Історія вулиці, територія якої була найнебезпечнішим напрямом під час оборони Львова

11136 0
Доктор історичних наук, старший науковий співробітник відділу археології Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України Микола Бандрівський запропонував перейменувати у Львові вулицю Винниченка. Львовознавець Петро Радковець детально розповідає історію цієї вулиці.
фото: центр міської історії/вул. винниченка 1890-1892

фото: центр міської історії/вул. винниченка 1890-1892

Цього разу хочу розповісти про одну з центральних вулиць Львова. Вона має дуже багату історію. Тут відбувалося безліч важливих подій не лише для міста, а й для цілого краю і тих країн, до яких належав Львів і Галичина в цілому. Мовитиметься про вулицю Винниченка. Також хочу сказати кілька слів про те, чи доречна в нашому місті така назва вулиці.

Вулиця Винниченка належить до тих нечисленних вулиць поза мурами, що вже мала назву у ХVI столітті, бо переважно такі вулиці вважали просто дорогами. Пролягає вона вздовж колишніх оборонних мурів, котрі були зруйновані наприкінці XVIII – на початку ХIХ століття. І якраз до неї належить фрагмент оборонної структури міста, що зберігся до наших днів. Цей фрагмент входив до території монастиря бернардинів. 

Читайте також: Територія, де нині є ринок «Добробут», має бути музеєфікована

Вулиця починається від площі Соборна та пролягає до вулиці Максима Кривоноса. Колись територія сучасної вулиці була найнебезпечнішим напрямом під час оборони міста, тому з цього східного боку було аж три лінії оборони. 

Перша назва зафіксована під 1544 роком і звучала як «Широка за бернардинами». Це частина сучасної вулиці між площею Соборна та вулицею Личаківська. У 1828 році вулиця отримала назву Панська Вища. Великі зміни в назвах на цій дільниці відбулися у 1871 році.  Саме тоді до складу вулиці ввійшли дві площі: Архиєпископська, або Єпископська (перед Палацом римо-католицьких архиєпископів) і Площа Вогневого Пікету (над нинішнім підземним переходом на перехресті з Личаківською). Назва ця походила від пожежного управління, розташованого на цьому місці, і вулиця отримала назву Чарнецького на честь польського полководця ХVII століття. В 1940 році її назву замінили на типово радянську – вулиця Радянська. З приходом німців у 1941 році вона знову отримала назву Чарнецького. А згодом, у тому ж 1941-ому, була перейменована на Дістріктштрассе. Назва ця пов’язана з адміністрацією «Дистрикту Галичина», що на той час містився у колишньому будинку Галицького намісництва. З поверненням радянських військ у 1944 році спочатку вулиці повернули назву Чарнецького, а згодом вона знову стала Радянська. 

Теперішню назву вулиця отримала в 1992 році. І чомусь мені здається, що прийшов час її знову перейменувати.

Кілька слів хочу сказати про Володимира Винниченка. Переважно згадують, що він – український політичний і громадський діяч, прозаїк, драматург та художник, а також автор усіх делегацій, універсалів та законодавчих проєктів УНР. Перший голова Директорії УНР (14 грудня 1918 р. – 10 лютого 1919 р.), голова Генерального секретаріату та генеральний секретар внутрішніх справ. Другий очільник Українського Національного Союзу з 18 вересня по 14 листопада 1918 року. Представник делегації Української Центральної Ради у Петрограді. Але забувають сказати, що, очоливши Генеральний секретаріат, Винниченко одразу ж виступив за розпуск збройних сил тодішньої України і запропонував замість регулярного українського війська створити народну міліцію. Це й спричинило його поразку в боротьбі за незалежність. Саме Винниченко доклав усіх зусиль, аби в 1919 році заарештували, а згодом і стратили видатного українського військовика Петра Болбочана. Будучи вже в еміграції, Володимир Винниченко активно заперечував Голодомор, наполягаючи на тому, що це все пропаганда ворожого до СРСР капіталістичного світу. Наприкінці травня 1920 року він прибув до Москви, де дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УРСР із портфелем наркома закордонних справ, з кооптацією у члени ЦК КП(б)У. Активно листувався з Леніним та Сталіним. Згодом, у 1934 році,  перебрався до Франції й оселився в приморських Альпах, у містечку Мужен біля Канн. Тож постать ця справді неоднозначна. А з огляду на сучасну історію теперішні пристосуванці в політиці також поводяться подібним чином, і часто проти них застосовують статті за колабораціонізм.

