Львівський ювелірний завод пустять з молотка – Фонд держмайна оголосив, що його виставлять на аукціон, який відбудеться вже 20 жовтня. Чи вигідно під час війни приватизувати підприємство, чому його вирішили продати в приватні руки і як воно працює зараз дізналось Tvoemisto.tv

Нещодавно Фонд державного майна повідомив, що продаватиме Львівський ювелірний завод. Стартова ціна – 144 млн грн. У коментарі Tvoemisto.tv повідомили, що аукціон відбудеться за місяць – 20 жовтня. Чутки, що підприємство на межі банкрутства, ширилися ще з 2020 року. Тоді Рахункова палата рекомендувала Кабміну передати його для приватизації. До аукціону справа дійшла аж тепер. Тож ми подивилися, як працює ювелірний завод нині, чим пишається і з якими проблемами зіштовхнувся.

Робота ювеліра

У пані Валентини такі чорні руки, що делікатну золоту сережку, яку вона хоче нам показати, ледь видно між пальцями. Вона якраз шліфує прикрасу. Через спеціальний матеріал, який використовують при шліфуванні й поліруванні золота, її руки мають такий колір. Працює майстриня за стареньким апаратом, у якому крутиться полірувальний диск і який має два отвори для рук зі спеціальними рукавами.

«Це для того, щоби прикраси під час роботи не падали на підлогу. А пристрій цей має спеціальне дно, там збираються залишки цінного металу, які ми потім зважуємо», – пояснює вона.

У шліфувальному цеху Львівського ювелірного заводу тісно. І хоча нині тут лише пані Валентина та її напарник, та без діла стоїть  більш ніж десяток давніх шліфувальних машинок. 

Жінка привітно усміхається і знову береться до роботи.

До того, як передати пані Валентині, прикрасами займаються ювеліри. В кімнаті, де вони працюють, також доволі шумно: стукіт молоточків, шурхотіння, шарудіння. Майстри в білих халатах, як лікарі чи аптекарі, працюють вручну: формують обручки, припаюють защіпки, роблять сережки, підвіски. У кожного на столі яскрава лампа і незліченна кількість усіляких знарядь – молоточки, затискачі, металеві спиці, ваги, калькулятори, шліфувальні апарати. Більшість робочих місць також не зайнята. Зрештою, стоїть пусткою і більшість кімнат у цій величезній будівлі. 

Кипить робота хіба що на першому поверсі. Тут є майстерня, куди здають «лом» – золоті вироби в обмін на нову прикрасу. Поруч є магазин, у ньому доволі людно. Хтось розглядає обручки, хтось столове срібло.

«Клієнтів у нас чимало, люди купують щось», – каже пані Лариса. Але все ж таки помітно нервується, кажучи, що до них вже приходили журналісти.

«Показали все так, ніби нас треба закрити, все приватизувати», – нарікає вона. «А ви так не думаєте?» – запитую. «Ми працюємо, продаємо, виготовляємо. Золота і виробів такої якості ніде не знайдете. Все за держсандартом. Наші ланцюжки багато хто знає, вони не затримуються в нас. Навіть тоненькі, на два грами, не рвуться», – уникає прямої відповіді жінка.

Вона працює тут сорок років, прийшла на підприємство ще вісімнадцятирічною. Її робоче місце в майстерні, за столиком з різними пробірками.

Пані Лариса приймає золоті вироби, які люди приносять на переробку, перевіряє якість металу.

«Я тут у пробірках маю кислоти, перевіряю метал на пробу. От людина, припустімо, здала на п’ять грамів золота і може собі вибрати виріб такої ж ваги, платить лише за роботу», – пояснює жінка.

«У такому вигляді завод працювати більше не може»

Тим часом до нас поспішає директор заводу Роман Мончин. Він, до речі, і головний інженер, і бухгалтер. Каже, що за необхідності усе поскорочували, багато хто має по кілька посад. Зарплата мінімальна, від семи тисяч, але й роботи мало: «Власне через це й виникли проблеми – скоротилися продажі». 

Львівський ювелірний завод заснували майже 80 років тому. Однак цей корпус, що на вулиці Академіка Підстригача, 2, звели в 1972-ому.

Тут понад 12 тисяч метрів квадратних площі, більшість приміщень тепер не використовують, та й територію доглядати стає щораз важче, каже пан Роман. Колись тут працювало 1200 людей, а нині лише 90. Впритул до заводу – квартали новобудов.

«Такі заводи були в Ташкенті, Єревані, загалом 17 на весь союз. Це величезна територія. Золото було фондове, ми отримували його з москви»,  – веде далі директор, який працює тут понад сорок років.

«Починав я як інженер-конструктор, займався обладнанням. Наприкінці 80-их була ера роботизації, впроваджували роботів, але, як виявилося, неефективно. Був союз, сказали роботів впроваджувати, то ми й впроваджували, але їх скоро прибрали: вони щось не те переставляли, губили деталі, а в нас же колективна матеріальна відповідальність», – пояснює він.

