище Стара Дарниця, а згодом, на противагу йому, по другий бік колії – дачне поселення Нова Дарниця.

Стара забудова Дарниці. Фото 2017 року

Стара Дарниця виникла між споруджуваною залізницею і долиною ріки Дарниця та Дарницьким озером, на 11-й версті Княжицького шляху на місці колишнього хутора. На початку нового століття тут налічувалося вже 147 мешканців.

Дарницьке озеро початок ХХ-го сторіччя

Гідрологічна ексккурсія в Дарницю 1914 рік

У 1906 році поруч облаштували згадане дачне селище, де існувало й початкове народне училище. Проте з розвитком залізничного господарства селище втратило свою привабливість як дачно-курортна місцевість.

Працівники залізниці отримували ділянки та будували житло в індивідуальному порядку. На початку 1930-их років у селищі було всього лише 407 будівель (5026 мешканців).

При розбудові Соцміста за генпланом Матушевича тут планували звести адміністративний центр нового масиву. Під час воєнних дій частина забудови була зруйнована.

Руйнування малоповерхової забудови Старої Дарниці відбувалося хаотично з 1980-х років. На відміну від, наприклад, Позняків, це обумовило створення великих «острівців» зі старих хат. Серед них траплялися вкраплення цікавих зразків повоєнної архітектури, як-от двоповерхівка на кшталт тих, що в німецькому кварталі Нової Дарниці (вул. Хорольська, 23).

Ближче до залізниці, між вул. Двінська і Сиваська, є компактне поселення, що, вочевидь, призначалося для залізничників. Наразі воно частково занедбане і використовується як хаотичне поселення безхатьків.

На вул. Гродненська (колишня Лісова) збереглися цікаві зразки довоєнної забудови Дарниці. Цікавим є те, що тепер територія Старої Дарниці належить до Дніпровського району, а не Дарницького, як це було спочатку.

Як Дарниця стала частиною Києва

До 1923 року територія сучасного лівого берега не була частиною Києва і входила до складу Чернігівської губернії. Тут не було поселень міського типу. Попри це, на початку ХХ століття на цій території збудували певну кількість капітальних споруд різного призначення. Низка будівель була зведена при появі залізничної станції Дарниця (1899 рік) та прокладанні залізничної колії Дарниця – Полтава (1901 рік). Вокзал, колійні казарми та різні допоміжні споруди були цегляними.

88 років тому – 3 квітня 1935-го – утворили Дарницький район. До його складу ввійшло 18 населених пунктів лівобережжя, яке до 1923 року не було частиною Києва і входило, як уже мовилося, до складу Чернігівської губернії.

Фактично він був на той момент напівсекретним. Жодна тогочасна схема міста детально не подавала цю територію. Як правило, все обмежувалося максимум ділянкою теперішньої станції метро «Лівобережна».

Цьому передувала поява потужної промислової зони, стратегічно необхідної в планах творців сталінських п’ятирічок. На той час Дарницький район був єдиною адміністративною одиницею з усього лівого берега. Для культурних потреб мешканців у середині 1930-х років звели районний клуб. Двоповерховий будинок у стилі конструктивізму з триповерховою прибудовою, розташований на розі Бориспільської та Приколійної, зберігся донині. На другому поверсі була вечірня робітнича школа для молоді. На початку 1950-х, до побудови БК «Дніпро» – клуб радіозаводу зі спортзалом та бібліотекою. Декілька кімнат належали ВОХРу (воєнізована охорона НКВС), що охороняв так звану «Димерську» прохідну радіозаводу з боку вулиці, а також ворота залізниці. Окреме приміщення призначалося для затриманих. З часом більшу частину приміщень зайняли виробничі майстерні радіозаводу. Зараз цю будівлю здають в оренду дрібним комерційним структурам.

Клуб Дарниці 1930-х років на вул. Бориспільській

Церква в Новій Дарниці

У селищі Нова Дарниця на початку ХХ століття збудували церкву. Дослідники датують появу храму Феодосія Чернігівського 1908-1909 роками. Це була дерев’яна споруда, обкладена цеглою. Хрещата у плані, вона завершувалася банею на восьмигранному барабані, над притвором якого височіла дзвіниця з шатровим завершенням. Барабан бані та дзвіниця не були обкладені цеглою.