А тепер хочу перейти до будівель, котрі колись були і нині є на цій вулиці.  

Будинок №1– наріжний будинок на розі сучасних площі Соборна та вулиці Винниченка, споруджений у першій половині XIX століття. На цьому місці колись стояли фортифікаційні споруди бернардинського монастиря. В 1850-их роках його власниками були Анна і Станіслав Родкевичі. В 1877 році половина нерухомості перебувала у власності графині Анни Скарбек (повне ім’я – Станіслава-Анна-Катажина з Вітвіцьких Скарбек). 30 червня 1892 року будинок придбало Товариство купців та торговельної молоді. У ньому нові власники розмістили бібліотеку, читальню та ігрову залу. До відкриття будинку 8 грудня 1892 року для будинку була замовлена фігура Діви Марії. Двометрову постать створив відомий львівський скульптор Леонард Марконі, яку встановили у ніші на наріжнику будинку, що над балконом другого поверху. Під час Другої світової війни фігура була втрачена, натомість у часи незалежності встановили нову.

У 1892 –1894 роках на першому поверсі будинку відкрили цукерню Д. Кнаппа, яку в 1904-ому замінила кав’ярня «Сецесія» Яна Мосса. В 1911 – 1913 роках будівля була значно перебудована. У 1920-их роках кав’ярня змінила власника і почала називатися «Європейська». У 1928 році власником цього будинку стало Товариство народної школи, до 1939-го там було керівництво організації.

Читайте також: Історія проспекту у Львові, де можна було побачити Полтву 

Із приходом радянської влади в приміщенні колишньої кав’ярні «Європейська» з 1952 року працювала дієтична їдальня, а з 1990-их років – кав’ярня «На розі». В 1950-их у будинку розмістився дитячий садок. Я, будучи школярем, часто навідувався до Львівської обласної бібліотеки для дітей, що на другому поверсі. А в наш час тут інколи проходять мої зустрічі з юними читачами.

Будинок №2 – колишній будинок М. Баворовського, споруджений наприкінці XIX століття за проєктом архітектора Еразма Герматніка.

Будинок №3 – перша забудова відбулася близько 1780 року. Наступний триповерховий будинок спорудили для Яна Родкевича. Він почав закривати стіну бернардинського монастиря. В 1877 році будинок придбала вже згадана графиня Анна Скарбек. Зведення сучасної будівлі тривало з1898 по 1899 рік. До 1939 року власниками будинку були Станіслав  і Кароліна Плятовські.

У радянські часи тут був гуртожиток Торгово-економічного інституту, в 1950-их роках на першому поверсі працювала шашлична, з 1980-их – бар і ресторан «Глинянська вежа», а з 2010-го – ресторан «Панська чарка». На фасаді будівлі в 1994 році встановили бронзову художньо-меморіальну таблицю, яка сповіщає, що тут 14 січня 1944 року загинув визначний діяч Українського національного руху, полковник армії УНР Роман Сушко.

Будинок №6 – за радянських часів тут містилися Обласне управління житлово-комунального господарства, Обласне управління автотранспорту і шосейних доріг та кореспондентський пункт газети «Радянська Україна». Від 2002 року діє Почесне консульство Німеччини у Львові, а на п’ятому поверсі розмістилася телекомпанія «НТА», до створення якої я маю безпосередній стосунок.

Будинку №7 уже не існує. Але так було не завжди. В 1817 році звели будівлю «Стражниці пожежної», яку розібрали близько 1880-го. Наступну будівлю однієї з дільниць новоствореної пожежної команди споруджували впродовж 1883 –1885 років за проєктом архітектора Юліуша Гохберґера. В цегляному нетинькованому будинку були помешкання сержанта і помп’єрів (пожежників), дві стайні на 14 коней і два склади для помп та іншого пожежного інвентарю. 1901 року зі спорудженням нової будівлі міської пожежної команди на вулиці Підвальна, 6 вогнеборці перейшли до нової спеціалізованої споруди. Певний час її не використовували і лише 1908-го на 25 років віддали в оренду військовим. Разом із військовими будівлю використовувала низка інших установ, і наприкінці 1920-их – на початку 1930-их років споруда стражниці стала аварійною. Невдовзі рішенням ради міста стара «вогнева пікета» (як називали будівлю львів’яни) була остаточно розібрана. На цьому місці в 1950-их роках встановили квітковий годинник, а 1976-го збудували підземний перехід і відкрили прохід через стару браму на подвір’я Бернардинського монастиря.