Каже, що бригади на початку місяця отримують золото, кілограм, припустімо, а в кінці місяця мають здати, для прикладу, 900 грамів готової продукції, 80 грамів залишків – зі шліфувальної шкурки, після пайки, і 20 грамів безповоротних втрат. Якщо щось не сходиться, бригада платить з власної кишені.

За всю свою історію це держпідприємство вже долало кризи. Перші труднощі почалися, коли розпався союз. Тоді ніде було взяти золото, каже пан Роман. Тому в той час завод почав виготовляти вироби зі срібла, яке купували в Криму у компанії, котра брала його з акумуляторів до торпед. Згодом на заводі відкрили майстерню, де почали виготовляти вироби із золота, яке приносили люди.

Тоді з’явилися приватні майстерні, які, зі слів директора, невідомо як ввозили золото. Це була конкуренція для держпідприємства, але й вигода, бо так на ринку з’явився метал, що від однієї майстерні йшов до другої.

«Тепер купуємо золото в однієї переробної організації, бо в банку дорого, виникають нюанси. Вона переробляє відходи різного технічного обладнання, вилучає звідти золоті частини. Для прикладу, в деякій військовій техніці також є золото. Раніше всі контакти робили з дорогоцінних металів, бо вони не окислюються», – розповідає Роман Мончин.

І додає, що найсильніша конкуренція у ювелірній галузі почалася, коли в 2008 році скасували перевірки, перестала працювати інспекція, яка пильнувала за дотриманням держстандарту: «Колись могли у будь-якому магазині взяти виріб, витребувати документи на нього, перевірити клеймо тощо. Тоді ж усі ці функції передали департаменту із захисту прав споживачів. А звідти до нас ніколи ніхто не приходив».

Директор пояснює, що якість золотих прикрас на ринку України гіршає, до того ж ринок заповнили прикраси із золота низької якості з Туреччини, Індії, Китаю. Окрім того, змінюється ставлення до золотих прикрас – вони стають менш популярними.

 

«Тенденція змінилася. Якщо у 2008 році в світі з усіх прикрас, які продавали, 52% були із золота, 38% – зі срібла, а 10% – біжутерія, то тепер частка золотих виробів становить 28%, срібних – понад 50%, а біжутерії – понад 30%. Знижується попит. Тож скорочуємо людей, бо нема роботи», – стверджує він.

Роман Мончин розповідає, що в такому вигляді підприємство працювати більше не може: відповідає за надто велику територію, яку не в стані ні опалити, ні доглянути, тут доволі застарілі підходи до виробництва, але якість металу і виробів висока. 

«Я був у Італії кілька разів, придбав там цілу лінію для виробництва ланцюжків. Добре працює. В Італії, яка переробляла 400 тонн золота за рік, підприємства, на якому працювало б понад 50 людей, не було. При такому обсязі, який маємо ми, можна хіба що при «совдепії» працювати, коли є купа народу і «залізна завіса». Наш завод на 1200 людей міг переробляти за рік три тонни золота, а там ті ж три тонни переробляли 50 людей. В них по-іншому ця галузь працює», – пояснює пан Роман.

З його розповіді, в Італії підприємства спеціалізуються переважно на виготовленні конкретних деталей із дорогоцінних металів, а ювеліри, які мають, як правило, маленькі сімейні підприємства, закуповують їх і роблять прикраси.

«Держава вирішила виставити нас на приватизацію. Колись можна було частинами, а тепер це приватизація цілого майнового комплексу. Що буде з нашим підприємством далі, залежить від того, хто його купить», – каже директор.

Чітких умов приватизації ще нема. Фонд держмайна у Львівській області обіцяє незабаром опублікувати додаткову інформацію. 

Роман Мончин запевняє, що вже намагався врятувати завод кілька років тому. Пропонував, щоб інвестор допоміг із переїздом та облаштуванням меншого виробничого приміщення, натомість міг би отримати решту території та головну будівлю:

«У нас є приміщення інструментального цеху, ми туди хотіли перенести виробництво і там працювати, а цю територію віддати інвестору. Був план інвестиційний, але Київ таку пропозицію не підтримав. Ми планували, що той інвестор за 30 мільйонів відремонтує будівлю, де розмістилося б виробництво, і забере собі нашу територію».

Пан Роман додає, що, можливо, після приватизації люди не опиняться на вулиці, бо є така умова, що забороняє п’ять років змінювати профіль підприємства.

«Але це залежить від добросовісності підприємця. Бізнесмен може залишити дільницю ланцюжків, де працює одна людина, а решту звільнити. Може бути по-різному, побачимо. На даному етапі вкладати в таке велике виробництво нема сенсу. У нас машини всі під величезні серії, а кому це зараз потрібно?» – бідкається директор.

Інформацію про «умову п’ять років не змінювати профіль підприємства» у Фонді держмайна нам не підтвердили. Кажуть, що докладніші умови приватизації оприлюднять згодом.

Дорога на продаж

Згідно з даними аналітичної системи YouControl, у 2021 році за наказом Фонду державного майна України державне підприємство «Львівський державний ювелірний завод» перетворили на приватне акціонерне товариство. Акціонерне товариство «Львівський ювелірний завод» (код ЄДРПОУ 05785017) є правонаступником щодо всіх зобов’язань державного підприємства «Львівський державний ювелірний завод».