Церковну садибу обгородили дерев’яним парканом. Вона виглядала як ділянка соснового лісу, частково звільнена від дерев. Храм закрили, найімовірніше, наприкінці 1935-го – на початку 1936 року (в документі «Перелік всіх закритих молитовень православного релігійного культу по Київській приміській смузі станом на 26 березня 1936 року» згадується церква Феодосія Чернігівського в Дарниці «синодальної орієнтації»). За інформацією києвознавця Вакулишина в 1937 році храм використовували як фізкультурний зал м’ясокомбінату, але невдовзі його розібрали.

У 1940-х роках під час нацистської окупації Києва в пристосованому житловому будинку неподалік відкрили нову церкву Феодосія Чернігівського. По війні до неї ходили віряни не лише Нової, а й Старої Дарниці, Лісок і селища ДВРЗ. Дітей із цих районів також хрестили в церкві Феодосія Чернігівського.

Церква Феоосія в Новій Дарниці

Новий однойменний храм, що діяв у пристосованому житловому будинку, закрили та знищили за часів Хрущова. Про це розповів Володимир Приходько в книзі «ДВРЗ»: «У 1962 році зазнала та церква сумної долі. Розібрали її солдати з розташованої поблизу військової частини за одну ніч. Армія тоді була боєздатною, солдати дисциплінованими, тож взялися за діло у вечірніх сутінках, а на ранок на місці церкви вже був квітник».

Тож, імовірно, храмову споруду розібрали навесні чи влітку. Історична церква була на місці будинку під №5-А на Ялтинській. Будинок, у якому від 1940-го по 1962 рік діяла церква, стояв на Привокзальній площі.

Транспортний вузол

Залізнична станція «Дарниця» зазнала суттєвих пошкоджень під час Другої світової війни. Тоді ж зруйнували будівлю вокзалу, депо та низку інших споруд. Однак дотепер на Дарницькому залізничному вузлі можна побачити зразки імперської забудови 1901 року під час прокладання залізничної колії Дарниця – Полтава.

У ніч із 7 на 8 квітня 1944 року станція «Дарниця» зазнала масованого бомбардування з повітря. Авіаналіт німців відбивав зенітний дивізіон Війська Польського. Під час бою загинули 43 захисники Дарниці, семеро зникли безвісти. Загиблих поховали у братській могилі, що за кілометр від станції, неподалік Позняківського кладовища. У подальшому на цій ділянці ховали і вояків РККА (533 бійці). На честь воїнів-зенітників тут встановили гармату КС-12 калібру 85 мм.

Дарницький вокзал після бомбардування у 1944 році

Зенітна гармата с Дарницького кладовища, 2016 рік

Із 1947-го по 1970-ті роки кладовище було відкрите для цивільних поховань. Як розповідали жителі району, його планували знести в 1990-ті роки для будівництва автомобільної дороги, але посольство Польщі завадило цим планам. У 2009 році на Дарницькому цвинтарі звели дерев’яний храм на честь великомучениці Раїси Олександрійської.

У повоєнний час замість зруйнованої станції Дарниця постала тимчасова споруда барачного типу. Перший проєкт нового вокзалу створив ще в 1945 році архітектор Красицький, родич Тараса Шевченка з боку сестри Катерини.

Дарницький район Києва у короткостроковій перспективі мав збільшити своє населення до 130 тисяч мешканців, що зробило б його більшим за такі обласні центри, як Чернігів та Житомир. Перспективні плани розвитку метрополітену передбачали, що Дарницький вокзал має стати кінцевим пунктом східного радіуса першої черги будівництва метро на лівому березі. Отже, Привокзальна площа мала стати важливим транспортним вузлом, а метрополітен з’єднати два вокзали – Київ-Пасажирський і Дарницю.