Квітковий годинник під стіною Бернардинського монастиря. Фото 70-х років ХХ ст.

Будинок №8 – стоїть на розі з Личаківською. Споруджений близько 1804-1805 років для друкарні родини Піллерів. Оздоблення виконав Гартман Вітвер і його брат Йоган-Міхаель. 1839 року будинок переробили для австрійської податкової адміністрації. 1866 року в ньому розташувалося Галицьке музичне товариство (з 1880 р. – консерваторія). У другій половині XIX століття в наріжному приміщенні першого поверху містилося поштове відділення, яке припинило існування в 1970-их роках через будівництво підземного переходу. Нині перший поверх частково зайнятий виходом із підземного переходу. В цьому будинку працює редакція газети «Ратуша», є декілька приватних помешкань та офісів різних фірм. Підвальне приміщення чудово реконструювали.

Також у цьому будинку з 1817 року в приватній друкарні львівського поліграфіста Корнелія Піллера діяло «Стоваришування взаємної допомоги членів друкарської справи». А 31 січня 2013 року на фасаді встановили меморіальну таблицю, присвячену 195-літтю від часу заснування першої профспілкової організації в Україні.

У 1935 – 1939 роках тут мешкав і працював український політичний і військовий діяч, один із організаторів Листопадового повстання 1918 року у Львові, співзасновник УВО Дмитро Паліїв. 15 травня 2011 року відбулося урочисте відкриття на його честь і освячення художньо-меморіальної таблиці на фасаді будинку. 

Читайте також: На Львівщині відкрили музей Святого Папи Івана Павла ІІ

Будинок №10 споруджений до 1828 року для графині Аґнєшки Понінської. У 1854-ому його власником став відомий фармацевт і бальнеолог вірменського походження Теодор Торосевич. На першому поверсі містилася аптека «Під римським цісарем Титусом», заснована Теодором Торосевичем ще в 1819 році. 1856 року тут облаштували широкий в’їзд на подвір’я в центрі будинку. Сучасного вигляду він набув у 1890 році. 

Будинок №12 споруджений у 1810-1820-их роках. 1892-го в ньому здійснили реконструкцію складського приміщення з тилу ділянки на житло за проєктом архітектора Яна Шульца, а 1894 року підключили до міської каналізації. Близько 1920-го власниками будинку стали організація «Книжниця польська» Вчительського товариства вищих шкіл, яка займалася виданням освітньої літератури польською мовою, а також графічний заклад «Ґрафія», друкарня і палітурня. 1921 року у Львові заснували акційну спілку «Атляс», що спеціалізувалася на друкові карт. Її очолив Євґеніуш Ромер. Разом ці організації утворили спілку «Книжниця-Атляс», яка містилася в цьому ж будинку та на вулиці Зелена, 20.

У 1922 році на замовлення «Ґрафії» архітектор і будівничий Едмунд Жихович виконав проєкт, згідно з яким вікно першого поверху перетворили на широку браму (в’їзд на подвір’я). Після Другої світової війни потужності «Книжниці-Атлясу» перейшли до Львівського поліграфічного інституту (тепер Українська академія друкарства). На місці читальні від 2000-их років діє кав’ярня-книгарня «Кабінет», що займає перший поверх і підвал будинку. 

Читайте також: Житло на ЛАЗІ. Як змінюється вулиця Стрийська і що тут ще збудують

Будинки №14 і №16 – Палац губернаторів, перебудований колишній палац Ф. Краттера для губернатора Галичини Франца-Серафа фон Гауера, котрий жив у ньому від 1821 року. Нині в будинку №16 є сесійна зала Львівської обласної ради. 23 вересня 2008 року обидва будинки внесені до переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації. 

