Софійська площа входить до десяти найпривабливіших для туристів місць Києва. Її архітектурною домінантою є дзвіниця Софійського собору. З 1888 року Софійську площу прикрашає кінний монумент гетьману Богданові Хмельницькому – найвідоміший пам’ятник у столиці.
Дигер та екскурсовод Кирило Степанець спеціально для «Твого міста. Київ» здійснив мандрівку в минуле і розповідає про дивовижні перипетії історії, яка творилася на цій площі впродовж усього часу її існування.
Площа тисячолітньої історії
Літопис Софійської площі починається з перших десятиліть ХІ століття, з «Повісті минулих літ». За переказами в 1036 році кияни під керівництвом князя Ярослава Мудрого у вирішальній битві здолали кочівників-печенігів на підступах до міста. Розповідаючи про генеральну битву, літописець згадує «поле поза градом», де розгорталися події.
Дещо згодом Ярослав Мудрий побудував довкола цієї місцини нові укріплення. Таким чином територія стародавнього Києва значно розширилася, а всередині міста Ярослава виріс Софійський собор, закладений на честь славної перемоги. Традиційно біля храму сформувалася велика площа, названа на честь Софійського собору. Тут 1147 року проходило віче, на якому кияни запросили на князювання онука Володимира Мономаха князя Ізяслава Мстиславовича.
1151 року на площі біля Святої Софії городяни вітали князів Ізяслава, В’ячеслава та Ростислава після перемоги над військами Юрія Довгорукого. Тут же 1054 року прощалися з Ярославом Мудрим. Після татаро-монгольської навали Софійська площа, як і весь Київ, занепала.
Тоді ж і зникла легендарна бібліотека Ярослава Мудрого. Існує легенда, що під час навали ординців кияни сховали безцінні книги в одному з підземель, де вони лежать досі. Сам храм також був знищений, окрім частини, яку називають «Незламна стіна». Там зображена мозаїчна Богоматір-Оранта, яку вважають оберегом Києва. Доки стоїть ця стіна, доти існуватиме Київ.
Окрім Святої Софії, князем Ярославом були закладені й дві величні церкви Святого Георгія та Святої Ірини, проте вони не збереглися донині. Їхні назви відображені в назвах провулка Георгіївський та вулиці Ірининська, що прилягають до Володимирської вулиці.
Софійська площа відродилася аж за часів Польсько-Литовської держави і була на той час великим торжищем. Саме тут 1648 року козацькі полки радісно вітали Богдана Хмельницького, котрий розгромив шляхту в битві під Пилявцями.
Софійський собор у 1651 році. Малюнок голандського художника Абрагама ван Вестерфельда
Архітектурний ансамбль Софійського собору був остаточно сформований у 1740-х роках за митрополита Рафаїла Заборовського. У 1699 – 1706 роках гетьман Іван Мазепа своїм коштом збудував розкішну дзвіницю в стилі українського бароко. В 1851 та 1852 роках її надбудували четвертим ярусом за проєктом архітектора Павла Спарро, й відтоді дзвіниця стала заввишки 76 метрів. На другому ярусі дзвіниці зберігся найбільший із бронзових дзвонів, які вціліли в Україні. Це дзвін «Мазепа», відлитий ще 1705 року.
Надалі вся площа перейшла у відання Софійського монастиря, який облаштував тут свої стайні. Їх ліквідували аж у середині ХІХ століття.
В 1854 – 1857 роках на площі зводили будинок Присутніх місць, про який мовилося в матеріалі «Твого міста» (дати посилання). Тут розмістилися різні відділення губернського уряду, зокрема повітовий суд, а також Київська палата цивільного та кримінального суду. Сьогодні, окрім суду, тут працює міська поліція та МВС: вул. Володимирська, 13-15.
Відтоді простір площі був розділений надвоє. Вздовж нього сформувався Володимирський проїзд, крізь який ніби дивляться один на одного два найдавніші київські собори – Софійський та Михайлівський.
Пам’ятник Богданові Хмельницькому
135 років тому (23 липня 1888 р.) на Софійській площі в межах святкування 900-річчя Хрещення урочисто відкрили пам’ятник Богданові Хмельницькому. Його встановлення мало царський ідеологічний характер: за задумом автора Михайла Мікешина, гетьман вказує булавою у бік Москви, але не з войовничих міркувань, а нібито втілюючи ідеї Переяславської ради. Від екскурсоводів можна почути версію про те, що розташування пам’ятника зумовлене забороною повернути хвіст коня до київських святинь – Софійського та Михайлівського соборів. Але це, звісно, домисли.