Сукупність усіх цих чинників надала більшого значення станції Дарниця в інфраструктурній єрархії та зробила її «східними воротами міста», що вимагало повноцінного вокзалу для потягів приміського й далекого сполучення.

Не варто забувати й про вертикаль пріоритетів у архітектурі сталінської доби. Збільшення пасажиропотоку означало збільшення кількості людей, які бачать вокзальну споруду. Зростання ролі станції до «східних воріт Києва» змінило й вимоги до архітектури.

У грудні 1949 року при відхиленні типового проєкту на 100 пасажирів використання більш місткого типового проєкту ще було можливим. Однак у рішенні міськвиконкому від 24 жовтня 1950 року використання типового проєкту вже виключалося. Вокзал пропонували розташувати вздовж осі кварталу, обмеженого вул. Комсомольська та Ілліча (теперішні Сімферопольська і Пасхаліна). Споруда мала замикати перспективу Привокзальної площі. Також було завдання збудувати перехід над коліями.

1950 року Красицький розробив індивідуальний проєкт вокзалу з декоруванням головного входу та високим черепичним дахом, прикрашений статуями ведмедів. Проте будівництво за цим проєктом не почалося. 1952 року затвердили нові норми будівництва вокзалів, що вимагали переробки проєкту. Також була вимога до покращення архітектурно-планувального рішення.

Дарницький вокзал Красицького, 1957 рік

Недобудований вокзал

Наприкінці 1952 року з’явилося нове завдання – збудувати вокзал на станції Дарниця. Вокзальних споруд мало бути дві: для поїздів далекого сполучення та приміських. Змінилася й концепція довколишнього простору. Головний вокзал мав завершувати перспективу теперішньої вул. Пасхаліна, а приміський розташуватися навпроти центру кварталу, між теперішніми Сімферопольською та Пасхаліна.

Змінилася й структура привокзального парку: замість одного кварталу парк почав займати два – аж до вул. Ялтинська. В парку на місці сучасного меморіалу загиблим під час війни громадянам та військовополоненим мав бути вестибюль станції метро. Зростання ролі вокзалу вплинуло й на бачення архітектури площі: її планували забудувати ансамблями з п’яти- і шестиповерхових будинків.

А оскільки проєкт пасажирського вокзалу мав бути перероблений, будівництво було поділене на першу та другу черги. Спочатку мав бути зведений приміський вокзал, а відтак пасажирський.

Будівництво приміського вокзалу було затверджене 12 жовтня 1953-го. І вже наступного року його закінчили. Будівля станції зайняла домінантне положення на Привокзальній площі. Варто зазначити, що в Києві, окрім центрального вокзалу, було лише дві залізничні станції, що мали виразну архітектуру. Це Дарниця та Київ-Московський. Візуально станція була взірцем сталінського ампіру – композиція будинку буда увінчана баштою зі шпилем. Для оздоблення будівлі використали декоративну кераміку і метал.

Центральний зал мав денне освітлення через барабан башти. Особливо цікавим був годинник на фронтоні, обрамлений декоративною керамічною композицією. Вхід до станції прикрашали чотири колони з капітелями коринфського ордера, по краях фасаду були декоративні ніші.

А ось проєкту головного вокзалу не пощастило. Незабаром трасу метрополітену змінили, через що станція Дарниця втратила значення важливого транспортного вузла. Після початку боротьби з архітектурними надмірностями не мала значення і роль «східних воріт» Києва.

Станцію Дарниця зруйнували в 2003 – 2004 роках задля будівництва на її місці Дарницького вокзалу, що й через 13 років стоїть недобудований. Поруч нашвидкуруч збудували нову станцію. На жаль, архітектори початку ХХI століття не поцікавились архітектурними планами 50-річної давності – місце для повноцінного пасажирського вокзалу навпроти осі вул. Пасхаліна весь цей час залишалося вільним.

Вид на недобудований Дарницький вокзал, 2014 рік

Недобудований залізничний вокзал Дарниця, 2017 рік

Кирило Степанець

Обкладинка: Дмитро Тарадайка

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.