Хочу ще згадати історію про трамвай на вулиці Винниченка. За легендою, коли наприкінці 1890-их років у Львові прокладали колії для першого трамвая, новий транспорт мав їздити площею перед намісництвом. Однак коли восени 1893-го дійшли до будинку намісника – представника австро-угорського імператора в Галичині, господар, граф Казимир Бадені, обурився: «Не терпітиму скреготу під вікнами!» Тому маршрут довелося змінити. Замість передбаченого в проєкті одного повороту зробили три. І досі цей зиґзаґ із Винниченка на Підвальну львів’яни називають «закрутом Бадені».

Будинок №18 – Львівська обласна рада і Львівська обласна державна адміністрація. Збудований у 1876 – 1884 роках для Галицького намісництва. В часи Першої світової війни тут містився штаб 8-ої російської армії. В листопаді 1918 року тут був Секретаріат закордонних справ ЗУНР. Від 1940-го – обласний комітет Компартії України. 

Скульптурне оздоблення вестибюля і сходового майданчика виконав Леонард Марконі. На фасаді встановлена меморіальна табличка про те, що тут у 1990 – 1992 роках головою обласної ради працював В’ячеслав Чорновіл. 23 вересня 2008 року будівлю внесли до переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації. Нині в будинку перебувають підрозділи виконавчого апарату Львівської обласної ради, управління та відділи Львівської обласної державної адміністрації та представництво Міністерства закордонних справ України.

Читайте також: Львівський ювелірний піде з молотка. Репортаж із заводу, що працює 80 років

Поруч у XVIII столітті стояв невеликий палац Коморовських, у якому був заїзд диліжансової пошти, що тримала комунікацію між Львовом і Віднем.

Будівля №20а колись належала монастирю. Я часто тут бував у шкільні роки. Тут були квартири, і в одній із них мешкав мій однокласник. Заходячи тепер до будинку, важко повірити, що тут колись була страшенна вогкість. Сучасна реконструкція цілком змінила його. Саме тут працює медіа-хаб «Твоє місто».

Будівля №22 – це храм Архистратига Михаїла і монастир студитів УГКЦ. Розташований на пагорбі, колись званому Галюсівським. Спочатку належав римо-католицькому ордену кармелітів босих. Будівництво храму розпочали в 1634 році. Будівничим, імовірно, був Ян Покорович. Спорудження храму тривало у 1634-1641 роках. 6 вересня 1642-го в новозбудованому монастирі поблизу костелу оселилися отці-кармеліти, тоді ж і був освячений костел. У 1648 році під час облоги Львова військами Богдана Хмельницького храм зруйнували, і тривалий час він стояв без склепінь. У другій половині XVII століття кармеліти відбудовували костел та монастир. У вересні 1704 року укріплений монастир кармелітів босих здобули шведські війська на чолі з Карлом ХІІ. У 1717-ому кармелітам вдалося відновити костел знову. У 1731–1732 роках італійський художник Джузеппе Педретті спільно з Бенедиктом Мазуркевичем виконав фресковий розпис стін і склепіння. Сучасного вигляду храм набув у XIX столітті. Вежі спроєктовані Алоїзом Вондрашкою в 1835-1849 роках і завершені аж у 1906-ому під час реставрації. Частково збереглося скульптурне оздоблення XVIII століття Антона Штиля. Головний вівтар XVII століття, ймовірно, виконав Олександр Прохенкович. Уціліли й залишки монастирських укріплень XVII століття від вулиці Просвіти. 

Церква Святого Михаїла. Сучасне фото

А оскільки моє дитинство минало поруч, то я часто бував у саду колишнього монастиря. Був час, коли цей храм перетворили на склад. У саду можна було бачити репетиції гурту «Супер Вуйки», а саму храмову будівлю від дзвіниці до гробниці я знаю як своїх п’ять пальців. 

Будівля №24 споруджена в 1837-1838 роках. Від 1845-го до 1847-го її винаймав губернатор Моравії граф Леопольд Лазанський, який виконував у Львові обов’язки губерніального віцепрезидента. 1857 року в подвір’ї збудували стайню та возівню.  У 1912-ому будинок придбало Наукове товариство ім. Т. Шевченка. У тому ж році секретар НТШ Володимир Гнатюк звернувся до магістрату по дозвіл розібрати дві стіни в приміщенні для музейних збірок. Будівельне управління магістрату погодилося. На першому поверсі була розміщена бібліотека товариства (близько 150 тисяч томів), на другому – музей етнографічної тематики, а також археологічних знахідок.