Будівництво пам'ятника Богданові Хмельницькому, 1888 рік
Коли бронзову модель виставили в Києві для загального огляду, почалися проблеми. Річ у тім, що скульптор задумав складну композицію з явними провокаційними помислами. Окрім постаті гетьмана, вона включала затоптану копитами коня й накриту польським прапором постать єзуїта, що падає зі скелі, постать польського пана, а на додачу ще й зображення вбитого єврея з православними церковними цінностями в скрючених руках.
Проєкт пам'ятника, 1870-ті
Розсудливі кияни висловили думку, що «спущена» з Петербурга символіка може призвести до міжконфесійних та міжнаціональних розбратів, які місту були ні до чого. Та й основна проблема на той момент полягала у вартості робіт і авторському гонорарі, що становив понад 145 тисяч рублів. Враховуючи те, що державного фінансування не передбачалося і будувати збиралися на громадські пожертви, то були дуже великі гроші. Мікешин спочатку категорично чинив спротив переробці проєкту. До літа 1873 року між комітетом зі спорудження та скульптором було досягнуто домовленості про вилив пам’ятника. Робота затягнулася, і 1878 року було наказано, щоб «прикрита польським прапором фігура була зовсім знята і знищена». Тож у підсумку від початкового проєкту залишилася лише статуя Богдана на коні, яку відлили в Петербурзі 1879 року і згодом привезли до Києва.
На початку 1880-х років нещасний пам’ятник прибув до столиці, однак пригоди з його встановленням тривали майже все наступне десятиліття. Фігуру Богдана поставили на Софійській площі на тимчасовому постаменті. Але будівництво знову зупинилося. Мікешин страшенно образився на київських замовників та повністю усунувся від робіт. Над фігурою Хмельницького на Софійській площі спорудили дощатий сарай, захистивши її від негоди та атмосферних опадів. Поруч звели підсобні приміщення для робітників, які обтесували камінь, і, звісно, прибудували хлів для справляння природних потреб. А недобудований пам’ятник і площа стали надто непривабливим місцем. Кажуть, що на дощатій «клітці» Богдана хтось із жалісливих киян написав від його імені прохання «Зніміть з мене цю буду собачу, нехай я білого світу побачу!»
Проєкт пам’ятника довелося закінчувати знаменитому київському архітекторові Володимиру Ніколаєву. В 1885 році він подав до комітету зі спорудження пам’ятника свій проєкт, відмовившись від плати за керування роботами. Тоді ж Державна рада виділила на добру справу 12 тисяч рублів. Але оскільки гроші могли надійти лише наступного фінансового року, міський голова вирішив підтримати Київ негайно, давши цю суму в борг із власних заощаджень. Тоді такі вчинки були нормою для багатих киян. А оскільки проєкт був ідеологічним, на постаменті спочатку виднілися проросійські написи «1648 – 1654», «Богдану Хмельницькому – єдина неподільна Росія» та «Волим під царя східного православного». Їх вдалося замінити аж після революції 1917 року. Відтоді пам’ятник прикрашає табличка з лаконічним написом «Богдан Хмельницький. 1888».
Демонтований «фонтан» і сучасний вигляд площі
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття управління Софійського митрополичого дому звело на площі дві прибуткові споруди. Нині вони реконструйовані, тут розмістилися фешенебельні бутики. Свого часу під час спорудження будинків демонтували фрагмент старовинної монастирської стіни.
Наприкінці минулого століття площу прикрасив чавунний фонтан виробництва знаменитого київського заводу Термена.
Фонтан на Софійській площі, 1910-ті роки
Тоді фонтани виконували в місті кілька функцій. По-перше, заплативши за тарифом Київському водопровідному товариству, мешканці могли набирати з них воду для своїх потреб. Тариф був низький – 1 копійка за шість відер. По-друге, басейни фонтанів служили поїлками для коней, які здійснювали тоді всі гужові й пасажирські перевезення. По-третє, фонтани були окрасою вулиць та площ міста. Але за кухоль води для тамування спраги грошей не брали.
У 1920-ті роки фонтан із Софійської площі зник, але, на щастя, не безслідно. Його просто перенесли до скверу на теперішній вулиці Олеся Гончара. Тут він стоїть і досі.