Нині АТ «Львівський ювелірний завод» не є банкрутом, але має борги. Відомо про більш ніж 30 млн податкового боргу. Є постанова Львівського окружного адміністративного суду, у якій мовиться про те, що податкова позивається до заводу про стягнення коштів з рахунків. Суд вирішив стягнути з рахунків підприємства кошти на суму 30385668 грн 82 коп. до державного бюджету.

Читайте також: Житло на ЛАЗІ. Як змінюється вулиця Стрийська і що тут ще збудують

АТ «Львівський ювелірний завод» вдалося спрямувати частину коштів на погашення відповідного податкового боргу. Станом на сьогодні сплачено 340 064,26 грн.

Із фінзвітності за 2021 рік відомо, що підприємство це збиткове. Завод отримав чистий дохід на суму 15822 тис. грн, проте фінансовий результат діяльності підприємства – збиток у розмірі 3108 тис. грн, за І квартал 2022 року – збиток у розмірі 1856 тис. грн.

Скорочувати людей на підприємстві почали ще в 2016 році. У 2021-ому та в І кварталі 2022 року скоротили сімнадцятьох працівників. Нині на підприємстві працює трохи більше ніж 90 людей.

Із 2017 року завод перейшов на чотириденний робочий тиждень, а з 2021-го – на триденний.

20 жовтня відбудеться аукціон з продажу Львівського ювелірного заводу. Стартова ціна – понад 144 млн грн. На аукціон виставлять 100% статутного капіталу АТ «Львівський ювелірний завод», який розташований на вул. Академіка Підстригача, 2.

Держава – не управлінець, тому вигідно продати

Улітку цього року парламент ухвалив законопроєкт про швидку приватизацію, були зняті певні обмеження, аби спростити цю процедуру. Загалом уряд намагається зменшити частку держави в економіці, продавши підприємцям 150 держпідприємств до кінця 2022 року.

На Львівщині йдеться про 10 об’єктів малої приватизації. Це єдині майнові комплекси держпідприємств «Львівдіпронафтохім» (вул. Золота, 8), «ЛьвівбудмНДІпроект» (вул. Тернопільська, 10), Західного експертно-технічного центру Держпраці (вул. Б. Хмельницького, 233а), Львівського дослідного заводу НАН України (по вул. Ткацькій, 8 і 9), готелю «Власта» (вул. Клепарівська, 30). 

Також, окрім ювелірного заводу, на аукціони виставлять державні пакети акцій акціонерних товариств «ЕРОТРОН» (100%, адреса: вул. Антоновича, 90) і «Проектно-конструкторський інститут конвеєробудування» (72,692%, адреса: вул. Базарна, 20) і один лот окремого майна.

Читайте також: Житло на заводі. Як у Львові на місці фабрик виросли «Семицвіти»

Першими на онлайн-аукціонах продали окреме майно «Укрспирту» на Тернопільщині – 19 вересня Кобиловолоцького МПД(за 70 млн. грн) і Марилівського МПД (за 150 млн. грн).

Директор економічних і соціальних програм Центру Разумкова Василь Юрчишин у коментарі Тvoemisto.tv розповів, що такий підхід має чимало переваг, особливо через те, що держава і справді не є ефективним управлінцем. Утім все запрацює якнайкраще, якщо «зі справ, пов’язаних із приватизацією, приберуть політикування» і не завищуватимуть ціну об’єктів, намагаючись одразу заробити щонайбільше.   

«Сфера приватизації є однією з тих сфер, яка показує неспроможність державної політики організувати і провести важливі ринкові трансформації. Якщо мовиться про наповнення бюджету від продажу держпідприємств, то це ніколи не виконувалося, але це не має бути основна мета приватизації. Основна мета – створення інституту ефективного приватного власника, – вважає експерт. – Держава віддає підприємство, бо вона – поганий менеджер. Якщо зі сфери приватизації прибрати політичні інтереси або нечесні бізнес-інтереси, створити живі та зрозумілі умови, не завищувати ціну, то справа піде добре».

На його думку, державі вигідніше мати ефективного власника (створення робочих місць, стабільні надходження до бюджету), аніж виручити за підприємство одразу якнайбільше. Зрештою, якщо підприємство цікаве, то конкуренція неодмінно буде, ціна зросте.

Війна, каже Василь Юрчишин, у цій справі не ключова причина. Умовно тримати підприємство, щоби після війни продати його вигідніше, не є раціональним рішенням.

«Частина країни, де зосереджена промисловість, нині під обстрілами, і актуальною є релокація. Бізнес тепер гнучкий та вигадливий, і так, як було до війни, вже не буде. Нині є чимало проблем, зокрема з безробіттям. Але ми вивчаємо досвід інших країн – Польщі, Чехії, країн Балтії, і видно, що 90% тих, що впродовж року активно шукали роботу, знайшли її, до того ж із зарплатою не меншою, аніж була. А ті, що цілий рік лише нарікали, зосталися в злиднях», – пояснює він.

Вікторія Савіцька, Дмитро Борисов
Фото: Іван Станіславський

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.