Також у будинку була природознавча збірка, однак через нестачу місця її не експонували. Від 1982 року в колишньому книгосховищі бібліотеки НТШ міститься відділ українознавчої літератури Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, а ще НДЦ «Рятівна археологічна служба» ІА НАН України, Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського. 23 вересня 2008 року будівлю внесли до переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації. За часів незалежності на фасаді будинку встановили меморіальні таблиці визначним українським діячам: Лесі Українці, Філарету Колессі, Ярославу Дашкевичу і Борисові Грінченку (була встановлена ще у 1988 році та відновлена в 2002-ому).

Читайте також: Як можуть змінитися вулиці Трускавецька та Пулюя і чи поїде туди транспорт

Будинок №26 споруджений у 1879 році. До йосифінської реформи 1784 року на цьому місці був двір із господарськими будівлями жіночого монастиря кармеліток босих. До зведення у 1887 року власного будинку на нинішній вулиці Січових Стрільців, 3 тут працювала дирекція залізниці. До 1896 року будинок мав №28, відтак був замінений магістратом на №26. 5 серпня 1898 року його продали Науковому товариству ім. Т. Шевченка, яке перенесло сюди свою бібліотеку, що існувала до 1907-го. З січня 1899 року тут функціонувало Товариство для розвою руської штуки.  У 1912 році будинок реконструювали, обладнали друкарню та палітурню НТШ. 1981 року на фасаді встановили пам’ятну таблицю Іванові Франку.1994 року – бронзову таблицю з горельєфним зображенням Ярослави Музики, яка мешкала тут у 1909 –1973 роках. 

Будівля №30 – колишній костел Стрітення і монастир кармеліток босих або ж діюча церква Стрітення Господнього, споруджена за проєктом архітектора Джованні Баттиста Джизлені в 1644-1692 роках. За взірець він узяв храм Санта-Сусанна в Римі, архітектором якого був Карло Мадерно. Храм реставрували, і 1976 року відкрили у ньому Львівський обласний будинок якості, метрології та стандартизації (тепер Державне підприємство «Науково-дослідний інститут метрології вимірювальних і управляючих систем» при вулиці Кривоноса, 6). Нині цей храм належить греко-католицькій громаді. У монастирі до 2005 року містився Прикарпатський інститут імені Михайла Грушевського Міжрегіональної академії управління персоналом.

Будівля №32 – Палац латинських архиєпископів, споруджений у 1842-1844 роках. Реставрований у 1886-ому. В 1939 році відібраний у римо-католицької курії, після чого тут була розміщена радянська військова частина. Інтер’єр був знищений, приміщення переобладнані, вивезені всі меблі. 1941 року німецька адміністрація повернула палац Римо-католицькій церкві. По війні (від 1944 року) в палаці був військовий шпиталь. З 1972-го містився науково-дослідний інститут «Система», де розробляли технології для військово-промислового комплексу СРСР. У 2001 році Кабінет міністрів України постановив передати будинок курії Львівської архидієцезії Римо-католицької церкви до 1 січня 2005 року. 25 червня 2001-го під час свого візиту в Україну Палац римо-католицьких архиєпископів відвідав Папа Римський Іван Павло ІІ, і після цього будівля була остаточно передана управлінню Львівської архидієцезії Римо-католицької церкви.

Палац латинських архиєпископів. Сучасне фото

Вулиця Винниченка хоч і невелика, та з дуже багатою історією. Ну і ще хочу сказати, що з нею у мене пов’язано багато дитячих спогадів, зокрема про «трофейку». Тепер рідко хто згадує цю назву. Нині це місце називають «На валах». А «трофейка» тому, що після Другої світової війни тут, біля Порохової вежі, влаштували виставку трофейної німецької техніки та зброї. Я тої виставки не можу пам’ятати, оскільки її ліквідували ще до мого народження, але назва залишалася у вжитку ще дуже довго. Для дітлахів, що росли поруч ,то були «гори Карпати». Тут каталися на лижах і санках. А там, де зараз баскетбольний майданчик, заливали ковзанку. І ми грали в хокей справжньою шайбою без жодних захисних обладунків. Ось така історія однієї з центральних вулиць Львова, котра, думаю, ще мусить змінити свою назву. 

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.


Читайте також:
+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!