УНР та Універсали
У ХХ столітті Софійська площа часто опинялася в центрі суспільно-політичного життя. У розпал Першої світової війни тут складали присягу солдати чехословацького легіону. В роки Української революції саме тут були проголошені всі Універсали – важливі документи, які крок за кроком визначали незалежність України від росії. Тоді лідери українського народу Симон Петлюра, Михайло Грушевський і Володимир Винниченко виступали з імпровізованих трибун на дзвіниці Софійського собору та, за переказами, з кутового балкона будинку на Софійській площі.
Перший універсал Центральної ради був прийнятий 23 (10 червня) 1917 року в Троїцькому народному домі (зараз будівля Оперети на Великій Васильківській). Після чого його було роздруковано, а колона військових на чолі з лідерами УЦР пішла мітингом на Софійську площу. Як згадував Михайло Грушевський, люди сприйняли цей документ як дійсне проголошення волі України. Кількатисячний натовп упав на коліна і заспівав «Заповіт» Тараса Шевченка з його грізними словами про «скроплення волі кров’ю».
1917 рік. Симон Петлюра, Михайло Грушевський та учасники військового з'їзду
Другий універсал УЦР прийняли після того, як тимчасовий уряд росії фактично визнав в Україні вищим органом Генеральний Секретаріат, з яким і планував співпрацювати. На розпорядження секретаря Володимира Винниченка Другий універсал оголосили в десятьох місцях Києва: на Софійській площі біля пам’ятника Богданові Хмельницькому, Контрактовій площі, Лук’янівській площі, Галицькому базарі, Куренівській площі, на розі Васильківської та Либідсько-Володимирської, на Печерській площі біля іподрому, базарі на Шулявці та в Микільській Слобідці.
20 (7) листопада 1917 року Центральна Рада прийняла Третій універсал, який проголосив створення Української Народної Республіки. Його врочисто було зачитано на Софійській площі. «Народ з захопленням вітав Народну республіку (…) Читання Універсалу щохвилі переривалося гучними криками «слава», – писала тоді «Робітнича газета».
Прийнятий в січні 1918 року Четвертий універсал був для людей справжнім емоційним вибухом, бо проголошував цілковиту незалежність України.
Січовики Симона Петлюри крокують Софійвською площею, 1918 рік
Про те, як ухвалювали Четвертий універсал, докладно розповів політичний діяч та історик Дмитро Дорошенко: «Коли Грушевський промовив «Однині Україна стає самостійною, ні від кого незалежною», зала (будинку вчених – Ред.)вибухнула громом оплесків і вигуків «Слава», які стократ лунають у залі, аж стіни дрижать. Кілька разів читання припиняється оваціями, особливо при словах, що Генеральний Секретаріат перейменовується на Раду Народних Міністрів, що Україна повинна бути очищена від насланих з Петербурга насильників та при згадці про земельну реформу й національно-персональну автономію».
Радянський період
Після встановлення радянської влади площу тимчасово перейменували на Героїв Перекопу. В ті ж роки поруч із пам’ятником Хмельницькому нашвидкуруч звели обеліск на честь героїв громадянської війни. Але простояв він недовго.
У 1930-ті роки площа опинилася в «гущавині» трамвайного руху. А потім узагалі стала місцем розворотного кільця, прокладеного навколо пам’ятника Хмельницькому.
Трамвайне кільце на Софійській площі, 1957 рік
В наступні роки це місце перетворилося на гігантський туристичний об’єкт. Тут обов’язково фотографувалися всі знаменитості, які відвідували столицю УРСР. А перед «Незламною стіною» була стоянка туристичних автобусів.
Період незалежності
У січні 1990 року напередодні святкування Акта Злуки від Софійської площі розпочався живий ланцюг із майже мільйона людей, який сполучив Київ, Львів та Івано-Франківськ.
Живий ланцюг на площі на честь 71-річчя злуки УНР та ЗУНР
1995 року перед дзвіницею Софійського собору не без сутичок відбувся похорон Патріарха Київського і всієї Русі-України Володимира Романюка.
У першій половині 2000-х років архітектурний вигляд давньої площі зазнав суттєвих змін. Її забудову еклектично розбавило будівництво елітного готелю «Хаятт» у стилі хайтек, яке почалося ще 1996 року і було закінчене 2007-го.
Готель «Хаятт»
Софійська площа як свідок минулого надихає нас розуміти і поважати нашу історію та культурну спадщину. Вона стала не лише пам’яткою минулих епох, а й символом національної гідності та єдності українського народу.
Кирило Степанець
Обкладинка: Дмитро Тарадайка
